ОФОРМЛЕННЯ-ВИТИНАНКИ Лесі Храпливої
З НОВИМ РОКОМ
Рукавиця в нас глибока
І багато зерна в ній.
З новим щастям, з Новим Роком
Добру долю всім носій:
Хай, неначе мак шовковий,
Діти-квіти в нас ростуть,
Хай сповняються любови
До Країни, де їх ждуть.
Хай весна ясна їм буде,
Як Пречистої покров,
Літо повне хай прибуде,
Мов доспілий колос знов.
Добру мудрість в серце дітям
Осінь хай наллє сама.
І морозним казки квітом
Хай чарує їх зима.
Хай від року та до року
Бог веде в щасливу путь:
В світ далекий, в світ широкий,
В ту Країну, де їх ждуть.
Рукавиця в нас глибока,
Не забракне зерна в ній:
Сійся-сійся з Новим Роком
І на кращу долю спій!
РІЗДВЯНА ПОДОРОЖ
Впав сніжок біленький,
Покрив всі дороги.
Питається Святий Йосип
Ісуса малого:
— Ой, запряг я сани,
Та скажи, Дитино,
Куди хочеш поїхати,
Та в яку країну?
Чи в яку щасливу,
Чи в яку багату,
Щоб Дитя Господнє
Вміла привітати.
Дивіться також
- Леся Храплива-Щур — Вишні
- Леся Храплива-Щур — Командир
- Леся Храплива-Щур — Новацьке Різдво
- Ще 41 твір →
— Хай несуть нас коні
Там, де Україна.
Заломила руки
У тривозі Мати:
— Там панує Ірод;
Там не гостювати!
А Дитя Ласкаве
Відповіло стиха:
— Там нам побувати,
Де найгірше лихо!
Занести нам вістку
В кожную хатину: —
Правда запанує,
Лютий Ірод згине!
Усміхнулась Мати,
Сіли в срібні сани
І в наш край помчались
Сніжними шляхами.
ЗІРКА
Як Ісусик народився
У подільській, білій хаті,
Задзвонили зорі в хорі,
Заспівали янголята.
Янголятко срібнокриле
У подолок взяло зорі
І на землю полетіло
Крізь просвітлені простори.
Надлетіла хмарка біла,
Янголятко зачепила,
Ясні зорі покотились,
Поміж хмарки розгубились.
Затремтіли сльози-роси
В оченятах янголяти,
Що зірок блискучих досі
Ще не може позбирати.
А сьогодні в нас ялинка
І усміхнена Матуся,
Я чемненька, веселенька,
З сестричками не сварюся.
Гарно вранці помолилась,
Помагаю всім, як треба;
А це певно закотилась
В моє серце — зірка з неба!
* * *
Надворі темніє,
Сніг густий паде,
Стежкою в завії
Хтось до нас іде.
Двері відчинились,
Блиснула звізда!
Школярі це милі,
З ними — коляда.
Ця сама колядка,
Той святковий спів,
Що в отроків княжих,
В джурів козаків.
Ту саму колядку
Почерез віки
Нині діточки:
Що лежить на сіні
В яслах Божий Син,
Мир дасть Україні,
Іроду — загин!
* * *
Хто це стукає: гур, гурр...
— У віконце?
— Дід Снігур.
— Я на вулиці всю днину,
І мітлою безупину
Змітав вліво, змітав вправо
Білий сніг чистенько, жваво,
Щоб не впав хто на дорозі,
Не боліли руці-нозі.
Та скажіть: чи вчора, прошу,
Й ви зробили щось хороше?
РІЗДВО
Різдво... Засніжені хати
Далеко за морями...
Та хоч туди далеко йти,
Різдво і тут із нами.
Дідух із ярих колосків
Ввійшов повагом в двері:
То духи прадідів-дідів
Засіли до вечері.
Кутя солодка на столах
Із меду та пшениці,
Що виростала на ланах
Із чорної землиці.
