Про лицаря Добриню та його сестричку Забаву

Давним-давном жив у Києві старий і шляхет­ний князь. Він не мав дітей, тому в його замку виховувалося двоє сиріток, таки з його княжого роду. Хлопчик звався Добриня, а сестричка — Забава.

Коли народився Добриня, з ясного неба загур­котіли громи, але це не означало, що небо загнівалось, навпаки, воно повідомляло, що народився хлопчик, який виросте на лицаря-багатиря. Того дня несподівано дозріли яблука й грушки, коні почули в собі велику силу, а вода обертала млинові кола з більшою вдесятеро силою.

Коли народилася Забава, сонце вийшло на небо великим золотим кружалом, усі люди раділи й ніхто не сказав нікому поганого слова; пташки співали так гарно, як у раю, а квіти виросли в три рази більші, як звичайно. Кожний знав, що Забава ви­росте на дівчину надзвичайної краси, і про її до­броту лунатиме слава на цілий світ.

Тільки злі сили страшенно злякалися Добрині. Відьми позамикалися з страху в своїх хижах, лихо­дії нараджувалися пошепки, що їм робити, а змії не виповзали з печер. Аж на дев'ятий день всі зійшлися на Чорну Раду. Там міркували, як звести Добриню з світу.

І ось незабаром після того підповзла до Добри­ні мала гадина, щоб його вкусити. Хлопчина вхопив її ручкою за шию так, що вона не могла йому нічого вдіяти, і почав до неї цікаво приглядатись.

— Кінець мені! — з страхом подумала гадина й пожаліла, що так слухняно погодилася на підшепти лиходіїв укусити Добриню й заподіяти йому смерть. Але Добриня приязно всміхнувся до гадини, а потім погладив її по блискучому слизькому тілі й випустив на волю.

— Ніколи, ніколи не зроблю йому нічого злого! — рішила гадина, ховаючись швидко в траві.

Іншим разом, коли Добриня вже підріс на жва­вого хлопця, захотів він видряпатися на велетен­ського дуба. Пів дня підлазив щораз вище і, коли майже досягав білої хмарки, що якраз пропливала біля нього, сів на галузі та й почав розглядатись по околиці. Чародій, зробившись невидним, зломив галузь, і Добриня полетів додолу.

Він падав і падав, аж нагло підлетів великий орел, і Добриня сів на нього, мов на коня. Тепер ширяли обидва додолу.

— Дякую тобі за рятунок! — крикнув Добриня.

— Нема за що. Чородій зробив себе невидним для людей, але забув про нас, птахів. Я побачив усе й підхопив тебе.

Однієї ночі злі сили підкрались під вікно Добрині. Хлопчик побачив страхітливі постаті: одна була, як гора, чорна, з рогами і шкірила до нього зуби. А друга стояла поруч, біла, як полотно, мала одне око по середині чола. Вони хотіли налякати Добри­то, щоб він на все життя залишився полохливим боягузом. Але хлопець не злякався.

— Ану, — крикнув, — підійдіть ближче! Я вам покажу, чи вас боюся!

Злі сили не мали відваги наблизитись і зникли.

У замку веселішало з дня на день. Щебетали собі безжурно Добриня з Забавою, під покрівлею звили свої гніздечка ластівки і виховували малень­ких пташат, а біля димаря намостив гніздо чорногуз-бузько і веселив дітей клекотом. Вечорами ква­кали жабки, вночі цвірчали цвіркуни, а ранками виводили свої співи жайворонки та горобці.

Напасті злих сил не тривожили хлопчини. Він ставав щораз сильніший і дужчий. Пробував уже вдягати на себе лицарську зброю, стріляти з лука, а списом кидав майже на пів милі. Любив ходити по околиці й завжди брав з собою сестричку Забаву. Ходили собі в ліс або на поле, купалися в річці, бі­гали по леваді.

II.

Минали роки… Добриня став сильним, здоро­вим юнаком. Тепер він уже їздив верхи по цілій країні, одягав на себе залізну броню й лев'ячу шку­ру, а його зброєю були лук, стріли й кований залізом спис. Люди раділи вродливими юнаком і казали:

— Бачили ви Добриню? Його волосся — немов золото. Його брови — як у чорного соболя. Його очі — як у ясного сокола.

А, він ходив по країні й шукав лихих сил — хотів їх вигубити дорешти. Тільки раз на рік вер­тався до замку.

Одного дня, вернувшись додому і привітав­шись з старим князем та сестричкою, завважив він, що його прибраний батько, старий князь, задуманий і поважний.

Добриня спитав, які думки насіли князя.

— Хочу збудувати замок, могутній і найкращий з усіх, про які хто небудь чував, — відповів князь. — Але на це треба мені трьох років!

Добриня засміявся: — А я, князю, вибудую за три дні!

І взявся негайно до роботи.

Першого дня були готові стіни. Другого дня — вежі й бані, а третього закінчив будову.

Люди чудувалися, оглядали диво невидане і ка­зали:

— Замок наче в казці. Одна баня — на небі сонце і в замку сонце. Друга баня — на небі місяць і в замку місяць. Третя баня — на небі зірки і в зам­ку зірки. А коли падає зірка з неба, — казали, — то в замку іскри так і сипляться!..

