Чудасій

Альоша Ухо був популярною особою в нашому місті ще від тих часів, коли наймався по дворах рубати дрова. Майже кожного дня зранку можна було зустріти цього парубійку, одягненого в куці штани, у вузький і короткий плащ, підперезаний грубим шкіряним поясом, за яким стирчала блискуча сокира з гарно витесаним топорищем, його наймали охоче, бо хлопець вславився тим, що виконував свою роботу справно й добросовісно, так що навіть найбільш сукуваті колоди, чи розкарячені тверді пеньки піддавалися його впертим рукам і перетворювалися в акуратні, пропорційні полінця.

Приходячи до роботи, він ніколи не вітався, лиш від­разу діловито питав:

— Ну, де ті ваші дрова?

А коли кінчав рубання, дбайливо сортував і укладав поліна, підбирав тріски, замітав двір і тоді кликав госпо­даря, чи господиню.

— Ось тут, — пояснював, — маєте тріски на розпал. Тут — сухіші дрова, розумієте? А он ті я поскладав у зру­би, щоб ще підсохли, бо вони сирі. Цими будете палити пізніше. А тепер давайте гроші!

Коли йому платили більше, ніж було умовлено, він не приймав:

— Платіть мені те, що належиться. Решту заберіть. Не потребую нічиєї ласки, знаєте?

Зате, коли працедавці виявлялися скупими й несовіс­ними, Альоша починав сваритися та лаятися і не виходив з двору так довго, поки не одержував належного.

Перший раз я побачив Альошу зблизька ще в 1923-му році, коли прийшов до своєї тітки. Вона саме винесла ключі від дровітні й спитала хлопця:

— Тебе, здається, звуть Альошею?

— А вам не все одно? — невдоволено відтяв Альоша.

— Та певно, що ні, чудасій ти такий, — усміхнулася тітка, цілком не ображена грубою відповіддю. — Мушу ж я знати, як тебе кликати.

— Зовсім не мусите, — потиснув плечима Альоша. скидаючи свій куций плащ. — Я от також не знаю вашого імени й не питаюся, чи ви називаєтеся Гапка, чи якась там Венера Мілоська. Хіба не все одно, для, кого дрова руба­ти?

Я вже хотів було втрутитися в розмову й провчити невихованого хлопця, але тітка смикнула мене за рукав і повела до хати.

— Лиши його, сину, — шептала мені тихенько. — Бог з ним!

— Але ж він грубіян!

— Ні, він просто чудасій, але хлопчина золотого сер­ця. Це мені йото позавчора Круцкевичева порекоменду­вала... Уяви собі, що в них у родині семеро осіб, а працює лишень батько — каліка на ногу та ось цей наймолодший хлопець. Батько секретарює в "Комбєді"[1]*, а цей рубає дрова. Та ще мають власний дім, садочок, пару вуликів і городець. З того живуть. Дві найстарші сестри, вже ста­рі й страх погані панни, совісти не мають: цілий день ви­лежуються, читаючи романи й очікуючи женихів. Два підстарші брати-студенти також не заробляють. А цей бідний хлопчина, цілий день дрова рубає, а вечорами й досвітками ще й у садку працює, і город обробляє, і пасіки пильнує...

Балакуча тітка ще довго, оповідала про родину Ухів і про Альошу зокрема. З її слів я довідався, що Альоша є жертвою і всі свої дивацтва завдячує саме ненормальній матері. Стара Ухова була родом з глибини Росії і походи­ла з якоїсь шляхетської родини. Хоч мала чоловіка доб­рого й роботящого, ніколи не переставала клясти й нарікати, що вийшла заміж за "безмозклого хахла". За той час, відколи поселилася на Зеленій вулиці, пересварилася навіть з найдальшими сусідами й уже з двадцять років ні до кого не обізвалася ні словом, за винятком тих випадків, коли знову починала сварку. Ухова сварилася скрізь і завжди: на базарі, у крамницях, на вулицях, у чергах, у міській управі при плаченні податків, а навіть у церкві. Де б тільки не з'являлася Ухова — неодмінно скрізь ви­никала, сварка. Чоловіка й синів вона тероризувала, а най­більше діставалося Альоші, якого, як казала Ухова, "ні­який чорт не просив на світ з'являтися". Тільки доньки, вдавшись у маму, ніколи не здавали перед нею позицій, лаяли її останніми словами на цілу вулицю, і тому, видно, Ухова їх не тільки респектувала, а навіть і по-своєму лю­била.

