Жаїра. Том 1. В рабстві

Історичний роман з бразилійського життя

Перший том:

В рабстві

Моїм дорогим молодим Землякам,

народженим у кайданах неволі,

але вільним духом, присвячую свою працю.

Авторка

Вступ

Бразилія — країна, яка й досі овіяна чаром таємничости й романтики, дарма, що її відкриття наступило всього-на-всього на 8 років пізніше від відкриття Америки і що вона у значній своїй частині перетворилася вже на модерну державу, якій відомі всі досягнення останнього слова техніки й цивілізації. А все ж європейцеві, чи американцеві, який не займався спеціяльними студіями Південної Америки, ця частина світу уявляється досить неясно і криє в собі безліч загадок та приваб, що їх ні не розв'язує, ні не задовольняє програма шкільних підручників з всесвітньої історії. І хоч читачі звичайно рідко коли мають терпеливість дочитувати до кінця вступне слово при екзотичних романах, то все ж ми приневолені зробити коротенький рекурс в історію, щоб декому пригадати, а декому з'ясувати епоху й обставини, серед яких пробігатиме дія нашого оповідання.

Отже, вскорі після відкриття Нового Світу, що його спочатку прийнято за східню Індію, між двома найбільшими морськими потугами того часу — Еспанією та Португалією — виринуло питання про розподіл майбутніх колоній. А що в ті часи всі християнські католицькі країни були тісно зв'язані з Апостольською Столицею, то ж уряди Еспанії й Португалії і на цей раз звернулися до неї за рішенням. Папа Олександер Шостий вирішив це питання в той спосіб, що своєю булею з дня 4 травня 1493-го року затвердив так звану "Олександрійську Лінію" ("Олександрійська" — від імені Папи Олександра), яка мала б проходити мерідіонально на 100 миль західніше від Азорських островів і островів Зеленого Рогу. Еспанії призначалися у володіння всі простори в гемісфері на захід від цієї лінії, Португалії — на схід.

Однак, при практичній перевірці виявилося, що португальські "володіння", визначені за Олександрійською Лінією, складаються з... безмежних просторів Атлянтійського океану з додатком кількох архіпелагів. Обурений таким фактом, португальський король Жвон Другий оскаржив рішення Апостольської Столиці й погрозив у обороні своїх інтересів виповісти Еспанії війну.

До війни не дійшло, але Олександрійська Лінія була уневажнена, а замість неї в 1494 році уложено так званий Тордезільський Трактат з далеко кориснішими для Португалії умовами. Згідно з цим трактатом межа знову мала йти по уявній меридіональній лінії, але вже не на 100, а на 370 миль західніше від островів Зеленого Рогу.

Але, як Олександрійська Лінія, так і лінія Тордезільського Трактату, ділили те, чого ніхто не знав, а у висліді Португалія і вдруге залишилася скривдженою: межа Тордезільського Трактату знову йшла здебільша морем, а на південно-американському материку теоретично мала б починатися на півночі біля одноіменних острова і затоки Маражо (тепер штат Пара) й кінчатися біля затоки Паранаґва (тепер штат Парана), відділяючи для Португалії територію, меншу, як третина сучасної Бразилії, і рівну приблизно одній семій частині всієї Південної Америки. Але це виявилося щойно пізніше.

Після подорожі Педра Алвареса Кабрала, коли він повернувся з навантаженими на кораблях трофеями нововідкритої землі (1500-ий рік), офіційно було проголошено відкриття Бразилії, названої спочатку Землею Святого Хреста.

За першу чверть 16-го століття Південна Америка була лишень принагідно візитована різними єспанськими й португальськими кораблями, але ще ніхто не важився закладати тут колонізаційних осель. І щойно в 1526-му році Крістовон Жакес, висланий королем Португалії Жвоном Третім для охорони Бразилійського побережжя від французьких корсарів, спробував був заснувати перші осередки з португальським населенням. Пізніше за це взявся Мартінь Аффонсо де Соуза і зорганізував дві перші оселі: Піратініньґу і Сан Вісенте. Коли ж у 1534-му році наказом короля Бразилія була поділена на 15 капітаній з призначеними у кожній губернатором із спадковими правами, з Португалії почався жвавий переселенчий рух у нову колонію. Особливо ж посилився він з моментом, коли був відмінений наказ про спадковість капітаній, а натомість на всю Бразилію було призначено головного губернатора Томе де Соуза. Сталося це в 1549-му році і відтоді наступила для Бразилії нова епоха. Насамперед, з новим губернатором прибуло 6 священиків-місіонерів, що заходилися коло організації і освоєння диких індіянських племен. Потім почали прибувати й колоністи, що розбудовували оселі, закладали плантації й бралися до торгівлі. Дикий край ступив на дорогу цивілізації. Уряд на свій кошт вивіновував різні експедиції, звані ентрадами, які мали своїм завданням проникати вглиб незнаної землі й вивчати всі її таємниці.

Побачивши, які плодотворні висліди приносить робота місіонерів-єзуїтів, Еспанія й собі пішла за прикладом Португалії та спровадила на свої землі велику кількість священиків єзуїтського ордену, даючи їм всебічну підмогу й широкі повновласті.

