Долото

— Грицьку!

— Так, прошу отця капеляна!

— Чи не міг би ти, хлопче, назбирати ялівцю?

Завтра празник, а я ось побачив, що сухого кадила на завтра ще стане, а потім уже ні.

— Наказ! — Грицько стукає закаблуками правдивих вояцьких чобіт, тільки шитих на його міру. І вже його нема, а капелян провожає усмішкою метку постать поміж деревами.

Грицько біжить, Грицько дреться вгору, повними пригорщами нагортає пахучих ягідок у свою петлюрівку з крильцями. І сміється. До ягідок, до косих променів сонця, до мовчазних ялиць і до того, як завтра всі повстанці стануть лавами в чотирикутник ... А престіл буде у хмарі кадила, і він, Грицько, прислужуватиме отцеві. Ніхто інший з цілої сотні, тільки він!

Як чудово гнатися згори вниз! Стрілою перелетів понад одну яму, переплигнув оброслий мохом виверт. Пружаться м'язи, земля втікає з-під ніг. І Грицько хотів би ще й кричати, кричати на ціле горло, тільки ж цього не вільно! Командир на вишколі виразно це казав!

Гоп! Ще один камінь за ним!

Він, Грицько, проходить вишкіл разом із усіма повстанцями, з дорослими! Бебевх! Трохи не розгубив ялівцю!... Ну, хіба ж не має чим радіти?!

Ще далеко перед землянками перехоплює Грицька чотовий Байрак.

— А тебе, малий, куди носило?

— Зголошую: стрілець Грицько ходив по ялівець для отця капеляна! І зголошую: не малий! На другий рік, на Покрови буде мені шістнадцять!

— Ну добре, ти великий, а вірш вивчив?

— Так, друже чотовий!

— То ходи, там хочуть послухати!

Грицька окружують повстанці. В нього на лиці червоні плями, а непослушна чуприна розтрясається до-решти:

"О вірте, всі межі земного: впадуть,

Як серце заміниш у сурму.

Найвищі бо вежі духовости ждуть

Твойого шаленого штурму..."

Грицько червоніє щораз густіше і розмахує на всі боки руками. Він не знає так певно,, що за вежі, але на всякий штурм він піде, хай би лиш друг командир наказав! Тоді він— зараз!... — Славно, хлопче! — поплескують його по плечах повстанці. Грицькові хочеться сказати їм, що йому на душі дуже гарно, що він із ними всюди, але замість того втікає і ховається під піддащшя, де дядько Семен, його долота і дереворити. Грицькові страх багато діла: без нього ніщо не може обійтися!

Сам дядько не міг би нічого вдіяти, якби, так Грицько не роздобував йому грушкових дощечок, не робив відбиток на прасі... І сьогодні ось дядько має покінчити одну летючку; може ще буде час. зробити хоч кілька відбиток! Ніч,, здається, буде темна, можна буде розліпити в селі. Може навіть йому дозволять це зробити? Раз же ходив — ох, це робота! Чубарики десь хроплять у перинах, а ти їм просто на двері міліції, МГБ, сільради: "Людей у ярма запрягли!" А до того ще дядько Семен і нарисував, як такий москалище запряг двоє людей до воза! Але серце радувалося!

— Здорові, дядьку! — кричить ще набігу.

Тихо.

— Дядьку, а коли можна буде починати відбивати?

Дядько глядить вовком і знов ні слова. Грицькові сльози в очах, уже на кінчиках вій, хоч вояк ніколи не плаче! Може чим образив дядька?

— Дядьку, що сталося? Від рідні вістка?

Бо Грицько знає, що коли хто дістане вістку рід рідні, то звичайно або вивезені, або таки на місці... Тоді до такого і не приступай! Про це Грицько переконався вже не раз, але чому це так, не варто й питати, і так ніхто не скаже! Він, Грицько, рідню ледве пам'ятає. Його рідня — чотовий Байрак, отець капелян, друг командир (тільки, будь ласка, не зв'язкова Ластівка!), а вже найбільше — дядько Семен... Але дядько ось чогось сердитий ...