— А що вже за нехлюя та нетіпаха та Ухова, — про­довжувала тітка. — Господи! Ти ніколи її не бачив? Шко­да. Варто зайти на Зелену вулицю й подивитися... Бідний цей хлопець! Як тільки приходить з роботи додому, то вже на порозі мати йому кишені вивертає й усі гроші за­бирає до копійки. А він ще й учиться! Увечері ходить до школи. Кажуть, що дуже здібний і хоче неодмінно бути інженером. Боже, Боже, що це за світ тепер настав, що дитина з інтелігентної родини мусить заробляти рубанням дров!

Після того я часто бачив Альошу, але ніколи з ним не говорив і взагалі ближче ним не цікавився; Знав тіль­ки, що всі його називають "Альоша-чудасій", або просто "чудасій". І то не "чудак", і не "дивак", а чомусь неодмін­но "чудасій". І, чи то вже від звички, чи то дійсно тому, що це слово мало особливий відтінок значення, тільки "чудасій" з Альошею зіллялися в одне нерозлучне понят­тя, і справді, здавалося, годі знайти якесь інше окреслен­ня, яке б влучніше характеризувало цього незвичайного хлопця.

Уже навіть не пам'ятаю, як і звідки довідався я мимоходом, що Альоша скінчив школу робфаку й вступив до індустріального інституту. Отже, таки досягнув свого! Та й вигляд його поступово змінився. І так уже через п'ять років, я звик бачити Альошу в сірому убранні, зав­жди свіжому й старанно випрасованому, в білосніжних сорочках з твердо накрохмаленими комірцями й у кра­ватках доброго тону.

А все ж і при тому він відрізнявся від решти людей. Кремезний, добре збудований, з круглою, як кавун, голо­вою, він кидався в очі вже здалека тим, що мав якісь сміш­ні, стирчачі, як капустяні листки, вуха. При його округ­лому обличчі, високому, опуклому чолі й ледь-ледь помітно скісних очах, дивний контраст становив собою та­кож ніс, тоненький, довгий і загострений на кінці. Колір обличчя, очей і рівного волосся були ніби однакові, зо­лотисто-смагляві, і тому зливалися, всі разом в якусь не­виразну пляму. Тільки зуби, дрібні, рівні й густі, конку­руючи білістю з Альошиними сорочками, відразу зверта­ли на себе увагу. Він ніколи не ходив у товаристві, не сту­пав, а нервово підстрибував, трохи горбився і мав непри­ємну звичку оглядатися і довго та уперто дивитися вслід людям, що видавалися йому цікавими. Нікому не кланяв­ся, але дивився в знайомі обличчя таким прилипливим і настирливим поглядом, що, хоч-не-хоч, йому треба було вклонитися.

— А-а, це ви?! — питав тоді ніби здивовано Альоша і зараз же йшов собі далі.

***

Років через шість після першої зустрічі, коли я вже був на останньому курсі Інституту Народньої Освіти, ви­падок знову звів мене з Альошсю.

До нашого міста прибув обласний чемпіон по шахах і проголосив турнір одноразової гри на двадцятьох дош­ках. У ті часи я дуже захоплювався шахами й вирішив спробувати своїх сил.

Турнір мав відбутися в клюбі "Робос" ("Робітників Освіти") і стягнув багато цікавих. Посередині двадцятьох уставлених у коло столів став чемпіон, а ми, противники, розмістилися по другому боці, окружені натовпом ціка­вих.

За перших двадцять хвилин половина змагунів про­грала. За других двадцять хвилин одну партію програв чемпіон, а другу партію звів до пату. Решта чотири, в тому числі і я, хоч не програли ще, але по всьому було вид­но, що програємо.