А під столом горішків рій
Поміж пахучим сіном:
На ньому в хаточці малій
Лежить Свята Дитина.
Воскова свічка на столі,
Бо свято світле нині,
В хатах у нас по всій землі,
Як там, на Україні!
Мандрує теж вертеп новий
Від хати та до хати.
Так звикло празник дорогий
Бурсацтво зустрічати.
Летить молитва звідусіль
До Божого Дитяти:
Вернутись нам до рідних піль,
Принести дар багатий.
І ці молитви долетять,
До ніг впадуть Дитяті...
Різдво, і Божа благодать
По українській хаті.
НОВАЦЬКЕ РІЗДВО
Засвітили зорі,
Ясно серед піль,
Янгольськії хори
Чути звідусіль.
Радощами свята
Сипле іскри сніг.
Новаки завзято
Йдуть з чужих доріг.
На велике свято
Роздзвонився дзвін:
Йдуть вони віддати
Богові поклін.
Зірка просвітила
До вертепу шлях,
Де Марія Сина
Бавить на руках.
Чути там колядки
Стародавній спів:
Божеє Дитятко
В крузі новаків!
Рученьки Дитяти
Їх благословлять,
Вчитися, зростати,
Волі добувать.
Волі добувати
У великі дні,
Правду знов вітати
В рідній стороні.
ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ СІЧНЯ
Нам сестричка нині розказала,
Що колись давно (я добре знаю) —
У зимовий ранок засіяло
Сонце волі у моєму Краю.
Вийшли люди на майдан Софії,
Де колись лунала княжа слава
Хтось сказав: "Сповнились ваші мрії!
Україна вільна вже Держава!"
Хтось сказав, і всі почули люди,
З Києва аж по самі Карпати:
"Україна є, була і буде!
Вже її нікому не здолати!"
Нам сестричка розказала нині,
І сама я це вже добре знаю:
Знов прийде чарівна ця хвилина
В Українському моєму Краю.
Як тоді, зійдуться ранком люди,
Пролунають знов слова палкії,
Запанує наша воля всюди
І заграє грімко дзвін Софії!
ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ СІЧНЯ
Збирає матінка щодня
Малих Володька й Вітю,
І йдуть у школу, хоч зима
І сніг паде, і вітер.
Червоні прапори бринять
Зловіщо у завії,
Володько з Вітею спішать
Вже площею Софії.
Стоїть мовчазно давній храм,
Засніжений, суворий,
І давню правду діточкам
Мов казочку говорить:
Коли у Київ з всіх сторін
Ішли, збирались люди,
Коли дзвонив Софії дзвін,
Що воля всім нам буде.
Коли дзвонив: — Пропала тьма,
Неволя довговічна,
Вже ворогів лихих нема —
У двадцять друге січня.
Коли розвились прапори,
Все золоті та сині,
Сміявся кожний, говорив:
— Ще жити Україні!
Володько з Вітею спішать
І сипле сніг безвинну.
А дзвони Києва мовчать
І снять — про Україну.
Снять: проженуть катів лихих,
Як виростуть, ці діти,
Що в школу, у чужу пішли:
Малі Володьки й Віті...
ДІДУСЬ i РОМЧИК
Ой, морозно! І глибокий
На дорозі сніг.
А до діда кароокий
Ромчик-внук прибіг.
По дорозі аж до хати
Черевичків слід.
Казку став оповідати
Про минуле дід.
Показав в книжках картини:
В Києві майдан,
Де читали: — "Україна
Вільна, без кайдан!"
Де почули всі у січні
У бурхливий час: —
По неволі довговічній
Воля йде до нас! —
В дідуня в очах вже сльози,
Впала книжка з рук.
Про майбутнє казку може
Розказати внук:
Як нові заграють дзвони
І настане час —
Принесуть борців загони
Волю знов до нас!
Прочитають на майдані,
Де Софії храм,
Що Держава знов повстане
І цвістиме нам!