— Від рідні?! Ще чого? На, поглянь, то будеш знати!

Грицько кам'яніє: у руках у дядька — долото. Не долото, а ручка з обламаним куском металу... Зламалося?!

І Грицько вже все розуміє. Бо він знає всі дядькові долота, від найгрубшого до того найменшого — тонесенького, мов шило. Ним дядько викінчує роботу, такі тонесенькі рисочки, що Грицько ледве уміє їх помітити. Тоді дядько дуже радий, але говорити тоді до нього не вільно. І це ж воно зламалося!

Грицька давить у горлі: він мусить щось сказати, а то дядько подумає, що йому байдуже!

— Дядьку, хіба ж не можна ... без нього ... — каже і зараз аж злякався того, що сказав...

— Без нього?! Певно, що можна! І сокирою теж можна! Ти розумієш, Грицьку, що для мистця випускати у світ отаку-о невикінчену, партацьку роботу, то гірше смерти. Маєш задум, то на те, щоб перевести його в життя, а тут тобі — о! Переводи не знати чим та як!?

Грицько радий, що дядько хоч розговорився.

Все ж легше! Тільки він кожним волоконцем свого "я" відчуває, що треба щось сказати, щось зробити, що це не по-повстанському отак стояти і нічого ...

— Дядьку, я дістану вам долото!

— Таке дістанеш? Долота на ялицях не ростуть! Оцю касету вистарав був мені мій друг аж із Парижу; тепер таких взагалі нема! А ти ... Диви, який розумний знайшовся? ...

Грицькові дуже боляче, а тут ще й навинувся Остряниця:

— Грицьку, ти хіба забув? Сьогодні твоє чергування в командира!

От тобі й на! Хіба ж можна було так забути? Грицько — і забув! Вихром женеться в командирову землянку. Серце роз'їдає сором, а Грицько наперекір усьому гукає в думці, що стало сил:

— І таки дістану, дістану, дістану!

А в землянці — годино лиха! — за машиною сидить Ластівка. Ого, вже повернулася з розвідки! Грицько не вміє сказати, за що він її не любить. Але не любить і то дуже. Сосни не любить, Катрі не любить, але Ластівки — то вже найбільше. Хіба ж годиться, щоб такі-о, жінки, в спідницях, і були повстанцями? Як командир, як Байрак і навіть як дядько Семен! Грицько такий гордий, іщо він повстанець, ну й маєш; ці баби теж повстанці! Сам командир їм каже "подруго"! Ще хоч Катря вміє так цікаво розказувати, що всі слухають радо, а Сосна ціляє з пістолі, можна сказати, не гірше Грицька, але Ластівка? Така суха, поламана, завжди чогось нахмарена...

І навіть командира немає, отже Грицько буде сидіти сам із Ластівкою!

Бурмоче під носом привіт і зашивається зразу в найдальший кут землянки. Щастя, що в командира на столику книжки. Грицько хапає Мосендза і занурюється в нього аж по вуха. Чує тільки, як цокає машинка… Так нездарно!

Якби його допустили до машинки, з першого разу краще писав би!

І на лихо не прийде хоч командир, щоб післати його куди-небудь!

— Грицьку!

З привички підривається та вдаряє головою в стелю землянки.

— Ходіть, до мене...

Струнчиться і, випалює із здавленого горла:

— В якій справі?

Ластівка усміхається сама до себе.

— В ніякій... Хотіла розпитати вас, як живете, що нового навчилися, поки мене не було, чи не треба вам чого? ...

Грицько остаточно розгублюється: — Ні... дякую... Мені від вас нічого не треба! — і блискавкою вибігає із землянки. Із свого посту не зійде, звичайно, буде сидіти біля входу.

Тільки, тільки змилуйтеся, з Ластівкою сидіти не буде!

