Про славного королевича Гаральда Сміливого

Велике й гарне місто лежало на сімох зелених горбах. У місті —було сімсот золотоверхих церков і сімдесят срібних палат. Попри місто пливла велика ріка. За містом росли темні ліси й чагарники, повні грізних ведмедів, хитрих лисів і скорих стрибунів-оленів. У місті жив Великий Князь, володар багатої землі, міст і сіл.

Місто було столицею й звалося Київ, могутня ріка, що пливла широким руслом — це Дніпро, а земля, якою володів князь — Україна.

Великий Князь мав найкращу палату й багаті одяги. Його дорадники-бояри мали теж палати або двори, а всі інші люди, хоч жили не так достатньо, почувалися вдоволено й щасливо. Від багатьох років ніякий ворог не важився нападати на мешканців і забирати їх у полон. На сторожі стояли ясні воїни, лицарі, заковані в залізні панцери, з золотими шоломами і сріблистою зброєю. Щасливо' жили в місті, крім українців, також і чужинці: араби, греки, латинці, вірмени, німці, венеційці, французи й хозари.

Великий Князь називався Ярославом, а народ називав його ще Мудрим. Він мав двох синів і дві доні. Старший син Володимир був тоді на війні, молодший учився дома. Дві дівчинки наповняли сміхом і забавами княжу палату: старша дванадцятилітня Єлисаветка і маленька ще Анночка.

Одного весняного дня, коли сестрички гуляли в кімнатах, залунали над містом звуки труб. Анночка підбігла до вікна. Воно було високе, все з кольорових малих скел, і треба було його відчинити, щоб побачити те, що діється в місті. Анночка була замала, щоб досягнути замка, і їй помогла Єлисаветка. Глянули на місто' і сплеснули в долоні із здивування.

— Дивись, дивись! — вигукнула захоплено Анночка.

Чорні вічки Єлисаветки засвітилися радістю. Обидві дівчинки зачудовано дивилися на місто. На вежі міського муру, біля в'їздової брами, сім герольдів трубило на срібних трубах. Це був знак, що в місто в'їжджають славні і достойні гості. Чотири кремезні сторожі відкрили браму, і тоді обидві князівни побачили дивне диво: на баских конях, накритих барвистими накривалами, в'їхали до міста лицарі. Вони мали чужинну зброю, червоні стяги з синіми хрестами на списах, а на грудях золоті бляхи з чудними знаками. Найбільшу увагу звертав на себе лицар, що їхав посередині в першому ряді. Його кінь був білий-білий, покривало на коні червоне, а зброя на лицарі горіла золотом і сріблом. Він скинув шолом. Довгі кучері ясного волосся спливли йому на плечі, і він з радісним.усміхом почав розглядати місто.

— Що в нього на грудях? — спитала Анночка.

— Це дракон, похожий на нашого змія. Це старовинна відзнака вікінгів.

— Хто це вікінги? — шепотом спитала Анночка.

— Лицарі, найславніші здобичники, а їхня батьківщина сувора й холодна: самі скелі і страшне бурунне море.

Вікіні з ясним волоссям, розглядаючи цікаво нове для нього місто, глянув на вікно і побачив князівен. Єлисаветі здалося, що вікінг не відвертає від неї очей. І справді, юнак, усміхаючись привітно, поздоровив її, схиляючи голову в лицарській пошані. Засоромлена Єлисавета відбігла від вікна, а коли згодом знову глянула на місто, вулиця була порожня. Тільки здалеку доносився відгомін кінських копит.

Увечорі Єлисавета довго не могла заснути. їй ввижався золотоволосий лицар на білому коні. Хто він? — думала і не знаходила відповіді.

***

Княжа палата стояла на старокиївській горі. З вікон вигідно можна було розглядати і місто і далекі його околиці. Єлисаветка любила сидіти в віконній ніші і радіти столицею та багатою веселою батьківщиною.

Великий Дніпро шумів своїми водами, по ньому неслися в далекі південні краї по той бік моря білі крилаті човни. За Дніпром були ліси. А за ними кочували вороги, що колись появлялися аж під самою столицею і забирали людей у полон. Єлисаветка знала це з розповідей старих людей. ЇЇ тато, Великий Князь, завів велике військо, яке хоробро боронило рідний край. З другого вікна було видно поля, оселі та шлях, що йшов до міста Вишгороду, а там ще далі — у великі багаті царства. Єлисаветка часто споглядала на шлях — вона хотіла знати, як там, утих чужих землях, які там живуть люди і як вони виглядають. Але шлях мовчав, губився в сивій далині, тільки легкий вітер приносив відти запах піль і квітів.

Єлисаветка підбігла до іншого вікна. З нього бачила шлях, що йшов до Чорного моря, до Босфорського царства. Велике й могутнє було те царство. У скарбниці свого батька вона бачила дорогоцінні паволоки, перські намиста і золоті сережки, що їх привозили темнолиці купці.

Споглядаючи на місто, вона завжди пестила очима палату своєї бабусі Ольги. Дей гарний двір з поверховими кімнатами потопав у зелені дерев.Побій нього стояла палата боярина Вишати, що мав дві доні, бліденьку Оленку і жваву Вожену. Вони нетерпляче вижидали свого батька, який саме тоді пішов у похід разом із братом Єлисаветки, Володимиром. Далі зліва примістився базар, а справа — гладкий тік, площа з бальконами й сидіннями по боках; тут відбувалися лицарські ігри-турніри. З-поза садів виглядали двори князя Гліба і боярів Чудини, Ольми, Мстислава та Брячислава. Вихилившись з вікна, можна було бачити дві церкви, Пресвятої.Богородиці і Святого Василія. На площі біля них стояли четверо мідяних коней на мармурових підставах і діви кам'яні, що їх дід Єлисавети із Корсуня привіз.