Попрощався Ромчик жваво,
До друзів побіг,
До науки, до забави,
Крізь глибокий сніг.
Голову схилив на руки,
Щось міркує дід...
Він благословляє внука
У майбутнє слід.
***
В нас: неділя. Школярі
На снігу та на дворі,
На льоду та на ставку
Чути пісню їх грімку.
Нині свято. Діточки
Взяли лещата й санки,
Прив'язали ковзани,
Їх не зловиш! — не гони!
Задзвонив великий дзвін;
Всіх у церкву кличе він.
Всі побігли, лиш стоїть
На горбку зі снігу дід.
СНІГОВИЙ ДІД
Стеляться пухкі сніжинки,
Вже не видно ні стежинки,
Підождемо до обіда,
Снігового зліпим діда.
Швидко він готовий буде,
Аж здивуються всі люди,
І носатий і кирпатий
Буде дід той біля хати.
Щоб наш дід не простудився,
Від морозу не трусився,
Ми його вберемо в свиту,
Білу, теплу, сріблом шиту.
Іванна Савицька.
ЛІЧИЛКА
На ялинці зірка — раз!
На ялинці два горішки — раз, два!
На ялинці три цукорки — раз, два, три!
І чотири шоколядки — раз, два, три, чотири!
На ялинці яблучко рум'яне —
Хто досягне, той те яблучко дістане!
Ось вертеп ми змайстрували
І ляльки поодягали,
Так, як бурсаки давненько,
Ставимо вертеп гарненько:
Ждуть, замовкли усі люди...
Янгол пастирів ось будить,
Хай візьмуть свої ягнята,
Щоб Месії дарувати.
Розцвіла зоря велика ——
Йдуть зі сходу три владики,
Ірод-цар поганий гине.
Йде козак із України,
Циган, чорт і жид з козою,
Навіть смерть прийшла з косою...
От і втіхи дасть багато
Нам вертеп — в Різдвяне Свято!
Сійся-родися,
Жито-пшениця,
Сіємо долю
Із рукавиці,
Із Новим Роком,
Та по звичаю,
Щоб зійшла воля
Рідному Краю!
Поки сніг біленький,
Дома не сидіти!
На ковзи, лещата,
Тебе просять діти!
З школярами, діду
Ходи, не барися!
Коли ж йти не можеш
То хоч усміхнися!
СІЧНЕВИЙ ВІТЕР
Віяв ніччю вітер,
Сніг вікно замів.
Чують в хаті діти:
Вітер зі степів!
За морями діти
Чують волі дзвін:
Голосив по світі
Нашу правду він.
Бачать діти в далі,
Наче крізь туман,
Як колись збирались
Люди на майдан.
Чують, як лунала
Вістка всім нова:
Це Універсалу
Радісні слова,
Що буде віднині
Воля нам усім
В вільній Україні —
Від Карпат по Дін.
Правда це, чи мрії?
— Чуєш? — Дзвони б'ють
В Києві в Софії,
Чи між нами тут?
Це лунає вічно
В серці молодім
В Двадцять Друге Січня
Давній волі дзвін.
МАЙДАН СОФІЇ
Про це запам'ятати нам:
Далеко, в Україні,
Прадавній там Софії храм,
Пишається до нині.
І діти в школу там спішать
Майданом край Софії.
Червоні прапори стоять
Зловіщо у завії.
В зимовий ранок давній храм,
Забутий і суворий
Своїм мовчанням діточкам
Про давнину говорить.
Коли у Київ з всіх сторін
Ішли, збирались люди,
Коли звіщав Софії дзвін,
Що воля всім нам буде.
Коли дзвонив: — Пропала тьма,
Неволя довговічна,
Вже ворогів лихих нема! —
У Двадцять Друге Січня.
Як розвилися прапори:
Все золоті та сині,
Сміявся кожний, говорив: —
Ще жити Україні!
