Жаїра. Том 2. На волі

Історичний роман з бразилійського життя

Перші кроки

— Втомилася дуже, доню?..

Жаїра гнівно роздуває ніздрі, нетерпеливо знизує пле­чима і, навіть не глянувши на Сабію, простягається на високо вимощеній постелі.

Дурне питання! І навіщо його повторювати кілька разів на день? Адже й так видно, що вона не просто втомлена, а виснажена до краю. Оця проклята мандрівка через ліси, де людина почуває себе так, ніби її зав'язали в мішок з ко­лючим хабаззям*; оці виверти й коріння під ногами, ця по­стійна настороженість перед усякими небезпеками, і цей страшний тягар на душі — чи ж це мало? Дівчина схудла, ледве ногами пересуває, пристає, а мати все питає, чи вона не втомилася? Діставши відповідь, або ні, починає зовсім непереконливо потішати, що терпіти вже недовго, що вони скоро прийдуть кудись і там усе вже буде добре. А куди прийдуть? Чим буде добре?

— Жаїро, я розітру тобі ноги, хочеш?

Дівчина мовчки обертається горілиць і на знак згоди підставляє матері спочатку одну, а потім другу ногу. Сабія обережно стягає черевики, обтирає вогкою ганчіркою ступні доньки, намащує їх жирною мастю і починає масажувати. Вона знає, що ці масажі справляють приємність доньці, і тому пропонує їх при кожній зупинці. Мій Боже, Сабія зробила б не знати що, щоб тільки облегшити своїй єдиній дитині мандрівку, щоб прогнати смуток з її чола, щоб привернути веселість того незабутнього першого ранку після втечі з рабства. Але Сабія не знає причини смутку доньки, не може вгадати, чого саме їй потрібно, тож бодай роз­тирає їй ноги. Жаїра тоді робиться якоюсь спокійнішою лагіднішою, і це вже тішить Сабію.

Весело потріскуючи, розгоряється багаття, на західній частині неба погасають в останніх відблисках сонця перісті хмари, щось тихенько оповідає перлистим голосочком по­близьке джерело, а сонний уже ліс починає загортатися величною тишею. Сабія пестливо приговорює до доньчи­них ніг, поза багаттям червоною тінню нипає* Пірауна, а Кумаже з Арусаві десь над берегом ріки білують на вечерю впольовану дику козу. У височині з'являється перша зірка, і Жаїра, помітивши її, пригадує собі легенду про Кунумі Маніпуера Ґвара...

"... І лише коли вони прийшли до Сантосу, і Сімон по­казав молодій полонянці всі свої добра й багатства, вона змінила ненависть на любов та погодилася стати дружиною сеньйора де Са"...

Жаїра далеко від думки, щоб осуджувати "Найкращу Зірку", навпаки, вона вповні її розуміє. Котра ж би жінка не прихилилася до лицаря, який, взамін за нужденне животіння в тростяній оці[1] серед дикунів, давав справжнє життя за­можної пані? А ось вона, Жаїра, навпаки, мусить зректися мрії про таке "справжнє життя" й засуджує себе на живо­тіння в індіанській оселі.

У дівчини тужно щемить серце, коли уявляє собі своє майбутнє, і тепер їй зовсім незрозумілими стають радість і щастя, з якими зустрічала перший ранок своєї волі.

Їхній човен загнало сильним вітром далеко від берега на схід, і там вони висадилися на безлюдний острів, щоб перечекати бурю. Над ранком стихло, і стомлена Жаїра за­снула Коли ж зійшло сонце, Пірауна збудив її й радісно заговорив:

— Вставай, Жаїро, і подивись, як гарно! Ось тобі сон­це, ось — небо, ось — море, ось — ліс. І все твоє! Бери його, скільки хочеш, і тішся, бо ти вже вільна! Уга-га-га-гей-гей-гей!..

