Двоє друзів і містер Піт

(оповідання)

Після дзвінка на сніданок Яків Куценко напоквапно помив руки, старанно витер їх поруділим від іржі рушником, взяв із шафи паперову торбину з харчами і попрямував до вихідних дверей. У просторому відділі фабрики вже не було нікого. Робітники повиходили снідати надвір, на свіже повітря. Яків залишав приміщення останнім.

Надворі він на мить осліпнув. Увесь світ залито сяйвом, ніби кожна річ і кожна істота випромінювала світло, ніби все від неба до землі, і сама земля злилася в єдине сонячне світло.

Та поволі очі призвичаїлися до цього літнього яскравого сяяння і Яків побачив робітників, що сиділи в затінку під стіною на розкиданих, оброслих бур'янами, старих точильних каменях.

Яків пішов далі до стрімкого потічка, що весело журкотів у глибокому рові, перетинаючи напівпросторе, все в бур'янах подвір'я. Над крутим берегом сидів Яковів друг Гаррі Брус, він в одній руці тримав кусок ковбаси, а другою кидав у воду камінці.

— Що ти там поціляєш? — жартома запитав Яків. — Може, рака побачив?

— Якого рака, — подратовано відповів Гаррі Брус. — Сома побачив...

— Сомів тут нема, — сідаючи побіч друга, казав Яків. — Соми люблять тиху й глибоку воду. А форелі тут можуть бути. Хоч досі я, крім жаб, тут не бачив нічого.

— А я побачив сома! — підкреслено мовив Гаррі Брус. — Справжнісінький сом! Думаю, що й ти вже на нього звернув увагу. Я кажу про отого дідугана з цапиною борідкою, що працює в машинному відділі, про містера Піта, як всі його взивають.

Яків тепер зрозумів усе. Починалась знайома історія.

— Так, я бачив того дідка. Симпатичний дідусь, — спокійно, навіть з деякою байдужістю відповів Яків.

— Симпатичний! — процідив крізь зуби Гаррі Брус. — Дивуюся, що в такій мірі люди можуть хорувати на курячу сліпоту.

— А я тобі кажу, Гаррі, що цього разу ти помилився. Містер Піт не той, за кого ти сприймаєш.

— Не той? То я помиляюся? — схопившись на ноги, тонким, пронизливим голосом кричав Гаррі Брус. А я тобі доведу, що містер Піт справжній комуніст.

— Доводь, — погодився Яків.

Гаррі Брус схопив камінь і пожбурив його поперед себе з такою силою, що він потрапив не в воду, а на протилежний берег. І вже спокійніше сказав:

— Що тут доводити? Цьому дідуганові сімдесят років, не менше. Інші американці у його віці мають власні хати, гроші у банку, одержують від держави старечу пенсію і живуть собі, як належиться жити старим людям, в достатку, спокійно, не думаючи про завтрашній день. А цей, за вибаченням, містер Піт, напевно, усе життя пиячив, грав у карти, ледарював, роботи уникав, покладав надію, що їхня партія, за прикладом російської, захопить в Америці владу комуністів справжній соціалізм. А час робив своє діло, незчувся містер Піт, як і постарів, почала з нього сипатися порохня. А за пазухою ні цента, ні гроша, голий, мов бубон. Їсти-пити треба, за квартиру платити треба, а ледарям пенсію дають куценьку. То нічого іншого не залишилося, як клясти свою країну, свій уряд і з заздрістю дивитися на схід, де люди блаженствують. Я їх, цих волоцюг, знаю добре.

Яків дав можливість висловитися своєму другові досхочу. А як, нарешті, Гаррі Брус замовкнув, запитав його:

— І це всі твої доводи?

— А тобі й цього мало?

— Та де там мало! Аж забагато! Говорити вмієш ти, Гаррі, та чомусь не любиш фактів. Усе, що ти сказав — тільки твоя уява та припущення.

— Мені припускати нема чого, — упевнено мовив Гаррі. — Усі вони комуністи одне до одного, як близнята. Комуніста я пізнаю з очей, як скажену собаку з хвоста.

— У цьому твоя правда, — погоджувався Яків. — Але містер Піт до комуністів не належить. Те, що він і досі працює, пояснювати можна всіляко. Уяви собі, Гаррі, що у містера Піта є дружина і вона хворіє уже багато років. Усі їхні заощадження забрали лікарі та шпиталі. Старечої пенсії містерові Пітові не вистачає. А він ще дебелий, працювати може, то й працює. Хіба ж мало є такого, що напосяде на людину, і не відчепишся від халепи до самої смерті. Однак, запевнюю тебе, містер Піт — людина чесна. Якщо хочеш, то я доведу це не якимись вигадками, а фактами.

— Ти? Фактами? — від здивування схопився на ноги Гаррі Брус.

Їхня жвава розмова привертала до себе увагу інших робітників. Могли подумати, що друзі розсварилися. Та саме настирливо задзеленчав дзвінок, запрошував до праці. Робітники попідводились і спроквола зникали в розчинених дверях, що здавалися темною щілиною, котрою можна дістатися в самісіньке пекло.

Незабаром у фабриці залопотіли паси, загули мотори, завищала сталь і загупали пневматичні молоти з такою силою, що здригалася під ногами земля.

Саме на цих молотах і працювали друзі: маленький, щупленький, запальний Гаррі Брус і кремезний, але вайлуватий, з пишною сивою до останньої волосини чуприною Яків Куценко. Якби не зраджувала чимала лисина на Гаррі Брусовій голові, то його могли б вважати за Якового сина.

