Писанка

I

Часи були такі давні, що їх ніхто вже не пам'ятає. Жили тоді ще люди, що їх звали чародіями або чаклунами. Звичайно, вони були недобрі і злющі, знали, як навести лихо на інших, перекидаючи людей у звірів.

Маленька Ладочка мала фіялкові оченята, ясне волоссячко, любила всіх і всі її любили. Мала добре серце і завжди помагала немічним та нещасним. Привітна й чемна, любила тваринки та квіти, любувалася красою лісів і полів, а жила з дідусем і бабусею, бо вже батьків не було.

Жила Ладуня в садибі з ясними віконцями серед барвистих квітів і біля кришталево чистого джерельця. Коли приходила зима, рослинки засинали під снігом, щоб ще краще розвинутися навесні, а водичка вкривалася тонким льодом. Тільки там, де було джерельце, видніла завжди чиста прозора вода. На зиму поселювалися в хатині цвіркуни, що вечорами сюрчали й заколисували Ладу до хну. А попри хатину пробігав шлях, не знати звідки й куди він провадив. Навіть, як вийти було на горбок, то шлях ішов далі, аж ген за синьо-золотавий обрій.

Одного літнього дня прибула до оселі валка чужинних гостей. Попереду їхав багатий пан у барвистому одязі. Збоку в нього звисала крива шабля.

Гості позсідали з коней, і їх оточили пожильці. Люди були тут завжди гостинні й привітні до всіх чужинців, бо мали вже таку добру вдачу, а теж і тему, що старовинний звичай велів приймати кожного, хто був утомлений дорогою та бажав відпочити. Тож і тих гостей прийняли, чим хата багата, прохали спочити й бути, як у себе вдома.

Але ці гості були не такі, як усі інші. Ладуня не знати чому налякалася їх, і тільки здалеку споглядала на їхні хижі очі, на шаблі, що їх держали в руках, наче напоготові, і мовчали. Полохливою Ладуня не була, але таки боялася підійти до них, особливо до їхнього проводиря, страшнішого за всіх. Чула здалеку, як він розхвалював свою країну, розповідав, які там щасливі люди, чванився багатством усіх своїх підданих та запрошував слухачів відвідати його державу.

Прощаючись, чужинець почастував декого чаркою солодкого багряного вина і. від'їхав, обіцяючи ще раз навідатися до них. Аж полегшало Ладуні, коли вершники зникли за обрієм.

На другий день пожильці оселі стали наче заворожені. Ніхто не брався до праці, всі тільки гомоніли про щасливу країну чужинця. Правда, дехто закликав їх спам'ятатися, бо не вірив словам чужинця, але це не помагало. Мріяли про райську країну і про те, щоб піти туди, де панують щастя й багатство.

Згодом вершники вернулися. За ними тяглася юрба народу, рослі юнаки й дівчата, сильні й меткі чоловіки та жінки. До цього походу приєднався дехто із пожильців оселі. Спорожніли хати й господарства, в них залишилися тільки старі люди, немічні і слабі.

І пішли по країні чутки, здогади, плач і лемент. Не було— кому засіяти поле, кувати залізо, тесати дерево. І люди розумні та в світі бувалі догадалися, що за чужинцем пішли ті, що пили його вино. Це він заворожив людей зачарованим напоєм.

Ладуня помітила, що тяжка журба пригнобила людей. Дівчинка ходила спустілими ланами, споглядала на городи, зарослі бур'янами. Не чула вже дзенькоту заліза в ковалів, а так радо ходила до них, щоб дивитись на миготливі іскри, що злітали вгору із розпеченого металу. Закриті були теж майстерні столярів. Тепер там стало темнО, тихо й сумно. ■

Лада пішла в поле. Зупинилась край левади, де колись паслися овечки та ягнята. І тут було безрадісно, глухо. Дівчинка присіла у траві біля своїх улюблених квіток і заплакала.

