Дивна пригода в замку

— Ти, Васильку, сідай на канапу; Івась, коло нього; ви, дівчатка, тут. А тепер пильно слухайте, яка то пригода трапилась мені багато-багато років тому.

Я мав тоді стільки, що й ви, більше-менше, десять або дванадцять років. І того літа ми виїхали зі Львова до містечка Збаражу. На відпочинок.

— Там достигають яблука, — розповідав мені батько, — і перші грушки. Крім того, будемо ходити по гриби до лісу.

Ми приїхали ввечорі. Сад був великий, галуззя сягало майже землі.

Я вийшов на дорогу і зразу завважив темну, довгу ви­сочину, що простягалася впоперек обрію. Уся заросла лі­сом, а на верху стирчали руїни стін і веж, останки старез­ного оборонного замку. Я дивився й дивився — аж страш­но мені зробилося.

— Що це таке? — спитав я господаря сусіднього будинку, що сидів собі, відпочиваючи на лавці й попахкував люльку.

— А хіба не бачиш? Замок був колись чудесний і ба­гатий. А тепер тільки стіни зосталися.

— А що там тепер? — питав я далі.

— Нічого нема. Тільки в неділі, як погідний день, лю­ди на прогулянку ходять.

Опісля господар розповів, що на старовинне свято Ку­пала, жінки йдуть до лісу збирати цілюще зілля, а вночі діються дивні діла. Усі рослини розмовляють між собою, появляються нечисті сили, духи, мавки та інші, щоб не зга­дувати проти ночі.

— І що ще розповідають люди? — спитав я тихим-тихесеньким голоском.

— Е-е, — відповів господар, — нема чого слухати. На замку, кажуть, усе оживає.

— Хто оживає, пане господарю?

— Та ті, що колись жили. Але я не чув і не бачив. Ма­буть, це вигадки, такі собі байки. Мало що люди розпові­дають!

Наступного дня я знову дивився на замок — як заво­рожений. Удень гора зеленіла, а стіни замку здавалися привітними своєю темною цеглою. І так щоденно — тільки я виходив із дому, зараз же глипав туди, наче до доброго знайомого.

Тиждень пізніше ціла наша сім'я обговорювала при обіді, що цікаво було б піти на замок, а згодом під вечір зійти над річку. Там проводитимуть, як каже старий зви­чай, святкування Купала, бо нині Святого Івана. Дівчата кидатимуть вінки на воду, а хлопці стрибатимуть через вогонь…

Дорога на замок була вигідна, ми йшли самим лісом, а згодом вийшли на галяву, на якій стояли руїни.

Та який це замок! Самі стіни, завалений вхід, певне ко­лись була широка брама, та ще якісь бічні звалища. Ні да­ху, ні дверей, усе заросло некошеною травою, хащами та зіллям. Людей з містечка було багато, під вечір усі рушили над річку.

Я залишився сам. Ніхто не завважив, що спинився я на горі; батьки думали мабуть, що плентаюся десь позаду, з іншими хлопцями.

Зайшовши до середини руїн, я сів у куті будинку… Тут мусіла бути велика заля, думав я, де збиралися ви­значні люди на гостину або наради. .

Перші зірки появились на небі, і я незчувся, як запав глибокий вечір.

З долу від річки гомоніли люди, долинали співи і сміх, а потім годинник, що на базарній площі, почав вибивати пізній час: бам-бам-бам …

— Хотів утекти, дядьку Юрку!

— Тихо, сиди, Івасю! Чого я мав би втікати? Так собі, підвівся, бо довго вже сидів. І враз темні руїни наповнилися світлом. Поволі мури замку змінились, як у казці. Появи­лись величні стіни, вкриті килимами й багатьма образами, у яскравих кольорах. Проти мене висів портрет суворого воїна, в залізній зброї, а там знову іншого, у довгому жу­пані, з булавою в руці. Я підійшов до великої картини, на якій побачив багато постатей. Козацький старшина басу­вав конем, воїни стояли в лавах із напнутими луками, збоку біля хатини стояв хлопчина, більш-менш мого віку, а біля нього дівчинка в гарному барвистому строї.

