Заячий пастух

Незабутньому другові молодих літ, синові робітничого Донбасу, письменникові й керівникові літературної організації "Забой", багаторічному мученикові більшовицьких тюрем, розстріляному в концтаборі на Воркуті в березні 1938 року, Григорію Баглюкові присвячує цю повість автор.

1. Навесні прилітай, шпаче!

Серед безмежного степу, на скосогорі розлогої балки стояло заросле густими садками село Дешевці. Над деревами – над вишнями й кленами, над тополями й осокорами, що здаля ввижалися густим гаєм, височіла синя баня церкви. Її хрест золотий, опромінений сонцем, горів невгасимим полум'ям.

За селом, на шпилі, вимахували крильми вітряки, мов довгими руками закликали до себе степових мандрівників спочити в затінку дерев і напитися криничної води.

У цьому селі, недалеко від церкви, в старезній дубовій хаті жив хлібороб Іван Дереза з жінкою Малашкою і єдиним сином Васильком. Жили вони не бідно й не багато, щось мали землі, пару конячок, корівку, свині в хліві, вівці в кошарі, кабана в сажі та дробину всіляку.

Батько більше в полі та коло господарства, мати в хаті, а Василькові треба бувати скрізь. Щоранку гнав гелготливі гуси з гусенятами аж до ставка. А гнати не близько. Через площу біля церкви, тоді вулицею, вулицею, на край села, звивистою стежкою через шелюги, під крислаті верби. Гуси з греблі плигають на воду, пливуть, пишаються, перегукуються між собою.

Біля ставка Василько зустрічався із своїм товаришем Федьком Близнюком, тим Федьком, що живе в скособоченій хаті, а в батьків його багато дітей і мало що їсти.

Завжди ходив Федько з великим, мов теля, рудим собакою Лиском, хоч ніякої лисини в того собаки не було. На Лискові можна їздити верхи, тільки за це треба дати Федькові і його собаці по шматку перепічки або хоч хліба.

До ставка, як гарна погода, з самого ранку сходилося багато хлопців та й дівчаток. Починалися то поціляння крем'яхами жаб, то жмурки, то перевози баб, то ще щось таке, що ніяк не пускало додому. Так тягнулося, доки котрійсь із матерів не урветься терпець і вона якстій не з'являлася на березі з лозиною в руках.

Хлопці, мов горобці, розбігались, хто куди. Біг і Василько додому, хоч йому й не наказували поспішати. Він згадував, що мав багацько справ, яких треба пильнувати. Мати сама–самісінька і нездужає, може, їй доведеться щось принести або подати. А ще ж треба випустити льоху з поросятами і доглядати щоб не повела вона пацят у город та не наробили там шкоди.

Треба також доглядати курчат. У господарстві малося три квочки. Дві з них розумні, копирсаються в гнояці чи під кущами бузку. А третя – дурна, веде своїх курчат за клуню. А там город, а за городом садок, а за садком уже й степ. А в степу шугають шуліки та кібці. Четверо курчат тільки писнуло в пазурях у шулік. Ряба ж недотєпа не схаменеться. І чого воно таке нерозумне вродиться на світ.

Василькові сидіти ніколи. Завжди знайдеться якийсь клопіт. Траплялися дні, коли навіть не мав часу піти під грушу. А побувати там конче треба. Авжеж. Серед гілля величезного дерева в маленькій хатинці живе його приятель. Це вже таємниця. Ніхто–ніхто на світі не знає, що Василько приятелює із шпаком. Років зо два або три тому, ще як Василько був малим, пішов він з матір'ю за клуню на город. Мати там щось сіяла на грядках, а хлопець оббігав усі закутки, увесь квітучий садок і хотів був ще чкурнути й на вулицю, чи немає там чого цікавого.

І тільки–но порівнявся з грушею, а з молочних від цвіту гілок як поллється спів, як поллється, чисто тобі на свято в церкві. Василько зупинився, почав приглядатись, хто ж воно так гарно виводить? А воно не хто інший, як звичайнісінький шпак. Сидить на дашку шпаківні, гарненький, увесь білим покраплений, голову підніс догори й тирликає на різні голоси.

Уже й тоді, малим бувши, Василько знав багато пташок – і жайворонків, і синиць, і посмітюх чубатих, особливо ж горобців та шпаків. Улітку здибаєш їх, де й не хочеш, а найбільше в садку, як вистигнуть ягоди.

Але що так гарно вміють шпаки співати, Василько тоді довідався вперше. І так припав йому до серця той спів, що хлопчина навідувався під грушу коли б не щодня.

Одного вечора, коли батько з матір'ю, упоравшися з роботою, сиділи на призьбі та гомоніли, Василько підійшов до них і запитав тата:

– Скажіть, тату, чи шпак – гарна пташка?

– Гарна, синку.

– А горобець?

– І горобець нічого собі. Тільки дуже шкідливе створіння.

– А жайворонок? – не вгамовувався хлопець.

– Жайворонок – Божий співак.

– А кобець і шуліка?

– То нечистого духа спільники, кровопивці.

– Я так і знав, – задовольнившися допитом, мовив Василько. – Кожна гарна пташка уміє й співати гарно. А шпаки найкращі, бо гарніше ніхто не заспіває.

Переглянулися Іван з Малашкою і засміялися щирим батьківським сміхом.

– Правда твоя, Васильку, – сказав батько. – Шпак приємна пташка. Самому чути не доводилось, а люди гомонять, ніби деякі шпаки й по–людському можуть розмовляти. Кажуть, ніби про те і в книжному писанії згадується. Ось підростеш ще трохи, віддамо тебе до школи, там про все довідаєшся.

