Аскольд і Дир та київські князівни

Казка

Діялося це давно у славному городі Києві – столиці Землі Полянської[1], за князя, що його імени вже ніхто не пам'ятає. Може звався він Кий, а може якось інакше – не знали тоді наші предки письма, то й не записали. А шкода, бо був той князь мудрим і сильним правителем, якому корилися не лише поляни, що жили довкола Києва, а й інші українські племена: деревляни, дреговичі, сіверяни й тиверці. Давали данину князеві, йшли служити до нього дружинниками[2], ходили в походи разом з ним – і збагачували княжу столицю.

І був город Київ найкращий та найбагатший серед усіх інших українських городів, а слава про його князя йшла далеко довкола і заходила аж у царство індійське[3], в городи грецькі[4]. Стояв, як і тепер стоїть, Київ на березі Дніпра‑ріки, а по ріці вгору і вниз пливли човни великі, всіляким крамом навантажені. Купці біля Києва приставали і з киянами торгували. Веселий і багатий був город Київ.

Та ось упав на нього сум великий, огорнув цілу Землю Полянську, бо занедужав тяжко князь Кий[5] і зліг на смертельну постіль.

– Горе мені, горе й вам! – говорив умираючий князь до своєї родини й бояр[6], що зібралися біля його ложа. – Ось умру я – і скінчиться княжий рід Київ, від того першого Кия, що заснував оце місто. Не дав мені Бог синів, лише дві доньки. Хто ж перейме владу по мені?

– Горе нам, горе нам! – повторювали бояри, повторювали дружинники, а за ними все місто і вся Земля Полянська. – Вже не будемо мати такого мудрого й доброго правителя! Хто ж нас у бій поведе, хто ж нас від ворогів оборонить? Горе нам, горе нам!…

А як уже вмер князь Кий, то трава три дні росою сходила, дерева додолу похилялися, а хвилі в Дніпрі‑ріці так схлипували жалісно й так об береги билися, аж вали довкола міста мокрі стали. А вже що люди плакали та журилися – й казати нічого!

Вмерлого князя посадовили на золотом кованому троні[7], трон поставили у видовбаний з дуба човен, а човен встановили на великому кострищі. Три дні й три ночі приходили люди з усіх сторін і разом з киянами оплакували померлого володаря. А тоді вбили його найкращого коня, найулюбленішого мисливського собаку, поклали в човен княжу зброю, їжу, питво – і все це підпалили. Коли ж усе згоріло, висипали на місці кострища високу могилу, на ній наставили столів з усякою їжею та питвом і засіли за тризну[8]. Такий тоді був похоронний звичай.

Ось п'ють кияни, їдять, померлого князя прославляють, його воєнні подвиги згадують і журяться:

– Де ж ми другого такого доброго князя знайдемо?…

Так собі розмовляють, аж бачать – пливе вниз Дніпром човен великий. Та не простий, а цілий кленовий, міддю кований, на дванадцять пар срібних весел. Спереду стоїть молодець, на веслярів покрикує, ззаду стоїть другий молодець, керму тримає. Гарні обидва, в зброї блискучій, в одежі адамашковій[9], сріблом‑золотом шитій. Відразу видно, що непростого роду.

Побачили їх кияни, почали руками махати й до берега закликати. А ті й послухали. Навернули човен до берега, на землю посходили, шапочки соболеві[10] поскидали, людей привітали і питаються:

– Хто ви такі, люди добрі, і що за подія у вас сталася, і чого ви нас у дорозі припиняєте й до себе просите?

– Ми поляни, – відповідають їм люди. – А подія у нас дуже сумна: вмер наш князь і не лишив по собі синів, лише дві доньки, Яромиру й Любомиру. Тож ми по ньому тризну справляємо, а самі журимося: хто ж нами правити буде?… Сідайте з нами до столів, нашого покійного князя спом'яніть і розкажіть про себе, хто ви й куди путь держите?

– Ми, – відповідають гості, – добрі молодці, з далекої Землі Варязької[11], що звідси на північ. Старшого з нас звуть Аскольд, а молодшого – Дир[12]. Вибралися ми в дорогу щастя‑долі шукати, сили свої випробувати. Шукаємо собі землі й людей, де б можна було княжити. І добре, що до вас трапили: у вас нема князя, в нас – землі. У вас князівни женихів ждуть, а ми собі наречених шукаємо. Чи не приймете нас по‑доброму?

Порадилися кияни й відповідають:

– Приймемо вас, але перше хочемо знати, чи ви й у війні такі справні, як при столі? Дамо вам дружинників багато і хай кожен з вас покаже, що вміє. Один хай іде через степи половецькі[13] на грецькі городи, орду[14] половецьку погромить, городи грецькі завоює і данину з них візьме. Другий хай їде рікою Дніпром аж у самий Табарістан – у царство хозарське[15], що лежить над Каспійським морем. Хай хозарського царя у полон візьме, військо його розгромить, а з городів дань ізбере. Коли того докажете, віддамо за вас князівен і признаємо вас за своїх князів.

– То й добре! – згодилися Аскольд і Дир.

От зібралася війська сила‑силенна – а все добрі молодці, до війни охочі, слави жадібні, до чужих країн цікаві. Поділилися на дві частини: котрі кінні – мали йти з Аскольдом, котрі піші – мали пливти з Диром.