І Жаїра справді тішилася, справді відчувала себе влас­ницею сонця, неба, моря, лісу — цілого всесвіту! Вона скакала по березі разом з усіма, вигукувала на цілі груди: "уга-га-га-гей-гей-гей!", а потім, купаючись, кидалася від батька до матері, від Кумаже до Арусаві, хапала їх за шиї і перекидала у воду. Від Жануарії — похресниці шляхетної донни Ізабелли Ґабрієль де Лара — не лишилося нічого. Сонце й море сполоскали з неї поволоку цивілізації, вилу­щили її з усіх суворих приписів добре вихованої панни й повернули її пралісові. Тепер вона була лише дикункою-індіянкою Жаїрою. Вона по-дикунському раділа, по-дикунському вигукувала й була щасливою, щасливою!..

Бавилися всі п'ятеро, мов діти, і навіть завжди похму­рий та зосереджений Арусаві весело порскав, спльовуючи солону воду, і показував свої щербаті зуби, що заступало в нього сміх.

Голодні, як вовки, але бадьорі й відсвіжені, присіли по купанні до великого мішка, який дбайлива Сабія зазда­легідь напхала всяким їстивним добром, і їли довго, завзя­то, з насолодою.

— Чи й наші пани вже снідають? — обізвалася Сабія.

— Ге, коли їм сьогодні снідання смакує — хай мене мавпа оближе! — негайно відгукнувся Кумаже, вишкірив­шись пилками своїх зубів.

— Хто втратить нараз п'ятеро своїх найкращих рабів — втратить неодмінно й охоту до їжі, — переконано сказав Арусаві й запхав при цьому в уста цілий кукурудзяний балабушок величини доброго постола.

— До ста чортів!!! — схопився Кумаже, наслідуючи дона Ґабрієля. — Маврикіє, Жвоне, Васко! Сідлайте коней, випускайте собак — треба їх дігнати!..

— Іга-га! Іга-га! — заіржав він, удаючи коня.

— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! — став накарячки й почав нюхати землю. — Був дощ, і ми не чуємо запаху слідів, Гав-гав-гав! Що тепер робити?..

— Піймайте мені мою Жарі, мою рабиню! Давайте її зараз же сюди!

Кумаже то ставав на ноги, то плазував на чотирьох і так уміло представляв сцену, що решта товариства зі сміху качалася по траві.

— А хвіст? Де твій хвіст? — спитав Арусаві. — Кінь і пес мусять мати хвіст.

— До ста чортів! Я забув свого хвоста! Де ж він? Ага, ось!..

І Кумаже зірвав очеретину з шовковистою китицею на верху, приклав її до того місця, де повинен був бути хвіст, а тоді продовжував свою гру. Правда, стояв уже не "на чотирьох", а лише "на трьох", бо однією рукою мусів при­тримувати очеретину, але це нічого не шкодило. Вдаючи коня, він спускав свого імпровізованого хвоста вниз, уда­ючи собаку, задирав його вгору, або крутив ним, як млин­ком. Він корчив плаксиво-розгублені гримаси, як донна Ізабелла, підкочував очі під лоба, як Анна-Марія, тупав ногами, як дон Ґабрієль, а врешті змучився сам і змучив усіх надмірним сміхом.

— Вернись назад, Арусаві, і переконайся, чи не є там усе так, як я показував, — сказав накінець. — Коли не так — то хай мене мавпа оближе!

— Я не хочу вертатися назад, — відповів Арусаві, — але, коли ти хочеш, я можу також показати, що з тобою зроблять, як нас упіймають...

Це не був тільки жарт, а й пересторога, важливість якої всі зрозуміли без дальших пояснень. Тому зараз же човен витягнено далеко на берег і добре замасковано, жарти й ви­гуки припинено.

— Поховайтеся добре всі й лягайте спати, — наказав Пірауна. — Я лишуся сторожити. Потім сторожитиме Ару­саві, а на кінець — Кумаже. Ідіть.

