Чародійне авто

ПРОСИТИ ЧИ НЕ ПРОСИТИ?

Була пізня осінь, і щось падало. Але, чи то був сніг, чи дощ, ніхто не знав, Воно, мабуть, і само не знало — якась кваша така! Досить, що було зимне та мокре і дошкульно падало на голови та за коміри Ростика й Костика. А Ростик і Костик стояли біля зупинки, ждали автобуса і сперечалися. Так, справді сперечалися, хоч досі такого не бувало, бо вони брати-близнюки і завжди живуть у згоді.

Все почалося з того, що братчик розказував на сходинах про підводні човни. Коли вийшли з домівки, Ростик вигадав, що він проситиме святого Миколая, щоб приніс їм справжнього підводного човна. Не дуже великого, але якраз такого, щоб сісти в нього двом новакам та зануритися в таборовому басейні на Вовчій Тропі.

Поки дійшли до зупинки, Ростик описав Костикові вже весь човен: і який буде в нього мотор, які перископи і, навіть, як буде зверху помальований. Та Костик чомусь мовчав і тільки прикривав щільно полою своєї Куртки книжку "Син України". її не можна було ніде дістати, а от Олесь з роя "Кажани" позичив йому сьогодні, то треба було добре берегти її від дощу.

Врешті Ростикові було досить, братової мовчанки:

— Чому ж ти нічого не кажеш? Хіба не було б прекрасно мати такий човен? Чи, може, ти не віриш, що святий Миколай може його нам принести?

— Ні, я вірю! — мусів уже відізватися Костик. — Тільки не знаю, чи просити нам його чи ні?

— Овва, а хіба ж ми його не заслужили? Хіба ти не маєш оцінок "А" з усіх предметів в англійській школі і "дуже добре" в українській?

— Ага... — пробурмотів Костик.

— Чи, може, ти станеш мені пригадувати, що я не вивчив був лекції про князя Острозького і ти мусів мені підказувати?

— Коли на це зійшло, то про гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного ти теж не знав, — усміхнувся Костик.

— Та я думаю про щось інше: бачиш, ми тут, в Америці, маємо все, чого лиш захочемо. Книжок повні полиці, а коли що з одягу подреться, — мама зараз, іде купувати нове.

Ну й холодильник завжди повний — їж, скільки хочеш!

А я ось читав у "Веселці", що багато українських дітей живе зовсім не в такому добрі. В Німеччині залишилося багато хворих людей, і їх діти дуже бідні! А в Парагваю батьки мусять дуже важко працювати і теж небагато за це мають.

— Та, може, воно й правда, — погодився Ростик якось дуже нерадо і оглянувся, чи автобус не їде. — Але, що ми тут порадимо? У нас нема грошей, хіба дрібні на автобус...

— Ні, але ми могли б написати до святого Миколам, щоб, замість нам, приніс дарунки цим бідним українським дітям...

— Як, а нам що?! — аж вигукнув Ростик.

— Нам буде добре діло і радість, що помогли друзям, розумієш? Ось я напишу листа до святого Миколая від нас обох, як лиш приїдемо додому...

— Від нас обох?! — перепитав Ростик, та таким голосом, що Костик зразу відповів:

— Ти собі — як хочеш! Тоді я напишу тільки від себе.

Тут Ростик схаменувся:

— Ні, ні, коли писати, то від нас обох! Сам знаєш, що ми разом і в школі, і в рою, і будемо разом служити до Служби Божої...

— Бачиш, я так і знав! — зрадів Костик, але зараз же замовк: автобус, що його вони ждали, вже проїхав повз них, а вони й не помітили і не дали знаку, щоб зупинився.

Тепер уже тільки блимали здалеку червоні світла на його задній стіні, а хлопці стояли змерзлі і змоклі на хіднику та... ждали чергового автобуса.