На цій фабриці, що продукувала різних розмірів і форм терпуги та рашпилі, друзі працювали вже третій тиждень, час достатній, щоб придивитися до обставин і людей. Нічого тут друзів не захоплювало. Фабричка була вже досить старенька, від кожної речі тхнуло минулим сторіччям, навіть від бруду, що понакопичувався скрізь по кутках.

Складалося враження, що ця фабрика взагалі не мала господаря. Але господар був — містер Сміт, на диво молодий, рухливий і рудий, як пес. Ніколи він у конторі не сидів, а, заклавши руки за спину, з байдужістю вуличного гуляки проходжувався з кінця в кінець будівлі, на короткий час зникаючи з очей, щоб так само перейтися в іншій половині фабрики, де стояли десятки різних машин, що на них довершувались остаточно процеси виготовлення продукції. Містер Сміт розмовляти не любив. За два з чимось тижні своєї праці на фабриці друзі чули від інших робітників, що він за цей короткий час уже звільнив з праці кількох працівників, закидаючи їм ледарство. Неробства тут не терпіли. Та це друзів не турбувало.

За три роки свого перебування в Америці друзі встигли змінити вже кілька фабрик. Їх звільняли, а Яків Куценко казав відвертіше — виганяли. І все через того малого й прискіпуватого Гаррі Бруса.

Доля звела їх докупи ще в Європі, в совєтському репатріаційному таборі. Забрали їх від фермерів, де працювали як остівці (люди зі сходу). Обидвох привезли до табору того самого дня і приділили в бараці до тієї самої кімнати. Раніше вони ніколи й ніде не бачились. Яків Куценко збагнув, куди він потрапив і, уявивши своє майбутнє, занепав духом, щоб за якийсь час бути знищеним. У тому сумніву не мав.

І тоді, як Яків Куценко від думок доходив до розпуки, до нього підсідав меткий, на хлопчика подібний Грицько Брусниця, теперішній Гаррі Брус. Насправді він і тоді не був такий молодий, тридцятьох років, Яковів одноліток. Багато розмовляти тоді вони не могли. Від донощиків у таборі кишіло. Вислуговувалися перед репатріаційним начальством. Тих, кого визнавали за небезпечного ворога, там же, в таборі, й стріляли. Доводилося бути обачним. Та Грицько небагатьма словами зумів вкласти у Якову душу вогник надії на спасіння утечею. Грицько мав на втечу свій план, правда химерний, неможливий до здійснення. Але у Якова нічого іншого не залишалося, як погодитися на ризик — або пан, або пропав.

Грицько з неможливого зробив можливе: утекти вони змогли. З того часу не розлучалися. Разом опинилися і в Америці. Знахідкою було те, що вони обоє на курсах децистів (переміщені особи) сяк-так навчилися працювати на токарних верстатах.

Усе розпочиналося якнайкраще. Друзі вже мали гроші, наймали умебльовану квартиру, нічого їм не бракувало. Яків, повернувшись з праці, часом любив полежати в ліжку, переглядаючи газети, часом плентався до клюбу, щоб випити пива й почути щось новеньке.

Якийсь час не відставав від нього і Гаррі Брус. Так, Гаррі Брус! Потрапивши до Америки, він зразу ж зметикував, що його ім'я і прізвище в цій країні треба змінити. Кожен, хто хотів звернутися до нього, мекав, як баран перед новими ворітьми. І він пішов на поступки. Намовляв і Якова змінити свою вивіску, але Яків не поступався. Йому байдуже, як вимовлятимуть його ім'я чи прізвище, то їхня справа — американців. Якби він погодився на заміну, то тоді б у нього вже нічого не залишилось свого. Сам собі був би чужий.

На цю тему вони довго не сперечалися. У них виникло поважніше питання.

За якийсь час Гаррі Брус не став триматися Якова, а вечорами йшов кудись сам. Яків нишком думав, що знайшов собі милу його серцеві дівчину, чи хоч якусь вдовичку, бо парубок з нього був застарений та ще лисий.

Згодом усе з'ясувалося, як Гаррі Брус повернувся з чергової прогулянки додому в досить непривабливому вигляді: одне око не бачило зовсім, синій, як печінка. Якового друга побили комуністи. Гаррі дізнався, що недалеко від їхнього місця мешкання є невеликий парк, де збираються комуністи й цілими днями там дискутують над різними політичними питаннями, прославляючи про кожній нагоді вождя трудящих усього світу товариша Сталіна, обізнані люди попереджували Гаррі: якщо він й наважиться показатися у тому кодлі, то щоб там мовчав, інакше може дійти до найгіршого. Такі випадки вже траплялись, але билися тоді свої, не маючи інших ваговитих аргументів у дискусії. А з децістами там взагалі не дискутуватимуть, бо це їхні найзапекліші вороги.

Гаррі пішов до парку, але не мовчав, розповідав натовпові, що складався переважно з українців, про життя під совєтами до війни, і про те, як совєти воювали, й чому вони остаточно не згинули.

Його побили так, що тиждень не міг працювати, відлежав у ліжку.

Ця прикрість не віднадила Гаррі від зустрічей з комуністами. Якову нічого іншого не залишалося, як узяти під свою охорону заповзятого Гаррі; самого нікуди не пускав, ходив слідком за ним, часом доводилося бути посередником, розбороняв, щоб потім якомога швидше зникати від поліції. Яків не був прихильником бійок, ніколи сам не розпочинав розмахувати кулаками, а як його до того спонукували, тоді бив кожного, хто нагоджувався.

Усе було б гаразд, якби політичні дискусії відбувалися тільки в парку. Гаррі знайшов Сталінових прихильників і на фабриці; у суперечці знову дійшло до бійки. Кінчилося тим, що обидвох супротивників, а з ними Якова Куценка, як активного арбітра, з роботи нагнали.