(оповідання)
Після дзвінка на сніданок Яків Куценко напоквапно помив руки, старанно витер їх поруділим від іржі рушником, взяв із шафи паперову торбину з харчами і попрямував до вихідних дверей. У просторому відділі фабрики вже не було нікого. Робітники повиходили снідати надвір, на свіже повітря. Яків залишав приміщення останнім.
Надворі він на мить осліпнув...
Незабутньому другові молодих літ, синові робітничого Донбасу, письменникові й керівникові літературної організації "Забой", багаторічному мученикові більшовицьких тюрем, розстріляному в концтаборі на Воркуті в березні 1938 року, Григорію Баглюкові присвячує цю повість автор.
Моє перше враження від Нью-Йорку було таке, ніби опинився на величезному залізничному двірці, де безліч людей поспішає, квапиться, метушиться, щоб не запізнитися до свого потягу, що ось-ось має рушати.
Я сновигаю серед тих пойнятих поспіхом людей, намагаючись нікому не заважати, й уникаю випадкових поштовхів і штовханів. Адже їхати мені нікуди, ніхто й ніде мене не чекає, і гірше, я взагалі тут зайвий, мов стовп, навіщось поставлений серед рухливої вулиці...
"... МИ НЕ ЗМОГЛИ
СКОРИСТАТИСЯ З ОБСТАВИН,
І ТОМУ НАШ НАРОД ТЕПЕР СПОКУТУЄ..."