По середині залі були столи й вигідні крісла, а під сті­нами різне кімнатне устаткування.

Зачудований цією появою, я тихесенько подався далі до інших кімнат замку. В одній з них нагромаджено багато зброї: шоломів, залізної броні, луків і пір'ястих стріл. У довгих стоянках стирчали шаблі та інша січна зброя.

— Пст! — почув я тихий поклик за собою.

Оглянувся й на велике диво побачив хлопця, що приязно усміхався до мене. Він був одягнений у гарний кольоровий стрій.

Хлопець підійшов ближче.

— Не бійся, я тобі нічого лихого не зроблю!

— Я й не боюся, — відповів не своїм голосом, хоча справді таки налякався. — Мені тільки дивно, як це в зам­ку все змінилося. Звідки ти взявся? І як називаєшся?

— Я Андрійко, — відповів, — а тепер ходімо, я тобі щось покажу!

Ми повернулись у велику залю й підійшли до того об­разу, що висів на головній стіні. Я глянув на картину. Хлоп­чика й дівчинки на ній не було.

— Пізнаєш мене? Це я тут стояв! — відповів Андрійко, наче пишався своїм учинком.

— Зійшов з мальованого образу? — спитав я здиво­ваний.

— А я теж! А я теж! — загомонів веселий голосочок, і я рвучко обернувся.

За мною стояла дівчинка. Мене полонили її великі фі­алкові вічка. Мала гарний стрій на собі, така пречудова, така вродлива, як — як я сам не знаю хто!

Я дивився то на образ, то на них, просто німіючи від здивування.

— Але як це можливо? — спитав я нарешті.

— Нас намалював великий майстер, — відповів Анд­рійко. — А малював із таким серцем і відданістю, що вложив у нас частинку своєї душі. Давно вже його нема, й на­віть ніхто не знає, хто він був і як звався, але ми можемо раз у раз, у ніч див і чарів віджити наново людським існу­ванням і поводитися, як за нашого буття?

— І так щороку під Купала?

Андрійко притакнув.

— Тільки не всі можуть нас бачити, — заплескала в долоні дівчинка, — і це смішно. Коли хтось прийде сюди такої ночі, нічого не побачить, а ми сміємося з них. О, тіль­ки деколи можемо показатися людям.Так, як тобі сьогодні

— А ми зійшли першими, не могли вже довше стриму­ватись. Ось тепер є вже й інші.

Усі троє відступили під стіну, бо на залі появилися численні постаті.

Йшов поважно воїн, певне, полковник із пірначем у ру­ці, зайнятий поважною розмовою з іншим у чорній киреї. Збоку розмовляли в гурті молоді люди, побіч них пані в розкішних сукнях і високих штудерних зачісках. Перебіг залею великий ловецький собака, глянув тільки в бігу на мене. Лунали розмови й сміх, а служба підносила таці з на­поями й перекускою.

Ми пішли до інших покоїв. За столом сидів писар і за­писував щось гусячим пером на папері, не звертаючи ува­ги на нас, наче б нас не було. Ще в іншій кімнаті сиділи старші пані в широких довгих шовках і розмовляли весело, та при цьому тріпотіли віяльцями із струсячих пер. І так усюди хтось був, щось робив, важливе й неважливе, аж мабуть утомився тим Андрійко й повів мене на двір. Був день і з гори було видно далеко на поля й ліси. А там на грубезних мурах, що довкола замку, стояли вартові у за­лізних шоломах і сторожували, виглядаючи із стрільниць у поле.

— Ходімо вже, тут холодно! — заговорила тоненьким голоском дівчинка.

Та, ледве ми повернулися, затрубіла сторожа на спо­лох. Ми побігли на мури.