СВІТЛИНА НА ФОРТЕПІЯНІ

Приїхали врешті додому, змерзлі та змоклі, мов капустяні качани. Бабуся так казала, коли хто дуже змерз. Та. поки ще допили гаряче молоко, мусіли всім похвалитися, що вони будуть писати до святого Миколая.

Мама тільки сказала: "Чому б то й ні?". А бабуся згадала, що, коли була ще маленькою дівчинкою, теж писала такі листи. Тільки опісля палила їх у печі, то разом з димом доходила до святого Миколая вістка про те, чого вона просила.

— А ми цього ніяк не зможемо! — зажурився Костик.

— Хіба б на газовій плитці в кухні...

— Щоб ви мені й не пробували! — підняла голову з-над своєї вишивки мама. — Хіба мало наслухалися, як легко тут у місті за пожежу?!

— А якже! — вже гарячився Ростик. — На парових огрівачах не спалиться, то хіба сторож пустив би нас у пивницю, де та велика піч, що огріває весь будинок.

Та тут став на порозі своєї кімнати тато з газетою в руці:

— Слухайте, хлопці, ви вже великі, нівроку, і трохи завеликі, щоб писати листи до святого Миколая, мов малі діти! Знаєте ж дуже добре, що святий Миколай бачить і так усе та вислухає молитви чемних дітей. То ви, замість влаштовувати нам у хаті пожежу чи товктися по пивницях, краще моліться вже від сьогодні до святого — може він і вас вислухає...

Хлопці вже не раз дивувалися, як тато вміє завжди мудро порадити. Як то добре бути татом! Та роздумувати над цим не було коли, бо мама пригадала:

— Ну, кінчайте швидше молоко, і сьогодні Ростик хай перший вправляє на фортепіяні а ти, Костю, йди пиши за дачу!

Бабуся ще пробувала боронити:

— Глянь, Христенько, вони, бідні, такі перемерзлі, хай би ще трохи погралися...

Але навіть сама бабуся знала, що це не поможе. Ростик помандрував покірно у гостинну. Та поки вспів засвітити світло, закликав нараз:

— Костю, Костику, ходи сюди мерщій!

Костик прибіг і побачив, що Ростик стояв, мов укопаний, і пильно приглядався до чогось на фортепіяні.

— Що тобі? Що там таке побачив? — допитувався здивовано Костик.

— Псст! — приклав Ростик пальця до уст. — Поглянь!

Костик глянув, але не побачив на фортепіяні нічого більше, тільки цю світлину вуйка в різьблених рамках, що завжди там стояла. В півтіні не зовсім виразно було її видно.

— То, може, тепер уже не пізнати, — виправдувався Ростик перед братом, — але я добре бачив, як він усміхався до мене!

Збентежений Костик пішов у дитячу кімнату писати задачу, а Ростик засвітив світло, розкрив ноти і почав грати. При цьому що-раз глипав на світлину вуйка, маминого брата, в однострою старшини Дивізії "Галичина". Грав і не грав і думав, що тому вуйкові було на ім'я Левко. І, якби він не згинув під Бродами, може тепер не раз грався б з ним і з Костиком. Хто його знає?...

А ЩО БУДЕ НА РІЗДВО?

І настав день Святого Миколая. Під час новацького вечора на його честь янгол викликав усіх новаків за чергою та давав їм барвисті, такі великі дарунки. Тільки Ростика й Костика не викликав. Навіть такий чортище (хто не знав, то це Михась з роя "Тарпани"!) — і той не дав їм хоч би маленької різочки!

Тож вирушили обидва додому зараз після закінчення вистави, не кажучи нікому ні слова. Та на другий день теж не знайшли нічого під своїми подушками.

І знов мусіли мовчати. Тільки дорогою, коли вже поверталися з церкви, Ростик не втерпів:

— Слухай, але за Різдво ти не молився, правда? Бо я тільки за святого Миколая...

— Ні, я теж тільки... — підтвердив нерадо Костик, ховаючи голову в комір куртки. І знов ішли мовчки та мовчки виїхали ліфтом аж на свій сьомий поверх, до свого помешкання.

