Життя іншої людини

РОЗДІЛ І

Сиділи в садку біля корчми. Молодий налив горілки у запорізькі коряки і весело глянув на вусатого діда.

— Черево ж у вас! — засміявся, — Тепер таких і не видати.

Дід ображено віддув губи і ніяково підтягнув шаровари.

— ...теє... — промовив, не знаючи мабуть що сказати на таке зухвальство.

— І ніс у вас який же став! — насмішливо дражнив діда. — Червоний, горбкуватий, наче старий огірок. Та хіба, діду, не такий був колись.

Тепер дід уже розізлився.

— А певно, що не такий! А позатим, пане, не чіпайте мене, а то...

І дід, ображений, почав уставати з-за столу. Він глянув, як йому здавалося, востаннє на молодця, і враз відчув, що його погроза зависла в повітрі і розплилася наче люльковий димок.

— От вражий син! — пробурмотів, сідаючи за стіл. Він ще раз підозріло глянув на юнака. А цей підсміхнувся приязно і веселі вогники блимали в його очах. Все-таки дід відчував, що за веселістю цієї чужої людини, крився глибокий біль і сумне серце.

Чужинець оперся тепер вигідно об дерево і витягнув ноги під столом. Він мав на собі чорний, довгий по коліна кабат, стягнений у поясі вузьким ременем. Не то спудей київської академії, не то вчений канцелярист.

Обоє замовкли. Дядько глипав час від часу на юнака і не казав ні слова. Корчмар, що здавалося, іноді прислухувався до їхньої розмови, не зрозумів про що їм ішло і зайнявся своїми ділами. А чужинець глядів кудись далеко перед себе. На світі розгорнулася весна, і в садку цвіли яблуні, химерний вітрець звівав тендітне квіття і клав на землю пишний біло-рожевий килим. Здалеку видніли хати, розкинені серед свіжої зелені і заквітлих дерев, а побіч даленів розлогий шлях, що заникав в останніх проміннях сонця на далекому обрії: насправді шлях ішов далі, ген кудись у південні татарські землі. Випили знову. Молодий чоловік неохоче відвернув зір від обріїв і спитав:

— Як ви називаєтеся, діду: Опанас може?

— Та Опанас, — здивовано відповів дід, — а звідки знаєш?

— Бо виглядаєте на Опанаса, — вибухнув сміхом юнак.

Замовкли. Дідові здалося, що якийсь несамовитий усміх застиг на обличчі молодої людини. Тепер почав жалувати, що погодився сісти за стіл з тим дивним чужинцем. Ніби десь стрічати уже в житті цю людину.

— Тю, нечиста сило! — гукнув нагло дід і вдивився у риси лиця незнайомого, — якби не знав, що від того часу минуло шістдесят років, думав би Марко! Живий Марко!

Так; він сам зачепив чужинця. А цей оглянув його спокійно своїми чудними очима і бліда усмішка промайнула його обличчям. Дід погодився сісти разом і випити по чарці.

— Вибачайте, пане, — сказав тоді Опанас, — ви бо нагадали мені Марка запоріжця, мого побратима. Скородили ми татарські ребра, вганяли по степу, сиділи разом у плавнях, жили в одному курені. Тільки давнизна це, пане, вас тоді ще й на світі не було.

— А я, — відповів спокійно чужинець, — таки справді Марком зовуся.

— Чи не будете ви сином, та ні внуком хіба оцього мого побратима? — заговорив дід і знову пильно глянув на Марка.

Тоді Марко випрямив свою юну постать і підступив до діда.

— Ні, ні, я не син і не внук, — сказав.

Він наблизив своє лице до Опанасового і поволі та уважно розглядав його риси. Врешті вдоволено засміявся.

— Ця близна з війни? — спитав, показуючи на голову діда. — Татарська шабля?

— На Перекопі! — гордо відповів дід.

— На Перекопі! — кивнув головою Марко.