У школу діти там спішать,
Порошить сніг без впину,
А дзвони Києва мовчать
І снять про Україну.
Снять: проженуть колись катів,
Як виростуть ці діти,
І вільних дзвонів вільний спів
Піде по всьому світі!
МОЛИТВА
О Боже, наш добрий
З високого неба!
Молитву сьогодні
Заносим до Тебе,
За тих, що боролись
При станції КРУТИ,
За нашу Державу
Із ворогом лютим,
Що в битві цій впали
В цю зиму криваву...
Прийми їх до Себе!
Прийми в Свою славу!
А нам від цих Tриста,
О Боже, благаєм! —
Любови дай вчитись
До Рідного Краю!
ОЛЬЗІ БАСАРАБОВІЙ
Якби ми могли так,
Якби мали силу,
Пташкою злетіли б
Над Твою могилу.
Всі ми розказали б,
Що не вмерло діло,
Що життя за нього
Віддала Ти сміло.
Ми Тобі сказали б,
Що в чужому краї
В серці Україна
В нас завжди вітає:
Що хоч Ти навіки
Очі вже закрила,
Любимо Вкраїну,
Як і Ти любила.
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Кругом Лесі Українки
В Колодяжному — селі
Там посходилися діти:
І великі і малі.
Принесли конвалій квіти,
Бо найбільше любить їх,
І заслухалися діти,
Аж затих їх гамір, сміх.
І розказує їм стиха,
Як метелики-брати
Вміли дружньо люте лихо,
Вміли бурю перейти.
І розказує їм казку,
Як то лицарі колись
Після шостої поразки
Всьоме знову піднялись.
І розказує: в кайданах
Грізний велетень лежить,
Але час прийде, він встане,
Аж земля вся задрижить.
Каже дітям у городі
У вечірній, тихий час:
— Хай ця казка в серці сходить,
Хай на бій готовить вас!
ЯК СОНЕЧКО ВСТАВАЛО
Несе Зайчик-Побігайчик
Рушник дрібнотканий.
Сонечко — ліжник на вушка,
Кричить: — Я не встану!
Несе Мишка-Гризикнижка
Гребінець зубатий,
А Сонечко нахмарилось,
Каже: — Хочу спати!
Несе Білка у кобілці
Пахучеє мило.
А Сонечко — під подушку
Гай знов захропіло!
Прийшли діти, мов ті квіти:
— Ходи з нами гратись!
Л Сонечко гоп! — з ліжечка
Та вибігло з хати.
Вмилось в росах, сплело косу,
Вдягло жупан синій,
Та засяло, засміялось
Усій Україні!
НАРОДНІЙ ОДЯГ
Коли вмию мамі
І миски й ложки,
Мама дасть сорочку
Вишиту в квітки.
А чемненька буду,
Вивчу в школі все,
То бабуся плахту
Ткану принесе.
Назбираю в лісі
Тіточці грибків,
Тітка дасть намиста
П'ятдесят рядків.
А поможу білля
Випрати сестрі,
Дасть мені сестричка
Гарні стрічки дві.
А грядки пополю,
Батько на кінець
Купить мені в місті
Добрий жупанець.
Ще піду я в поле
Та нарву квіток,
І сама я вміло
Виплету вінок.
А одягну все це,
Скаже цілий світ:
— Ось вам українка,
Наче маків квіт!
ПОРТРЕТ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
До мене сьогодні всміхнувся Шевченко
З картини, що там на стіні.
Читає пісні його залюбки ненька,
Розказував батько мені:
Як вівці він пас — ще малий був хлопчина,
А виріс — великий дав дар:
Для всіх поколінь, для всієї Вкраїни,
Цю книгу, що зветься "К о б з а р".
Як книгу святу берегли ми завзято,
З собою забрали у світ,
Як слово Тараса завжди зберігати,
Великий усім заповіт.