Коли вже всі зібралися в дорогу, вийшли на ґанок обидві князівни зі своїми судженими попрощатися. Стали у віночках та стрічках, у сорочках вишиваних, у керсетках[16] шовкових, у дукачах та в намистах – мов дві зіроньки засяли. Стали навпроти них молоді брати – каптани на них оксамитні, панцери золоті, на шапках пера павині – мов два місяці зійшли.

На прощання вийняв Аскольд із‑за пазухи яблуко золоте й подав Яромирі.

– Візьми, – каже, – князівно, це яблуко. Не просте воно – чарівне. Стане тобі у пригоді, коли з тобою біда трапиться.

А Дир подарував своїй нареченій клубок пряжі золотої та й каже:

– Оце, Любомиро, по цьому клубочку я знайду тебе скрізь, куди б тебе доля не занесла. Бо не простий цей клубочок, а чарівний.

Попрощалися всі гарно – і брати поїхали, а сестри лишилися. Посідають, було, коло віконечка, на срібні веретенця льон прядуть, милих із походу виглядають. Біля них у ногах Лешко сидить, байками князівен розважає. Був такий при князівському дворі карлик з лікоть завбільшки, з домовиком[17] під піччю спав, багато всякого знав і не раз ставав у пригоді княжій родині.

От чи багато часу минуло, чи ні, а вибралася Яромира в ліс ягідок на полуденок назбирати і Лешко з нею.

– Глядіть, князівно, далеко в ліс не заходьте, – остерігає карлик. – Отут скраю збирайте.

– Коли ж бо тут уже всі ягоди визбирано! – каже Яромира. – Ходімо далі.

Пішли трохи далі – і справді, більше ягід, та такі гарні, та такі стиглі, що в устах розпливаються.

– Ой, князівно, не йдім далі, бо буде біда!.. – знову остерігає Лешко.

– Та ще трошки.

Яромира ягідки збирає, в нову козубеньку[18] складає, а Лешко по боках озирається, бо чує щось недобре. Потім князівну за рукав смикнув і показує:

– Князівно, гляньте но, що там за тою старою липою стоїть?..

Глянула Яромира та й ягоди зі страху розсипала; причаївся за липою Лісовик страшний‑престрашний і з Яромири очей не зводить. Голова в нього, мов копиця сіна, величезна і зеленим мохом обросла. На чолі роги, ноги цапині й борода аж по землі волочиться.

Скрикнула Яромира і – в ноги! А за нею на тисячі голосів залунав регіт лісовика: "Хо‑хо‑хо, ха‑ха‑ха!.."

Прибігла Яромира додому, матері свою пригоду розповідає, а княгиня й каже:

– Цур йому, доню! Більше до лісу не ходитимеш!

– То й не ходитиму, матусю…

За день чи за два пішла Любомира на Дніпро‑ріку хустя прати, а за нею знову Лешко. От і пере князівна – кладочка у неї кришталева, праничок бурштиновий[19], а все хустя – шовкове. Вдарить Любомира бурштиновим праничком по кришталевій кладочці – кладочка задзвенить, і люди знають, що то князівна хустя пере.

Пере Любомира, пере, вже мало й зосталося, коли гляне – аж найтонша її сорочка, що то цілі рукави золотом гаптовані, враз упала в воду і попливла. Пливе попри самий берег, так, що здається – ось руку простягнеш і піймаєш, але піймати не дається. Князівна за нею, а вона далі, князівна за нею, а вона все далі.

Заплакала Любомира, білі ручки заломила, – шкода їй, бач, сорочки, та й матері боїться, щоб не сварила. Хотіла вже у воду скочити, але Лешко не дав. Учепився Любомирі за запаску і каже:

– Не сама ваша сорочка у воду впала, князівно. Її стягнув он той, що в очереті сидить.

Дивиться Любомира – справді з очерету Водяник виглядає, та такий то вже страшний, такий страшний – і не сказати! Пика в нього синя, опухла, борода з баговиння[20], очі з мушель, а в бороді чорні раки сидять.

Скрикнула Любомира й пустилася тікати, а Водяник у воду пірнув – тільки забулькотіло по ньому: буль‑буль‑буль!..

Прибігла Любомира додому, матері скаржиться, плаче, а княгиня на те:

– Цур йому, доню, разом із сорочкою! Більше на ріку не ходитимеш, а я тобі другу сорочку справлю.

Сидять знову сестри проти віконця, на срібні веретенця[21] льон прядуть і своїх суджених виглядають. Пливуть Дніпром великі човни, всяким добром навантажені, одні вгору, другі вниз, а суджених як не видно, так не видно, як не чувати, так не чувати.

* * *

Коли одного дня в'їхав на княже подвір'я лицар ставний і на чорному, як ворон, коні. Коня до конов'язу прип'яв, сам у світлицю увійшов, шапочку зняв, княгині до ніг уклонився.

– Здоров, лицарю! – каже княгиня. – Сідай та розказуй, хто ти і з яких сторін і чи по волі прийшов, чи по неволі.

– Добрі молодці все по волі ходять, – відповідає лицар, – тож і я по власній волі прийшов. Я Деревлян[22], князь Землі Деревлянської, що то є на захід звідси. У нас ліси густі, дерева багато всякого – через те і прозивають нас деревлянами.