— А я хіба піду, — не втерпів малий Юрко. Горілки він ще не пив, Його тягнуло до дитячих забав скоріше, як до байдужих і нецікавих розмов.

Дід хотів теж відійти з онуком, але Марко чемно прохав його залишитися.

— Спішно? Ні? То залишіться. Погуторимо. Перцівки! — гукнув корчмареві.

— Іди, йди, Юрку, — сказав дід, — скажи дома, що скоро прийду.

Смакували горілицю, закушували потрохи, і пішла балачка про буденні справи діда, про це і те, як це звичайно буває між незнайомими.

Марко глянув за Юрком, що побіг босоніж у село і вже зникав серед перших садів. Старому Опанасові почав п'яніти світ.

— Кажеш, я похожий на твого Марка? — спитав знічев'я чужинець.

Дід зиркнув на нього ще раз, і йому здалося, що Марко дивиться на нього якось насмішливо, не по-людськи, а по-чортячому.

— Відьмак може... — подумав дід.

— Похожий кажеш? — настирливо питав Марко.

Він устав від столу і знову нахилився до Опанаса, А старий забув ураз, де він, забув довгі роки і часи, які минали. Він бачив тільки Марка, свого побратима, друга юних років, коли вони обоє були на Низу, разом ходили у походи і разом вернулися домів. Те саме лице і той самий чортячий усміх.

— Похожий! — вигукнув нагло дід і сам здивувався, чому його голос став такий твердий і самовпевнений.

І він потонув у далеких мрячних спогадах.

В тих давніх часах Марко залицявся до красуні Катерини. І коли вертався з побратимом Опанасом у рідні сторони, вийшли проти них з привітом і належними почестями старшина і ціле село. Хлібом і сіллю, чолом, козаки!

Зібрався народ, вітали молодців. Марко, ще на коні, очима шукав Катерини. Але дівчина і не глянула на нього, вона підбігла до Опанаса, Маркові потемніло в очах, і дика п'янь огорнула його істоту. Сам не знав, що з ним сталося. Зціпив зуби і досяг шаблю,

Люди зжахнулися. В повітрі зависла мовчанка обурення. Напружена тиша станула між ним і зібраними людьми.

— Не важся! — різко гукнув старшина.

Марко з люттю засунув шаблю у піхву. Усе те тривало одну тільки мить.

— Побратиме! — заговорив Опанас і з відкритими раменами підійшов до Марка. Але цей люто вискалив до нього зуби.

— Хай тобі біс і твоїй Катерині! — крикнув дико і завернув коня. Востаннє блиснули до сонця срібні держала пістоль. Марка не стало назавжди.

*      *      *

Цей спомин зворушив діда. Він на мить прочуняв.

— Марку, — промовив хрипко. Хвилювання не дало йому говорити. Бачить же Марка знову, таким, як він був колись, юним і жвавим, як перед шістдесяти роками.

Марко добряче кивнув головою:

— Що ж, Опанасе, не сподівався, правда?

Дід здеревів. Не міг перехреститися, щоб відігнати чари, руки відмовили послуху. Тільки в очах станули сльози радості з надмірного зворушення і несподіваної зустрічі.

— Марку, побратиме! — прошепотів.

Дід заплакав. А Марко огорнув його плече тугим раменом і всміхався радісно і щасливо. Це був-таки Марко, його друг у щастю і в горю, у боях і забавах. Дикий він був і твердий для інших, але Опанас знав, що у глибині Маркової душі існувала прихована за шорсткою вдачею дружня сердечність і щире серце. З Марком дружив він з молодих хлоп'ячих років. Поїхав Марко на Низ першим, а рік після нього вирушив Опанас. Кинув село, замаявши коня галузкою червоної калини. Не личить в'язати світ молодій дівчині, не зазнавши козацької слави, казали її батьки. На Січі розмов про жіноцтво не було, тож і не знав побратим Марко, що Катерина мріяла про іншого. Їхав додому з неоправданою надією на серце дівчини: і застав це, чого ніяк не сподівався. Так прийшло до цього, що він назавжди кинув своє село.