В одному місці, куди провадив широкий шлях, високо, аж у небі, стояла курява. Вартовий показав туди рукою:

— Велике військо йде проти нас!

Звідкись узялися численні воїни й оточили оборонні мури. На подвір'ї розпалили вогнища й варили у великих казанах олію та воду, щоб виливати її на ворожих воїнів, коли б ті добиралися по мурах до замку.

— Ой, ой! — плакала дівчинка, цупко тримаючи мене за руку.

Коли ми повернулись до замку, не було в залі нікого. Тільки писар пройшов побіч нас і промовив:

— І так, діти, від віків. Наше, завдання — боронити батьківщину, охороняти людей наших.

Знову запала ніч, із долу почулися удари міського го­динника: бам-бам-бам. Андрійко глянув з жалем на мене, а дівчинка біля нього.

— Вже мусимо вертатися! — похнюпився хлопець. — Прощавай!

Я й не оглянувся, як нагло погасли світла, й довкола не було нікого. Стояв у траві, а коли звик до темряви, по­бачив цегляні мури, руїни замку, а вгорі небо з останніми зірками. Сумно мені стало, поволі подався я до свого кутка й присів на землі. Безрадісно підобрав ноги, сперши руки на коліна і схиливши до них свою голову.

Нараз хтось торкнув мене:

— А дивися, Юрко тут спить! Гей, Юрку, вставай!

Я зірвався на рівні ноги. Біля мене стояв батько, над­бігла мама і вхопила мене у свої обійми. Наближалася гро­мадка людей, які певне теж шукали мене.

Я мовчав. Щораз то оглядався, може там десь вітає мене рукою Андрійко, може побачу дівчинку з великими очима. Але здалеку темніли тільки руїни пустого старовин­ного замку. От така то подія трапилась у моєму житті, діти!

— А хто ще бачив те диво дивне? — спитав Василько..

— А чи ти, дядьку, розповідав кому про те? — спитала дівчинка Оксана.

Я подумав.

— Раз тільки, коли була велика війна.

— А кому, кому?

— Було це так, діти. Ми, вояки Української Дивізії, повернулися до свого відділу, як виконали бойове завдан­ня. Я сів відпочивати в ліску під деревом і до мене присів мій друг, підстаршина Данилко. Ми поклали машинові пі­столі біля себе. Ручні гранати й стріливо мали напоготові. Ворог міг появитися знічев'я, завжди треба бути готовим на все. На обрії видніли далекі вогні, й чути було постріли гармат і кулеметів. Ворог наступав на сусідні відділи. І то­ді пригадалась мені пригода в замку.

Почав я розповідати її Данилкові. Коли я доповів про появу хлопця, він відозвався:

— Андрійко?

— Андрійко! —відповів я. Не подумав, звідки він знає ім'я хлопця.

А коли я почав розповідь про перше й найважливіше завдання в житті, Данилко сказав:

— Боронити батьківщину!

Я здивувався:

— А ти звідки …

Я не скінчив. Гострий свист перервав тишу, а згодом наказ:

— Алярм! До зброї! Збірка!

Незабаром стояли ми проти ворога, що зібрав вели­чезні сили. На одного нашого вояка припадало десять мо­скалів. На нас падали бомби з літаків, розривалися грана­ти гармат панцерної зброї, сікли кулі. Втрати були великі, але ми перемогли ворога боротьбою на багнети.

— Що сталося з Данилком, дядьку?

— Не знаю. Більше я його не бачив. Опісля прийшли вістки, що він провадить сотню УПА, одну з тих, що до неї пристали відділи, розбиті під Бродами. Може він уже не живе, а може залишився в Україні, й ніхто не знає, хто він, а може десь на чужині. Та ми боролися далі аж до кінця війни. Бо лишили нам предки велике завдання в заповіті: "Боронити батьківщину всіма силами!"