Буду й я любити Вкраїну рідненьку,
То може й мені ще не раз
З картини ласкаво всміхнеться Шевченко,
Наш Батько, великий Тарас.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Іде весна, іде ясна,
Мов квітка розвилася,
І спогад нам несе вона
Про віщого Тараса.
Що більше сотні тому літ
Умер в чужій країні,
Та славний він на цілий світ,
Його всі знають нині.
Багато зла перетерпів,
Назнав лихої долі,
Милий остався без батьків
І вівці пас у полі.
Дідусь розказував не раз
Про козаків завзяття,
І слухав залюбки Тарас,
Блищали оченята.
Та пан Тараса в слуги взяв:
Картав, карав щоднини.
Тарас же нишком малював
Із панських стін картини.
Застав при малюванні раз
В саду його Сошенко.
Поміг, що вільним став Тарас,
Що вчитись став Шевченко.
Його пізнали малярі,
Хвалили вдале діло.
Але злякалися царі:
— Він вірші пише сміло!
Бо в віршах пригадав Тарас,
Як нарід жив на волі,
Як козаки в воєнний час
Перемагали в полі.
Бо в віршах тих розповідав,
Як добре вільним бути,
Яка невольникам біда,
Як гнобить ворог лютий.
Які степи, який Дніпро
І українські люди,
Як переможе ще добро
І весело всім буде.
Злякавсь, що пісня голосна,
Московський цар поганий,
Тараса в чужину прогнав,
Закув його в кайдани.
Та ще й писати заказав
Московський цар лукавий.
А все ж таки Тарас писав,
Ховав вірші в халяві.
І так в пустелі, в чужині
У самоті томився,
Писав про Рідний Край пісні
І Богу все молився.
Як проминуло десять літ,
Вернувся він на волю,
Та невеселий був той світ,
Ридало серце з болю.
Замовкло серце Кобзаря
У чужині холодній,
Та слово, ясне, мов зоря,
Нам світить досьогодні.
І кожен раз в весняний час
Всі українські діти
Згадають: нас любив Тарас!
Йому дарують квіти.
Сповнить Тараса Заповіт
Ніхто з нас не забуде!
І хоч минула сотня літ,
Він завжди з нами буде!
КОБЗАР
Маю я книжок багато,
Та найбільший маю дар:
— Чемна ти! — сказав раз тато,
Дарував мені "Кобзар".
В "Кобзарі" садки квітучі
І на конях козаки,
І русалки там на кручі...
Мов найкращі це казки!
Я вже вмію "Гамалію"
І "Підкови" вмію пів,
І колись вернутись мрію
До Тарасових степів.
Як Тарасові віддячу,
Що мене так гарно вчить?
Не годиться — добре бачу
Бути винній і на мить!
Я буду його чигати
За усе, що нам зробив,
Пильно мову цю вивчати,
Що її він так любив.
Він тоді на мене гляне
Зі стіни, з-під рушника:
— Справді, вчиться непогано —
Славна дівчинка така!
ЮРЧИК
Був маленький хлопчик Юрчик
І сестра його Маруся.
Батько — в лісі у повстанцях
І в Сибірі десь Матуся.
Був маленький хлопчик Юрчик,
Що без Тата і без Мами
Мусів сам він виростати,
Сам один — між ворогами.
Вороги йому казали
Написать листа до Тата:
Щоб мирився з ворогами,
Щоб не воював завзято.
Як напише, обіцяли,
Що захоче — зараз дати.
— Не напишу! — мовив Юрчик.
— Не напишу так до Тата!
Був маленький хлопчик
Юрчик Генерала син завзятий;
Щоб не жити з ворогами
Ніччю кинувся тікати.
Вороги його зловили
І залізом написали,
На руці залізом гострим,
Що синок він генерала.
Та не плакав хлопчик Юрчик
І не жалувався з болю,
Бо він знав, що він, як Тато,
Він також терпів за волю.
