Казка про Киянку Красуню Подолянку

Давно, давно, ще за тих часів, коли татари[1] на українські землі наїзди робили, була в київського князя донька Киянка Красуня Подолянка, про яку слава по цілому князівству котилася і навіть у сусідні держави доходила. Казали про неї, що була вона гарна, як ясна зоря в небі, розумом і відвагою могла з кожним мужем помірятися, а лагідністю й добротою то хіба святим поступалася.

Татарський хан[2], бузувір поганий, мав сорок синів. Усіх їх любив, але найбільше любив найстаршого. Бо був той найстарший ханенко грізний і войовничий. Відколи підріс, ханові правою рукою став. Усе в походи ходив, близькі й далекі землі підбивав, добро всяке й невільників без числа здобував і до батьківського двору привозив. Уже стільки понавозив, що треба було нові комори й засіки будувати.

За таку дбайливість вирішив хан своєму найстаршому синові надзвичайну дружину вибрати. Хотів таку знайти, щоб ніде їй рівної не було. І почав шукати невістки по всіх‑усюдах: і поміж доньками своїх вельмож, і поміж доньками сусідніх володарів, і поміж простими дівчатами, навіть і поміж рабинями. Багато бачив гарних та розумних, але ні одна не видалася йому гідною його сина.

І почав уже хан втрачати надію, як ось мандрівні купці, що побували в київських землях, принесли йому радісну вістку:

– Так і так, – кажуть, – продавали ми різний крам у дворі київського князя і бачили його доньку Киянку Красуню Подолянку. Та така гарна, така гарна, що ми вже скільки земель з'їздили, а такої не бачили! А до того ще й мудра, і відважна, і добра. Сам князь якраз тепер із синами в похід вирушив, і в Києві мало війська лишилося. Без труду можна буде місто взяти й князівну здобути.

Почувши це, хан довго не думав – зібрав військо й вирушив на Київ. Чи тиждень минув, чи місяць – уже татари під Києвом. Облягли місто з усіх боків – і миша не проскочить.

Посилає хан своїх послів до киян і велить їм таке сказати:

– Прийшли ми не з війною, а з доброю новиною. Не будемо міста здобувати, ані людей бити‑грабувати. Хочемо лише вашу князівну Киянку Красуню Подолянку за нашого хороброго ханенка – сина самого татарського хана висватати. Буде вона в сріблі‑золоті походжати і найбільші почесті серед нас, правовірних татар, мати.

Ох, і розгнівалися ж кияни, коли таку мову почули!

– Щоб наша славна князівна та поганому татаринові за жінку стала?! Та ніколи того не буде! – кричать. – Головами тут усі до одного наложимо, а до такої ганьби не допустимо!

Кажуть тоді ханові посли:

– Як хочете… Битися, то й битися…

Вийшла на ту мову з хоромів сама Киянка Красуня Подолянка і каже до дружинників:

– Не губіть, слуги мої вірнії, нашої столиці! Адже самі знаєте, що ані батенька, ані братів моїх удома нема і майже вся дружина з ними пішла. Жменька вас проти татарської сили не встоїть. Ворог же, місто взявши, все пограбує, церкви святі попалить, людей у неволю забере і мене з ними. Краще вже піду я сама з доброї волі. Хай моя одна голова за вас усіх і за місто наше славне буде.

Стали кияни князівну відмовляти, стали мати й сестри голосити – не помогло. Тверда була у своїй постанові Подолянка.

– Не журіться! – потішає. – Без Божої волі людині і волос із голови не спаде. Як Бог схоче – так і буде! Моліться щиро – може Він і вислухає ваших молитов.

І на тому стало.

Попрощалася Киянка Красуня Подолянка з родиною, слугами і з усім містом та й пішла в татарський табір. А за нею плачі та голосіння постелилися – гірші, як на похороні.

Прийшла Подолянка до хана, стала перед ним, сміливо на нього подивилась і мовила:

– Ось і я, хане! Прийшла з доброї волі, тож і ти слова дотримай: міста на займай і людей моїх не кривдь!

Подивився хан на князівну й засміявся задоволено.

– Бачу, – каже, – що ти й справді розумна та відважна. А щодо вроди, то, мабуть, у Криму[3] такої красуні зроду не було. Якраз такої дружини хотів я для свого сина улюбленого. А за місто і за людей своїх не бійсь – я слова дотримаю!

Завернуло назад татарське військо, ніякої шкоди киянам не заподіявши. А князівну наказав хан цілу дорогу на золотих ношах під шовковим наметом нести, всяко їй годити і почесті їй, як хановій дружині, віддавати. Коли ж прибули до Бахчисараю, поселили Подолянку в прегарному палаці, зі слонової кости різьбленому і накритому срібним дахом. А в палаці – розкіш невидана: стелю стовпи золоті підпирають, водограї б'ють пахучими водами, скрізь найдорожчі кадила куряться. Мармурові підлоги оксамитними килимами вкриті, у кришталевих дзбанках дивні квіти заморські квітнуть, у водограях рибки золоті плавають. Куди не глянь – усе шовки та оксамити, та золото, та срібло, та каміння дорогоцінне – так і ряхтить в очах. Слуг і рабів приставлено до Подолянки без числа. Всі князівні в очі заглядають, всі одне поперед одного намагаються кожне її бажання вгадати, всі перед нею на колінах повзають. Але на кожному вікні палацу ґрати міцні й густі, – навіть руки не просунеш, і знадвору тисяча татар з важкими та гострими ятаганами на сторожі стоїть. Пильнують, щоб князівна не втекла. Бо хан пригрозив, що всім голови повідрубує, коли синової нареченої не встережуть.