Вибравши добре місце, всі, крім Пірауни, полягали на відпочинок у холодочку. Жаїра, поклавши голову на рам'я матері, заснула твердо й солодко, а коли прокинулася, сон­це вже стояло добре з полудня.

Непривичний у таку пору сон розслабив її, розморив і лишив по собі почуття досади та пригнічення. Хотіла ску­патися, але Арусаві остеріг її, що по морю сновигають рибальські човни, тож можуть помітити. Батько й Кумаже спали, з Сабією якось розмова не клеїлася, і, не маючи що робити, дівчина взялася переглядати клунок із своїми ре­чами, що їх Пірауна викрав уночі. Розстеляла шовкові сук­ні й спіднички, розкладала прикраси, — зовсім так, як ро­била це в своїй кімнаті, — і дивилася на них з жалем і смутком, прощаючись у думках з минулим. Пощо їй тепер шовки й оксамити, навіщо тоненькі ланцюжки, дрібні на­миста й делікатні сережки, коли в пралісах ходять наго, а прикраси уважаються тільки тоді гарними, коли вони ве­ликі і яскраві? Перед ким вона може похвалитися цим доб­ром? Хто його оцінить? Яку вартість воно матиме і для інших, і для неї самої?

Жаїра кусала уста й ледве стримувала ридання. Коли б можна було — вернулася б назад тієї ж самої хвилини. Але шлях повороту був відрізаний...

Кілька днів тривав тяжкий марш через праліси, і Жаїрі він видавався суцільним безглуздим кошмаром. Інколи її охоплював такий розпач, що мала охоту впасти на землю й за­вити диким звірем. Здавалося, що все майбутнє життя скла­датиметься з цієї нестерпної блуканини в задушливих обій­мах нетрів, де за кожним стовбуром причаївся страх. І хоч батько та Кумаже, ідучи попереду, вибирали й розчищали дорогу, вона не бачила нічого у віддалі двох кроків перед собою. Кожний дотик обвислої галузки чи ліяни примушу­вав її здригатися, кожного разу, ступивши ногою, вона че­кала, чи не вкусить її гадина, кожна зупинка батька викли­кала в неї переконання, що їм загрожує напад хижого звіря, або якась інша небезпека. Це була жахлива подорож, що шарпала нерви, виснажувала тіло й доводила до божевілля. З радістю зідхала, коли виходили на відкриті місця, але, на жаль, їх не було багато, та й ті треба було уникати. Спішно переходили через галявини, або голі кам'янисті гор­би, інколи йшли водами потоків, а тоді знову лізли в осо­ружний, непривітний ліс, повний таємниць і небезпеки.

Перед вечором звичайно зупинялися десь над берегом ріки. Сабія розкладала вогонь, Кумаже й Пірауна заходилися білувати впольовану звірину, а мовчазний Арусаві, що походив з племени риболовів, ішов ловити рибу.

Жаїра, як упривілейована, не брала в тих клопотах ні­якої участи. Скидала тяжкі черевики й розлягалася проти вогнища, де мати завжди приготовляла їй м'якеньку, добре вимощену постіль.

Взагалі про неї дбали, як про малу дитину: Кумаже зри­вав для неї найкращі овочі, мати носила її клунок, а навіть щербатий похмурий Арусаві всміхався приязно, подаючи їй найсмачнішу рибу. Тільки одна Жаїра йшла вдягнена і взута з легеньким мішечком за плечима. Решта ж була нага, опоясана, за індіанським звичаєм, вузькими набедренниками, та мала ще забандажовані вузькими пасками по­лотна ноги від щиколодок до колін так тісно, що мускули набрякали, мов шнури. Та це саме було нібито гарно, бо свідчило про силу.

Жаїра завжди була переконана, що вона міцна, звинна* й витривала, але тепер втрачала віру в себе. Справді, сила, що її мала аж надмір для домашнього життя, показалася мізерною в боротьбі з пралісом. Вона вичерпувалася з кож­ним днем усе більше, бо і ночі не приносили потрібного відпочинку.