На засланні ріс той Юрчик,
Оттакий, як всі ми, діти.
Як і ми, хотів він гратись,
Як і ми, хотів радіти...
Цього Юрчика згадаймо,
Помолімся щиро нині,
Щоб Господь ще дав нам волю:
І Юркові й Україні!
ПИСАНКА
Дівчинка:
Ой, писанко рідна,
Барвистая чічко,
Візьму тебе в церкву
В Воскресную нічку.
Ой, писанко люба,
Які в тебе взори:
То олені, півні,
Ялинки, то зорі...
Дивуюсь, любуюсь,
Та знати б хотіла,
Що кажуть ці взори?
Скажи мені, мила!
Писанка:
Ялинка зелена
І олень рогатий
Тобі пригадають
Зелені Карпати.
А хрест нагадає
Терпіння Господні;
Це так Україна
Розп'ята сьогодні...
А той безконечник
Біжить безконечно,
Бо правда не згине,
А житиме вічно.
Як півень запіє,
То ранок настане.
Отак Україна
З неволі повстане.
І зіркою-квітом
Усім засіяє
Ожидана воля —
Це добре я знаю!
Дівчинка:
Тепер розумію!
Не дармо же Мати
Мені наказали
Тебе шанувати!
Бо щастя віщуєш
Ти писанко-чічко
Посвячена в церкві
В Воскресную нічку!
ВЕЛИКДЕНЬ
Ішла Ганнуся у церкву ранком,
В синій хустині писаночки.
Їй усміхалось небо світанком,
Сонце гляділо поміж хмарки.
А Мати доні так говорила,
Коли спішили ранком у храм:
— Воскрес сьогодні Христос з могили,
Тому весняна радість всім нам.
Ще й Мати доні так говорила:
— Прийде хвилина волі для нас
Встануть герої давні з могили,
Настане щастя, радости час.
А в церкві свічі рядком горіли,
Перед престолом розцвів розмай
Може то й свічі ясні молились
За Україну, Ганнусин край?
Може і квіти так, як Ганнуся,
Просьбу шептали в ранок чудес:
— За Україну, Боже, молюся,
Щоби воскресла, як Ти воскрес!
ВЕЛИКОДНІ ДЗВОНИ
Дзвонять дзвони у Карпатах,
Що велике стало свято.
Дзвонять дзвони на Підляшші,
Що сповнились мрії наші.
Дзвонять дзвони на Волині,
Що Христос воскрес в нас нині.
Дзвонять дзвони на Поділлі —
Загибать ворожій силі!
Дзвонять дзвони у Полтаві —
Ще воскреснуть нашій славі!
Дзвонять дзвони на Кубані:
Україна знов повстане!
Дзвонять дзвони аж до моря:
Вже не буде лиха-горя,
І задзвонять золотії
Дзвони волі у Софії!
* * *
O вітай, Воскреслий Христе!
Всюди квіти, небо чисте,
Світле сонце, писанки,
І радіють діточки!
О вітайте, добрі люди!
Празник світлий у нас буде,
Біла паска на столі,
Раді старші і малі.
Вам привіт, по всьому світі,
Українські любі діти!
Бо для кожного із вас,
Воскресення — любий час!
Спішимо вам розказати: —
Ворогам не панувати:
Встане Правда із руїн,
Як воскрес нам Божий Син!
* * *
Що за гамір, що за гук!
Скільки втіхи, скільки мук!
І нема у кухні мами,
Лиш звірята з діточками.
Там Катруся розмашисто
На паски вже місить тісто.
Каже Бровчик: — Гав, гав, гав!
Хто тут воду розілляв?
На дві лапки встала киця:
Христя тре на паску склицю!
Муркові — яка робота?
Жде, чи капне щось до рота!
Аж гуде від праці дім —
От буде свячене всім!
Зроблять власними руками,
Не будуть трудити мами,
Їм поможе лиш, будь ласка,
Трішки...