Чемпіон — гарний молодий чоловік, високий, чорня­вий, одягнений в елегантний синій одяг, недбало посував фігури довгими білими пальцями й з чисто королівськими жестами час від часу сідав у глибоке крісло покурити, щоб дати нам можливість подумати.

— Уже! — обзивалися ми, поробивши свої ходи.

— А ви не спішіть, товариші, — радив нам з високомірною ласкавістю й поволі вставав, щоб продовжувати гру. — Це — тільки пробні змагання, і спішити непотріб­но...

Дуже скоро побачив я, що таки програю. Ось-ось ще чотири-п'ять ходів — і буде кінець, бачив це і чемпіон.

— Здаєтесь? — спитав насмішливо.

Я вже хотів здатися, коли за моїми, плечима почувся запит:

— Хочете, щоб я скінчив за вас?

Я оглянувся й із здивуванням побачив за собою усміхненого Альошу.

— Хочете грати? — спитав я його.

— Так, і я виграю цю партію!

Чемпіон з цікавістю поглянув на Альошу.

— Прошу дуже! — сказав він. — Коли цей товариш погодиться, то я з приємністю заграю з вами до кінця.

"Товариш", тобто я, звичайно, охоче погодився, від­ступив своє місце Альоші, а сам приєднався до натовпу глядачів.

Альоша сів, потер руки й затиснув їх між колінами. Потім пересмикнув плечима, зробив цілком несподіваний і, як на мою думку, цілком неоправданий хід конем і вдо­волено засміявся. Сміх його, був також якийсь особливий: Альоша виставляв кінчик язика крізь зуби, видавав звук подібний не то до "ц", не то до англійського "ті-ейч", і повторяв його тричі: "Ц-ц-ц!"

Але чемпіон, видно, інакше оцінив хід свого нового противника, й уперше за ввесь час гри задумано нахмурив чоло. В натовпі, що тепер збився густо біля чотирьох сто­ликів, відчувалося ще більше напруження і зацікавленість. Атмосфера стала зовсім гарячою, і чемпіон закурив нову цигарку.

Хід, і ще несподіваний з боку Альоші хід конем, по­тім бігуном* — і позиція на дошці зовсім змінилася. Чем­піон, відчувши силу противника, всю свою увагу скон­центрував саме на цій дошці, з чого користали інші грачі й переходили в наступ. Чемпіон старався вдати вдоволе­ного, але по всьому було видію, що його розбирає доса­да. А "чудасій", віддавши королеву й бігуна, вдоволено затискав долоні колінами й сміявся:

— Ц-ц-ц!

Не минуло й десяти хвилин, як чемпіон мусів підда­тися, і, тільки з трудом скриваючи свою ніяковість, при­вітно всміхнувся:

— Ви — сильний грач! — сказав до Альоші. — Зав­тра прошу вас окремо на дві партії. Прийдете?

Альоша встав від столика, й потиснув плечима.

— Навіщо? — спитав з усмішкою. — Я й так знаю, що вас поб'ю.

Це було сказано без найменшої гордости, але тоном такого безсумнівного переконання, що всім стало ніяково, а чемпіон спаленів по самі вуха.

— Чого ж ви хвалитеся¹ наперед? — спитав роздрато­вано. — Ви ліпше прийдіть і тоді побачимо.

— Я вже бачив сьогодні, як ви граєте, і не маю чого приходити. Сказав, що поб'ю вас — і поб'ю.

І знову така простодушна, позбавлена найменшої зарозумілости впевненість вплинула на чемпіона, як удар батогом.

— Коли поб'єте мене, — сказав тремтячим від образи голосом, — будете ви чемпіоном.

— А воно мені непотрібне це чемпіонство! — сказав Альоша й обернувся до співрозмовника плечима.

Чемпіон ще щось сказав, але Альоша його вже не слу­хав: пробився крізь юрбу й пішов собі геть.

Усі були розгублені, всі почували себе ніяково і ста­ралися замняти нетактовність Альоші, впевняючи чемпіона, що це — відомий "чудасій", а тому нема чого перейма­тися його вчинками й словами.

Після закінчення турніру передбачалися танці, і тому всі ще лишилися.