А син той, найстарший ханенко, пішов далеко в похід на землі індуські та й забарився.

І так сидить Киянка Красуня Подолянка у своєму розкішному палаці, наче пташка в золотій клітці.

Але ні горя, ні радости на втіху ворогам не виявляє. Рибок золотих годує, пісень рідних співає та ревно Богу молиться.

От чи довго вже вона сиділа так, чи ні, аж прибувають до хана посли від київського князя, а за послами ціла валка вантажених возів їде.

Прийняв хан послів, а вони йому й кажуть:

– Так і так, хане татарський, вернувся наш володар з походу, довідався про лихо й оце нас прислав. Привезли ми сто возів пшениці зерно‑в‑зерно вибраної, сто возів ярого воску зеленого, сто возів меду липового і тисячу бобрових[4] шкур. Забирай оце все і споживай, а нам віддай нашу славну Киянку Красуню Подолянку! Бо, як не віддаси по‑доброму, то рушимо на тебе війною і нашу князівну силою заберемо.

Усміхнувся хан, кликнув слуг і наказує їм:

– Ану, витягніть но там із комор сто возів пшениці зерно‑в‑зерно вибраної, сто возів ярого воску зеленого, сто возів меду липового і тисячу бобрових шкур!

Як слуги виконали наказ, то хан і каже послам:

– Оце добре, що ви мені нагадали, бо я все забуваю. У мене, бачите, того добра нікуди подіти. Пшеницю черва точить, боброві шкури міль побила, мед попліснів, а віск від спеки топиться.

А тоді до слуг:

– Порубайте но шкури боброві, а мед, пшеницю й віск у море викиньте – хай не заваджають!

Висипали ханові слуги пшеницю в море, повикидали мед і віск, а боброві шкури порубали палашами на локшину. Князеві ж посли дивилися на це мовчки і мали великий жаль у серці.

"Стільки добра, стільки праці людської іродів бусурмен[5] знищив! – думали собі. – Певно й справді воно в нього вартости не має".

А хан каже до них:

– Ось бачите! Не треба мені нічого того, що ви привезли, і Подолянки я вам не віддам! Але, як задумає ваш князь на нас війною йти, то я вашу князівну накажу в мішок зав'язати і також у море вкинути. Як не буде наша, то не буде й ваша…

Засмутилися посли, завернули валку возів і поїхали назад.

Але за місяць приїжджають інші посли від київського князя з іншим викупом: привозять ханові десять бочівок червінців[6] і десять возів дорогої зброї. І знову просять:

– Візьми, хане, червінці й зброю, а нам віддай князівну!

– Оце добре, що ви мені пригадали! – відповідає хан. – Бо я зовсім забув!

Кликнув, як і за першим разом, слуг, наказав відчинити скрабницю і зброївню, витягнути десять бочівок червінців і десять возів дорогої зброї та й висипати все в море.

– Забагато в мене того всього завелося, – каже. – Зброя іржавіє, а червінці вже в грудки злипаються – треба лопатами пересипати…

Вернулися і вдруге київські посли із золотом та зброєю, але без Подолянки. А тут уже й посланці від ханового сина прибувають і вістку приносять, що повертається ханенко із здобиччю незчисленною. Тільки що вози з добром дуже важкі, а бранці[7], поморені далекою дорогою, скоро йти не можуть, тож і військо з ними мусить поволі просуватися.

Зрадів дуже старий хан, як це почув. Зараз у всі сторони світу гінців розіслав, щоб просили всіх володарів сусідніх і найбільших вельмож на весілля.

Почали гості з'їжджатися, а тут і сам ханів син із здобиччю прибув. Тисячі возів із золотом за ним приїхали, тисячі верблюдів, дорогими тканинами, пахощами та солодощами навантажені, і сто тисяч здобутих у війні бранців прийшли.

Хан сина улюбленого обіймає і хвалиться йому:

– Поки ти, сину, воював і добро всяке здобував, я тут також дарма не сидів. Придбав для тебе наречену. Подивись, чи до вподоби тобі…

Та кому б така красуня, як Киянка‑Подолянка, не сподобалася! Ханенко, як лише побачив її, то сам не знав, що з ним діється.

– Бачу, – каже до батька, – що ти ще краще від мене справився. Велику здобич я здобув, але вся вона і мізинця цієї дівчини не варта.

А Киянка Красуня Подолянка в думках до Бога молитву заносить:

"Та й страшний же цей ханів син! Гордий та жорстокий та непривітний! Не допусти, Господоньку, щоб він мені за чоловіка став!"

А ханські слуги тим часом золото в засіки зсипають, всяке інше добро по коморах ховають, бранців поміж собою ділять. Ще всієї роботи не скінчили, аж у браму – стук‑стук! – втретє посли від київського князя просяться. Пригнали сто табунів коней[8], бистрих, як вітер, і тисячу татарських бранців, давніше у війні здобутих. І знову просять:

– Візьми, хане, коней, прийми своїх підданих, що в нас у неволі пробували, а нам віддай нашу князівну Киянку Красуню Подолянку. Відколи її не стало, над містом сонце не світить, батьки за нею побиваються, брати й сестри з жури помарніли, всі кияни очі виплакали. Віддай нашу князівну!

Та тверде було бусурманське серце.