***

Серце все ще б'ється, а перед очима — червоні плями... Грицько прикладає голову до холодної стіни кімнати. Поволі привикає до темряви, а до того у вікна щораз ясніше б'є заграва

— Коли наш командир запалить, то вже буде горіти! Ціла тюрма згорить і завтра на постою буде так багато нових облич; всі щойно визволені — схвильовані, розрадувані!

Тільки тепер там мусітимуть обійтися без Грицька, бо ж Грицько обіцяв дядькові .. Бо недаром мишкував вже кілька разів по місті. Звичайно передягнений за волоцюгу, а не в однострою, що в ньому він не звичайний хлопчина, а правдивий повстанець! Ластівка казала, що однострій лежить на ньому, як на ляльці! На ляльці... Фе! І навіщо тих жінок в УПА?

У Грицька здавна готовий плян. Командир: казав раз, що добре підготований плян — найважніша річ. Дорога крізь городи та через плоти вдалася, ввійти задніми дверима теж пощастило.

Перед ним на стояку на-пів розмальований "лозунг": Хай живе Жовтнева Ре... і ще половина "в", а далі білий папір. І в чергову хвилину — із стояка вже лиш звисають недоладні клапті паперу, а груди в Грицька наповнює нестримана радість: от-так би їх усіх подерти! І кажуть, що той мистець — українець; на службу до них пішов!

Грицькові перекривлюються із стін портрети вождів пролетаріяту: той ще безухий, у того сама голова без решти ...

Але Грицько вже нишпорить, вже розшукує... Є! Дошка одна, друга, молотки, касета... До вогню за вікнами блиснули долота! Хай дядько не каже, що Грицько "розумний найшовся"! Ось у кутку те найменше! Чого ж у Грицька тремтять руки? Хапає долото і... враз ціла касета паде з брязкотом на долівку. У бічних дверях хтось перекручує ключ! Раз тільки дзенькає шибка, і Грицько вже на дворі. В міцно затисненому кулаці — долото!

Закрути: один... другий... третій... І нараз трохи не впадає на них з розгону. Брудної барви шинеля борикається з кимось... Грицько добре не бачить лиць, бо пожежа їм з-за плечей... Він викручує І її руку з пістолею. А вона вільною рукою дряпає бездушне лице з п'ятикутною зіркою над чолом... Тільки лице, здається, не чує нічого ...

Грицька прошиває свідомість: це ж хтось свій! Неважно, що Грицька не помітили: це ж так, якби він сам... І Грицько не може інакше! Сягає рукою до пояса і... в нього нема пістолі! Нема! Мусіла десь випасти...

Шинеля вже вибила пістолю з її руки. Але та покотилася кудись і не видно, де вона ... Кам'яне лице нахиляється...

Джмелем дзижчить у повітрі долото ... Просто в око! Большевик відсахнувся на хвилинку, і Грицько вже майже тягне за собою — Ластівку...

Вівкають кулі... Закрут ... Другий ... Третій. Втихло ... Сліпкуваті вікна підміських дімків ... Вже починаються городи ... Ніхто вже не гониться!

Ліс! Справді, вже ліс! Ліс виріс на те, щоб можна в ньому ховатися! Добрий, рідний...

Ідуть поволіше. Ластівка закладає розвіяне волосся.

— Ви не ранені, Грицьку?

Грицько може якось, зовсім не загикуючись, сказати:

— Ні, а ви?

І враз сам завважує, що Ластівка кульгає ...

— Мені теж нічого ...

йдуть мовчки. Мабуть вже добре над ранком, бо навіть у лісі стає видніше. Грицько помічає, що в Ластівки немає одного черевика і цю ногу вона ставить з трудом.

— Певно загубила, коли ми тікали, а потім станула на щось гостре, — думає, але не каже нічого; соромно говорити...

Ластівка кульгає щораз гірше. Грицько бачить навіть, як за кожним кроком затискає зуби.

Грицькові вдаряє кров до голови, але він не може інакше:

— Дайте...