Особливу радість справляли Єлисаветці лицарські іг— ри-турніри. Молоді лицарі, закриті залізною зброєю, ставали на конях до двобою і старалися скинути в розгоні один одного на землю. Смішно було, коли переможений лицар ніяк не міг підвестися з землі, бо залізна зброя була туга й важка. Хто звалив з коня свого суперника, діставав нагороду: стрічку і китицю квітів. Останнього року Єлисаветка перший раз давала нагороди лицарям.

Через місяць Єлисаветка побігла до княжого саду назбирати квіток. День був теплий і радісний. Князівна заплела собі вінок у волосся і нарвала немало квіток, щоб ними приоздобити кімнати. їй було так весело на душі, що вона заспівала собі улюблену свою пісеньку:

Добридень тобі, сонечко ясне.

Ти чисте, величне, поважне.

— Добридень, гарна дівчино! — почувся знагла чужий голос.

Єлисаветка збентежено оглянулася. За нею, розхиляючи віти ясмину, стояв ясноволосий лицар.

— Добридень, лицарю! — помовчавши, відповіла тихо. — А як ти дістався до княжого двору?

Лицар підійшов ближче. Мав на собі голубий одяг, на голові м'який берет з пером, а в руках тримав лютню.

— Я давно вже хочу тебе стрінути, дівчино. Цілий місяць стежив і розпитував, але ніхто не хотів мені дати відповіді. Аж сьогодні, блукаючи по саду, стрінув тебе. Щасливий день для мене!

Єлисаветка почервоніла на виду по самі вуха, а лицар говорив далі:

— Я сам є гостем тут, а зовуть мене Гаральд.

— А я Єлисавета.

Ішли поруч і розмовляли.

— Я син короля норвежців, — мовив Гаральд. — Я пішов у світ придбати собі славу й гарну дружину.

Єлисаветка споглянула на лютню. Гаральд усміхнувся.

— Ти думаєш, що коли я граю на лютні, то не вмію бити ворогів? О, ніколи не покину я меча ні щита!

І він розповів, що вороги прогнали його батька з вітчизни, але прийде час, коли він вернеться на прадідівський престіл.

— Виступатимеш у турнірі? — цікаво спитала Єлисаветка.

— Так! — відповів гордо. — Поки я прибув у Київ, поборов багато славних лицарів. Це було на дворах Вельфів, у Трієрі, не кажу вже про Венецію й угрів. Я здобув нагороди найкращих дівчат світу, і на мою честь грали на цитрах та співали пісні.

Незабаром було свято Юрія, а з тим і день турніру. У першій частині свята Великий Князь мав посвятити юнаків у нові лицарі, а в другій відбувались ігрища.

Площа Ігрищ була вже наповнена глядачами. Останніми засіли на бальконі Великий Князь із сім'єю і своїми прибічниками. Золотом залисніли труби герольдів на тлі голубого неба. Сріблом вилискувала їхня зброя. Залунали величні тони — знак, що свято почалося.

Єлисаветка цікаво дивилася на те, що діялося довкола. Перед бальконом князя стояли в нерухомих лавах юнаки, що за хвилину мали стати лицарями. По боках площі приглядалися до святкової дії лицарі, готові до турніру. Горіли очі юнаків, коли Ярослав Мудрий зійшов до них і промовив незабутні врочисті слова:

— Будьте мужами на війні, відважні, духом гарні, для вбогих милосердні і богобоязливі. Цурайтеся диявола і не слухайте мови злих людей!

Великий Князь викликав юнаків одного за одним і кожного вдаряв легко мечем по плечі. Воєвода князя давав юнакові ознаки лицаря: меч і срібні остроги.

Коли обряд посвячування закінчився і князь вернувся на балькон, до во.єводи Дулими нахилився варязький ярл, князь достойного роду:

— Сотня юнаків. Щороку так?

— На Святого Юрія, — відповів воєвода, а вікінг поклав важку руку на його плече.

— Рад би мати їх у моїй дружині!

Між гістьми сиділи угорські королевичі Андрій і Ле— вента, французький герцог у чорній киреї і сумовиті трубадури з далеких сторін, що так гарно виспівували хвалу князям і жіноцтву, були тут льотаринці з Франції і Шам— панії у щирозлотій зброї, льомбардські князі, що йдучи голосно дзвонили великими срібними острогами.

Юнацтво, посвячене в лицарі, засіло на осібних лавах, радіючи княжим признанням і горде назвою молодих лицарів.

У княжій льожі сиділи в першому ряді Великий Князь із княгинею, князенко і гарні князівни, а за ними воєводи й заслужені лицарі. Князь оглянув поле ігрищ, а коли лицарі станули готові, дав знак розпочинати турнір.

Єлисаветка уважно спостерігала лицарів. Знала, що між ними є шведи, франконці, моравці й інші, але вона шукала очима ясноволосого королевича Гаральда. Та хто ■міг пізнати його серед пишних лицарів з закритими залізом обличчями?

І коні і лицарі були прибрані в дорогі пера з далеких країн півдня; коні були прикриті накривалами, а лицарі закуті в зброю. Кожний із них тримав у руці важкий довгий спис .

Лицарі рушили до турніру. Тільки один лишився на

місці. Він мав на собі чорну зброю без прикрас і сидів на чорному коні. Кінь нетерпляче кусав вудила і копав ногою землю, але лицар сидів непорушно, наче б увесь був з заліза.

Ігрища проходили з дзенькотом ударів заліза об залізо і в гаморі радости та сміху глядачів, коли дехто з лицарів незручно, у тяжкому залізі, звалювався на землю, його підносили і забирали з поля ігрищ княжі слуги.