Не раз і раніше, як стояв під грушею, Василькові здавалося, ніби в шпаковому співі чується щось близьке, знайоме, ніби пташка вимовляє якісь слова. І батько це ствердив. Але як зрозуміти пташку? Всього треба вчитися – і грамоти, і роботи, і пташиної мови. Та Василько навчиться. Усе літо простоїть під грушею, а таки дізнається, що виспівує шпак.

Коли виросла м'яка запашна трава і земля просохла, хлопець лягав горілиць під деревом і мрійно дивився на шпакову хатинку. Не зводив очей, аж поки пташка не стомлювалася співати. За якийсь час із віконця шпаківні показалися й сіренькі голівки жовторотих верескливих шпаченят. Їхні батьки, шпак і шпачиха, безупинно приносили повні дзьоби поживи і вкидали в голодні роти своїх неугавних дітей. Співи припинилися. І Василько вже довго не затримувався під грушею, прийде, подивиться на своїх знайомих та й назад.

Та якось уранці він побачив, що шпаківня порожня, під деревом сумно, тихо, шпаки звідси десь відлетіли.

– Хай летять, – з прикрістю промовив Василько. – Не треба мені ні шпаків, ні їхньої мови...

Але до наступної весни кривда забулась і на перший же спів Василько майнув під грушу і знову милувався чарівними звуками, і ходив, аж поки знову не вигодували пташки дітей своїх і не відлетіли в ірій. Так– бо воно має бути.

А вже третього літа сталося інакше. За цей час Василько виріс, був батькам своїм за помічника, коли вони обоє працювали в полі, то сам залишався на господарстві, усього доглядав, усього пильнував.

Щоправда, Василька постійно відвідував Федько з невідлучним Лиском. Федькові можна було йти з дому, коли захоче й куди завгодно. У них ниви – рядном накрити, а робочих рук – повна хата. Василькова мати, як їхала в поле, то залишала їсти на обох хлопців. А хлопці харчами ділилися справедливо з Лиском.

І завжди радів Василько, як бачив у воротях з роззявленою пащею собаку, а за ним чорного, мов циганчук, Федька. Хлопцям укупі було весело й приємно, бо Федько – майстер на різні витівки й забави. А крім того, він багато дечого знав. Його брат Грицько, тепер уже майже парубок, ходив три зими до школи в Семенівку. Від Грицька дещо перейняв і Федько, звичайно, не дурно, а за ті пиріжки, шматки книшів чи перепічок, що їх інколи здобував у людей і приносив у пазусі додому. А все, про що дізнавався від брата, переповідав своєму товаришеві Василькові.

Але якими не були щирими друзями хлопці, одначе Василько таїв свій намір вивчити шпачину мову. На те мав деякі міркування. Федько також захоче ходити під грушу. А вдвох яке ж там слухання! А крім того, йому хотілося вивчити шпачину мову першим, хоч у чому–небудь мати перед товаришем перевагу.

Стояло літо, пекло сонце, згорталося на деревах і на траві листя. Розчепіривши крила, роззявивши дзьоби, кури позабивалися в кущі бузку. Лиско лежав під повіткою й часто–часто дихав.

Хлопці від сонця не ховались. Недавно вони вернулися з садка, де їли ягоди. Обличчя в хлопців, губи, руки, сорочки почорніли від солодкавого соку ягід. Біля колодязя хлопці пороздягались, стали по краях корита й почали обхлюпувати один одного пригорщами теплої води. Вода потрапляла їм в роти, в вуха, в очі, хлопці пирскали, мов коні, але не поступались. Звичайно, хто перший відскочить від корита, той програє.

Та й ця гра обридла. Швидко вдягнулись і хотіли податись на сіно, бурушкатись, аж до колодязя прилетів шпак і почав пити воду з налитої на землю калюжі.

– І пташці гаряче, – сказав Василько.

– Ого, ще й як, – погодився Федько.

– А ти про шпаків щось знаєш? – обережно, щоб не зрадити своєї таємниці, запитав Василько.

– Авжеж! – упевнено відповів Федько.

– І розкажеш?

– А чому ж бо ні!

Ніби домовившися, хлопці вилізли на порожню гарбу, позвішували між щаблями ноги, фицали ними.

– Скажи, Федю, чому в нас не зимують шпаки? – питав Василько.

– Бо взимі їм тут холодно, – відповів Федько самовпевнено.

– Куди ж вони діваються?

– Летять туди, де тепло.

– А де буває взимі тепло?

– За теплим морем.

– І далеко це?

– Ще й як! – для більшої виразности махнув рукою Федько. – Туди пішки й за рік не дійдеш. Туди тільки птиці й долітають.

– А люди за теплим морем є? – не вгамовувався Василько.

– Люди? Люди скрізь є. Та не такі, як у нас. Маленькі всі до одного. Хоч і старий тамтешній

чоловік, а ще менший за тебе.

Замислився, Василько, намагавсь уявити собі село, де б жили самі низенькі люди, ще менші за них, хлопців.

Це, справді, дивно. Але Василькові не сподобалось, що Федько прирівнює тільки його одного, Василька, ніби сам уже хтозна–який великий. А він вищий тільки на долоню, сторчма поставлену на голову, хоч старший на цілий рік.

– А чому ж воно там, за морем, люди не ростуть? –

знову повернувся Василько до тієї ж думки.

– Чому? – запитав Федько слідком за товаришем.

Він не знав. Але, щаслива думка завжди знаходилася в скрутну хвилину. Федько в задумі підніс голову, мимоволі на мить глянув на сонце і ще не встиг протерти очі, як відповідь уже була.

– Чому, питаєш? Та там же сонце дуже пече. А що на спеці може велике вирости? Ніщо! То й люди не

ростуть.

– А тобі не доводилось, Федю, чути, як розмовляють шпаки? – несподівано для самого себе запитав Василько.

– Не чув, – признався Федько.