"Що робити? — думала вона. — Як урятувати край від загину? Чи не піти б у країну чарівника й попрохати його, щоб звільнив усіх людей і повернув їх додому? Але куди йти до страшного чаклуна? Де його царство?"

Одна сльозина покотилася з фіялкового вічка в келех польового дзвіночка. 1 враз Ладуня почула тихесенькі слова:

— Дзень-дзень-дзень! Не плач, Ладочко, не плач! Ми, твої квітки, поможемо тобі й порадимо ...

— Поможете, справді? — зраділа дівчинка.

— Запам'ятай собі наші слова! — загомоніли-заграли дзвіночки. — Чужинець, що забрав людей із собою — грізний чаклун, могутній цар жорстокого народу. Він не знає ні Бога, ні правди, не має серця. Живе в холодному, суворому замку, де й сонце лякається заглянути. Він хоче поневолити цілий світ. Страшний і ненависний, сидить у своїй твердині-кремлі. Чи не боїшся йти до нього?

Лада подумала хвилину.

— Трохи боюся, — відповіла, — але чи не важливіша справа рятувати інших?

Тоді квітки показали їй, куди йти до чаклуна. Рада й весела, побігла Лада додому. Розповіла все дідусеві й бабусі і прохала, щоб дозволили їй піти рятувати земляків.

Переконували старенькі Ладочку цілими днями й вечорами— що дорога далека, що чаклун страшний і може її ув'язнити або й убити. Але Лада відповідала:

— Страшний цар, то й людям там горе! Певне невільниками стали, коли чаклун мусів чарами їх обдурити. А, може, він не зробить лиха маленькій дівчинці? І, врешті, хто ж їх вирятує? Кожний боїться йти туди, ні в кого нема охоти рятувати нещасних.

Подумали старенькі, що, може, таки справді така маленька дівчинка зворушить серце царя. І згодилися. Дали Ладочці торбинку з сухарями і поблагословили її в далеку дорогу. Дивились за нею, аж покй її маленька постать не зникла за лісом.

***

Був літній ранок, і сонце золотило ясне волосся Ладочки. А вона раділа й вітала сонце старовинною піснею:

Добридень тобі, сонечко ясне,

Ти святе, ти ясне-прекрасне,

Ти чисте, величне, поважне.

Ти освічуєш гори й долини,

І високі могили.

Освіти й мене перед усім миром,

Перед панами, перед царями,

Перед усім миром християнським.

Минала по дорозі села й садиби.

— А куди Бог провадить, маленька? — питали її.

— До царя страшного, що забирає людей, зачарованих його вином.

Люди жахалися.

— А чого ж ти йдеш туди?

— Рятувати своїх земляків.

Ламали руки жінки, хитали головами чоловіки.

— Не йди, дівчинко! Він уб'є тебе!

І розповідали, що дорога до його замку страшна, що її зловлять по дорозі його посіпаки, і вона ніколи не вернеться додому.

Від таких слів серце дівчинки здригалося з переляку, сльози наверталися на очі, і не раз вона хотіла вже вертатися додому. Але, коли згадувала про нещасних бранців— невільників, ще рішучіше відповідала:

— Ні, ні! Не кажіть мені такого! Я не боюся, я мушу визволити мій народ із неволі!

Люди споглядали на крихітну постать, на її носик, рожевий від зворушення та сліз, і, похнюпивши голови, відходили. їм ставало соромно, що вони самі нездатні до такої жертви, що не можуть зважитися на таку небезпеку.

Сім днів ішла Ладочка. Якось надвечір задумала переночувати біля річки, поблизу молодого гаю. Там побачила самітну хатину, вже стареньку, що по вікна загрузла в землю. Обережно постукала у двері. Ніхто не відповів. Ступила на поріг.

— Чи є тут хто в хатині?

У відповідь почула слабкий, ледве чутний голос. Увійшла. На ліжку лежав старенький чоловік із заплющеними очима. Ладочка зрозуміла, що він дуже хворий. Побігла до джерельця і принесла дідусеві свіжої води.