Дід пив далі, радувався надзвичайною пригодою зустрічі, реготався і розповідав.

— Ти завжди буйної вдачі був, невгамовна натуро ти, Марку! — говорив ні то до себе, ні то до побратима.

— Треба тобі було доставати шаблі? Треба було так поквапно гнатися у світ?

Нагло Опанас усвідомив собі на хвилину, що ця зустріч все-таки чудна. Він насторожився; глипнув на Марка проникливим зором і сказав:

— А все ж, Марку, це було шістдесят років тому!

Марко зауважив, що в душу Опанаса закрався глибокий сумнів. Він відповів байдужим голосом:

— І що з того? Шістдесят років, дрібниця!

Дід, поборюючи оп'яніння, почав вперто думати. Чи справді стільки часу минуло, чи можливо, щоб Марко так молодо виглядав? Хвилеве отверезіння минуло, в голові зашуміло наново, думки і картини життя перемішалися. Йому здавалося на хвилину, що він на Січі з Марком. Потягнув рукою по волоссі. Його чуб дуже прорідився,

— А Катерина? — почув нагло наче з-за поза мряки допитливий голос Марка.

Їхні очі стрінулися, вони усміхнулися один до одного. Тоді дід почав розповідати звільна й уважно, бо язик відмовляв послуху і він не міг говорити до речі як слід.

— Катерина, — розповідав Опанас, — давно упокоїлася. Юрко, оцей хлопець, що був з нами, їхній внук. Велика сім'я стала, поблагословив Бог доростем, потомством. — Дід говорив і не бачив, як лице Марка перехилилося, а вуста шепотіли якісь незрозумілі слова. Враз лихі блиски замиготіли в його очах. — Чого тебе сюди принесло, чортова породо! Мучити мене, вбивати душу?

Дід злякався Маркового крику. Очунявши від цих слів, він глибоко образився. Як це так? Адже Марко сам почав з ним цю розмову, сам попрохав його до свого столу. Глянув на Марка і заспокоївся. Це був-таки справжній його побратим, він тільки міг вибухати з такою силою. Це було завжди його нещастям. Невгамовна вдача придбала йому київ на Січі, за неї недолюблював його кожний, з ким він мав до діла.

Марко мовчав, сховав лице в долоні. Опанасові ж стало жаль давнього друга. Він погладив його по голові, наче батько нечемну дитину.

— Чого ж ти, Марку! Слава Богу, що ти знайшовся, що ми стрінулися. Ех!

Він махнув рукою, не знав що далі казати, як розрадити безрідного побратима. Спитав:

— А де ти бував цілий довгий вік? І не постарівся нітрохи?

— Замовчи, замовчи! — прошепотів здушеним голосом Марко. Він глянув на Опанаса очима нещасної, битої долею істоти. Дід уже ледве бачив Маркову постать, і до нього ледве доходив його жагучий шепіт. Поплили слова сповіді, а Опанас вирячував очі і слухав це чудне оповідання, цю дивну, несамовиту казку Маркового життя.

— Чого хочеш? Відкрию тобі моє серце, може полегшає мені на душі. Хочеш? Бери мою тайну, бери! Знай усе, усе про мене!

Марко заспокоївся, замовк. Згодом почав свою сповідь, визнання вини свого довгого і незвичайного життя.

*      *      *

Чвалом гнав Марко перед себе. Попри нього пробігали степи і невідомі старі могили, сріблилися давні шляхи, віття дерев струшувало на нього краплини холодної роси, а він біг конем, навіжений, біг у незнані безкраї простори.

А що йому врешті до Катерини і взагалі до його села! Мало життя і деінде? Такою думкою Марко хотів забити недавній спомин своєї любовної невдачі.