А Різдво наближувалося вже так швидко, ідо й не зглянутися! Святий Вечір випав у суботу. Ростик і Костик прикрашували весь ранок свою ялинку в дитячій. Обвішали її зірками та ланцюжками, що їх самі майстрували. А опівдні одягнули новацькі однострої, щоб іти на станичну "Різдвяну свічечку". Вже були зовсім готові, вже навіть попрощалися з мамою та з тіткою Орисею, що приїхала на снята з Дітройту. Коли це надійшла бабуся з великими паперовими торбами з міста. Принесла велику купу листів, що їх вибрала з поштової скриньки біля брами. В листах були побажання то для батьків, то для бабусі, а між ними — хто подумав би! — був і один лист для Ростика й Костика. І то літунський з червоно-синім беріжком та з такою цікавою заграничною маркою!

А що хлопцям вже час був іти, то взяли листа з собою, щоб прочитати в автобусі. І хто повірив би! Це написали Юрко й Ярко, два новаки з Інгольштадту, з Німеччини. Писали, що це їм приніс святий Миколай Ростикові й Кости-кові дарунки. Були там теплі плащі для них обидвох, і по українській книжці, і ще кожному по новій шкільній торбі, а в торбах стільки горіхів, цукерків, медяничків! Аж не стало їм листа, щоб описати це все, подякувати за все! Аж мусіли кінчати на новій картці. Бо, писали, все це їм дуже потрібне; їх батько вже п'ятий рік хворий у лічниці, і в хаті велика біда...

— А бачиш, бачиш! — аж підскакував на радощах Костик, так, що пасажири зглядалися на них. Ростик, звичайно, теж бачив і теж радів.

Того дня їм узагалі щастило. Костик проказав віршика про звірів, що прийшли до малого Ісуса, та так добре, що аж братчик станичний похвалив. Ростика теж викликали перед лаву, і він дістав ще одну відзначку вмілости: ,,Морозенка", за те, що добре вмів зимові спорти.

Отже, бігли раді та щасливі додому. Тітка відчинила їм двері та зараз же знов пішла в кухню. Там вони з мамою й бабусею пекли й варили вечерю. Хлопці витерли при дверях черевики, повішали в передпокої свої куртки і побігли не без галасу у свою кімнату передягнутися.

Та зараз при дверях заніміли: під ялинкою стояло щось таке, чого ще не було, коли виходили з хати на "свічечку". Це не був підводний човен, ні! Це було щось куди краще: маленьке, якраз таке, як на них двох — синє авто!

І ХТО ЙОГО СЮДИ ПРИНІС?

Хлопці закліпали очима, щоб переконатися, чи авто стоїть справді перед ними. Потім штовхнули один одного в бік, щоб пробудитися, якщо може вони сплять. Але ніщо не, змінялося. Авто стояло далі на місці, і то не якась така собі забавка без дна, що сідаєш в нього та попихаєшся ногами! Ні, авто було зовсім таке, як татове, тільки малесеньке.

— Ти бачиш? — промовив врешті Ростик.

— Бачу, — шепнув Костик, бо вголос чомусь не смів заговорити. — І чиє воно може бути?

— Як "чиє" — обрушився Ростик. — Чия ялинка, того й дарунки під нею: наше!

Ну добре, але хто його сюди приніс? — турбував ся не знати чого Костик. — Я не бачив, щоб мама чи тато приносили колись у хату такий великий пакунок!

— То, може, тітка Орися. В Дітройті ж виробляють авта...—догадувався Ростик.

— Але ж ми були дома, як вона приїхала! — сперечався Костик. — Я думаю, що може це радше святий Миколай...

— Зовсім неможливо! Він приніс уже наші дарунки Юркові й Яркові, хіба не пам'ятаєш?

Розмовляючи, хлопці підсувалися крок за кроком до авта, аж врешті Костик відважився торкнути його рукою, та так обережно, неначе воно могло б вкусити.