Після кількох десятиліть у найгустіше заселених індіянських околицях виросла ціла мережа місійних осель, або редутів, біля яких гуртувалися величезні маси індіян. Досить лишень згадати, що на території сучасного штату Парана на початку 17-го ст. в тринадцятьох єзуїтських редутах, розташованих біля річок Паранапанема, Іваї, Пікірі, Тібажі та Іґвассу начислялося понад 100,000 індіян. Вся околиця називалася Індіянсько-Християнською Провінцією Ґваїра, мала кілька добре розбудованих міст з головним — Сіюдад Реал де Ґваїра на чолі. Ця провінція підлягала окремим законам, мала свою власну адміністрацію і взагалі творила ніби окрему державу, включно з биттям власних грошей.

Річ ясна, що єзуїтсько-індіанські твердині у планах Еспанії мали далекойдучу ціль і згодом мали б стати її підставовою базою, з якої в майбутньому можна було б зовсім викинути португальців з Південної Америки. Але португальці, ставши міцною ногою на східньому побережжі Бразилії, особливо у її північній частині, й зорієнтувавшись, як невигідно випала дла них Тордезільська угода, почали на місці мечем і кров'ю нову коректуру кордонів.

Приблизно з середини 16-го століття в різних капітаніях Бразилії виникає своєрідна пошесть походів вглиб країни. Скрізь починають гуртуватися озброєні експедиції приватного характеру і розповзатися, здебільше водними шляхами, на захід, північ і південь. Оскільки в місцевості, де є тепер місто Сан Павло, починалася славна в ті часи праісторична сухопутня дорога, яку індіяни назвали Пеабіру і яка йшла від східнього аж до західнього берега материка, а також і тому, що біля Сан Павло бере свій початок велика ріка Тієте, яка тече на північний захід і впадає в ріку Парана та представляє собою взагалі вигідний шлях сполучення з іншими ріками, — Сан Павло стало офіційним осередком більшости таких озброєних експедицій, званих бандейрами. Тут формувалися їхні відділи, звідси вони вирушали у довгі походи, сюди поверталися знову, коли доля їм взагалі судила повернутися.

Бандейранти відіграли величезну ролю в історії Бразилії: вони торували нові шляхи, закладали нові оселі в глибинах пралісу, очищали простори від диких племен, а головно, нищили всі еспанські осідки. Ігноруючи всякі кордони й договори, бандейранти вдиралися в еспанські володіння, плюндрували єзуїтські редути, виловлювали для невільничих ринків їхніх обивателів і взагалі робили все можливе, щоб перетворити Тордезільський Трактат у клапоть безвартісного паперу.

В наслідок їхніх походів протягом 16-го, 17-го і першої половини 18-го століття території португальських володінь далеко попереходили межі Тордезільського трактату, і Еспанія при укладанні нового договору в 1750 році — т. зв. Мадрідського Трактату — була поставлена перед доконаним фактом, хоч суперечки, тяжкі й криваві, йшли ще довго.

Взагалі боротьба за кордони на території Бразилії складає окрему історію, що про неї можна було б написати багато книжок. А особливої гостроти вона набрала саме на півдні. Еспанці твердили, що межа Тордезільського трактату мала б кінчатися десь вище Паранаґви, біля півострова Кананея. Португальці ж уважали, що вона тягнеться ще далі на південь і кінчається біля затоки Лагуна, а тому дуже обурювалися фактом, коли еспанці на своїх картах називали Паранаґву "Затокою Кастильської Корони".

Відносний спокій наступив лишень між 1580-1640 роками, коли по вимерті власної королівської династії Португалія була прилучена до Еспанії, а в наслідок того боротьба за кордони втратила до певної міри сенс. Але саме тоді наступила епоха найчисленніших і найактивніших походів бандейрачтів. Користаючи з офіційного акту об'єднання обидвох держав, бандейранти зовсім перестали числитися з кордонами й бушували по еспанських територіях, як по своїх власних.

Найбільшу спокусу становили собою для бандейрантів єзуїтські редути. Там можна було набрати золота і присвоєних та привчених до роботи рабів-індіян, що мали далеко більшу вартість і більший попит на невільничих ринках, ніж дикуни з вільних племен. І тому всю свою увагу бандейранти скерували на місійні оселі. Щоб мати уявлення про спустошення, які вони чинили, досить лишень згадати, що за три роки — 1628-1631 — на невільничих ринках для Ріо-де-Жанейро і півночі Бразилії було продано понад 60,000 рабів, виловлених саме в Індіянсько-Християнській Провінції Гваїра, а 15,000 її обивателів полягло на полі бою в обороні своєї свободи. Ще в 1620-му році були знищені міста Сіюдад Реал де Ґваїра, Віла Ріка, Шерес і Асунсіон, а на початку 1629-го року об'єднана бандейра Рапоза Тавареса і Маноела Прето погромила і знищила редути св. Антонія, Сан Міґел і Жезус Марія, взявши за одним заходом понад дві тисячі індіян. Мешканці ж поблизу розташованих місійних осель, зачувши про бандейрантів і про долю сусідніх редутів, почали підозрівати отців єзуїтів у зраді й розбіглися по пралісах.