Хворий розплющив очі і ледве промовив:

— Занедужав я, і нікого тут не було, щоб допоміг мені.

Ладочка метнулася по хаті. Приготовила страву, прибрала кімнату і так доглядала старенького, що він за три дні видужав. Тоді Ладочка розповіла дідусеві, куди й по— що вибралась у дорогу.

Він сумно покивав головою:

— Не для тебе це, Ладочко! Дорога далека, страшна та, врешті, хто знає, чи повернешся з цієї мандрівки. А що, як чаклун ув'язнить тебе або, ще гірше, зачарує тебе на шкоду людям?

Ладочка не дала себе переконати.

— А я таки піду, дідусю! Може не вдію нічого, а може врятую людей із неволі.

— Багато бачив я на віку своєму, — сказав тихо дідусь. — І довго ждав я на когось, хто мав би силу й відвагу пожертвувати собою за свій народ. І діждався! За твоє добре серце нагороджу тебе невеличким дарунком.

Він пішов до комори і приніс срібну тацю, повну прекрасних писанок.

— Ці писанки звичайні собі. А ось ця єдина — чарівна. Коли будеш у нещасті, кинь її об землю. Вона розіб'ється. Тоді скажи: "Рятуй, писанко!" Бережи її та знай, що тільки один раз оживає в ній чародійна сила.

Подякувала Ладочка красно дідусеві за дарунок, заховала писанку у свою торбинку й рушила далі в непевну дорогу до царства чаклуна. А дідусь додав на прощання:

— Хто має цю писанку, великою силою володіє. Уважна та обачна будь, Ладочко, чаклун збирає могутнє військо, щоб завоювати цілий світ!

II

Знову проминуло сім днів. Лада йшла польовою дорогою, а побіч росли червоні маки, сині дзвіночки й голубі незабудки. Враз почула знайомі голосочки:

— Дзень-дзень-дзень... дзень-дзень-дзень...

Вона схилилася до квітки.

— Ладочко, — загомонів дзвіночок, — отут кінчаються левади, і ти увійдеш у велику степову пустелю. Не лякайсь! Ми повідомили звірів, що там живуть, вони тобі поможуть.

І справді, внедовзі великий Степовий Орел почав кружляти над Ладою.

— Я бачу далеко й літаю, високо. Я буду твоїм провідником. Перелітаю найвищі гори й найбільші пустелі. Я не раз бачив замок чаклуна. Я прикликав Великого Кота, і він проведе тебе далі. Прощавай!

Степовий Орел шугнув понад Ладою, махнув кілька разів потужними крилами і, скликаючи клекотом звірів, полинув у високі хмари. А надвечір, коли вже довгі тіні лягали на землю, до Лади підповз тихо Великий Кіт.

— Ладонько, — промовив м'яко, — сідай на мене, тримайся моєї шиї!

Лада легко стрибнула на теплий хребет Великого Кота, і він негайно помчав у темну ніч.

Кілька днів підряд появлявся над ними Степовий Орел і пильно спостерігав, чи не загрожує їм небезпека. А одного дня заклекотів на тривогу і сплив широким колом униз.

— Уважай, Великий Коте! Женеться за вами Вовкула— ка-Сіроманець!

Великий Кіт прискорив біг.

— Чого нам боятися вовка? — здивувалася Лада. — Я з усіма звірями живу у приязні. Він напевно нічого злого нам не зробить.

— Це не звичайний вовк! — відповів Великий Кіт. — Це висланець чаклуна, жорстокий його помічник, лише прибрав собі вигляд вовка. Це вовкулака! Він і змієм прикидається ..,

Великий Кіт не міг закінчити своїх пояснень. За ними появилася страшна потвора з широко роззявленою пащею. Кривава піна точилась у неї з-поміж великих гострих зубів.

— Ви далі біжіть, — почули клекіт Степового Орла, — я сам буду битися з ним!

Лада оглянулася.