Тоді Добриня припоясав меч, попрощався з князем і сестричкою Забавою та й подався в темні ліси і скелясті гори. Зачув, що десь недалеко живе Змій, велетенський і лютий, який пожирає людей та сіє пострах. Зладив собі Добриня лук, такий ту­гий, що натягнути його не могло троє людей, а сагайдак з золотими стрілами. Сів на білогривого коня і рушив у дорогу.

— Неси мене, коню, до Змія страшного, хай випробую на ньому свою силу!

І поїхав.

Довго їхав лісом, аж прибув у місце, куди пташки вже не долітали, де комахи не бриніли, не було чути лящань, криків і співів. Ліс став чор­ний, страшний. Добриня спинився на поляні, сумній і тихій. Трава тут була витоптана, наче б орда про­ходила, а голі галузки стирчали мертво над ним. Поки Добриня подумав, куди їхати далі, затріщав сухий хмиз під могутніми лапами, і з-понад хащів вихилилася до нього страшна плоска голова. Вона була сіро-зеленого кольору і коливалася на довгій шиї, а жовті очі, наче скляні, непорушно дивились на лицаря.

— Вітаю тебе, багатирю Добрине, в моєму цар­стві! — зашипіла голова, розкривши страшну пащу.

Це був Змій, якого шукав Добриня.

Змій дивився тепер мовчки на лицаря. З його пащеки висувався велетенський чорний язик на кінці роздвоєний, а голова похитувалася на вужуватій шиї.

— Добридень! — відповів Добриня. — Кажеш, що це твоє царство? А я думаю, що не твоє, а княже.

Змій роззявив пащеку в хижому посміху

— Не будемо сперечатися! Все одно.

Він виповз з хащів, і Добриня міг до нього добре приглянутися.

Тіло Змія було вкрите сіро-зеленою поморще­ною шкірою, а на хребті стирчали роги, наче рідкий гребінь. З-поза великої голови висунулися ще дві менші і теж дивилися на лицаря жовтими очима. Важкі лапи з могутніми пазурями могли розчавити й десять їздців. Грубий хвіст волікся по землі і хи­тався то сюди, то туди.

Змій наблизив свою голову до багатиря Добрині так близько, що ледь не лизнув його своїм чорним язиком. А пащека з гострими зубами була така ве­лика, що у ній міг би вміститися сам Добриня з своїм конем.

— Не боїшся мене? — спитав Змій підлесливо, і дві менші голови теж витягнулися до лицаря.

Добриня дзвінко засміявся.

— Тебе? Мені й на думку не прийшло боятися. Хоч, правда, страшний ти звір!

Змій покірно спустив свої три голови.

— Отож то! Люди кажуть, що я лихий гад, що пожираю їх, і вони бояться мене. А я звір тихий, живлюся листям і нікому шкоди не чиню.

Жаль стало лицареві Змія. Подумав, що цей звір має добре, хоч холодне, серце.

— Будьмо друзями! — сказав Змій. — Нема чого нам ворогувати!

— Будьмо друзями! — погодився Добриня і ласкаво погладив Змія по голові. Але від цього дотику стало лицареві неприємно: голова була хо­лодна й вогка.

Змій вибачився, що не просить друга до свого палацу: ще не влаштувався; живе, де попаде, і щойно вчора відкрив затишну печеру, в якій буде мешкати.

Попрощалися. Коли Добриня від'їхав, Змій роз­хилив пащеку в злорадому посміху, і всі три голови поглянули хитро одна на одну.

Змій завернув у хащі. Під його стопами пада­ли дерева, а він ішов поволі й задумано. Під вечір вийшов на рівнину, повну великого гострого камін­ня. Здалеку бовваніла скеля з темним отвором. Перед печерою лежали порозкидані людські кості. Це були останки жертв Змія, які він схопив і пожер. Поволі увійшов Змій у печеру і ліг ночувати.

III.

Три роки мандрував Добриня по світу. За той час урятував немало людей, боровся з левами в пустині, розгромив кодло чародіїв, визволяв в'язнів з неволі і не завважував, що завжди хтось стежить за ним, щоб його вбити.

Бувало, валилося на нього могутнє дерево, наче підтяте невидною силою, та Добриня тільки відки­дав його від себе рукою. Часом вода заливала око­лицю, якою він проїжджав. Тоді він стягав коня до скоку і вже гнався понад водами на суху землю. Страшні бурі настигали його в чистому полі, і громи били в нього. Добриня ловив блискавки у жменю і відхиляв їх набік. Нічого лихого не притрапилося ні йому, ні його білогривому коневі. З усіх тих дивних і небезпечних пригод виходив ціло й щасли­во.

І був би довго їздив по світі далекими землями та небосяжними горами, якби не добігла до нього сумна вістка: зникла без сліду його улюблена се­стричка Забава!

День і ніч чвалував Добриня додому. Тільки вряди-годи давав відпочивати коневі. Так добився до княжого замку.

Посумнів замок, закутався у мряку і поник. На брамі й на вежах звисали чорні прапори, і всі двері були відчинені.

Добриня ввійшов у світлицю. Сонце, місяць і зорі на банях померкли, і всі мальовила поблідли. Ніхто з замкових людей не підійняв очей на нього. Князь сидів зажурений на золотому кріслі; посивів з жалю, а очі були сумні й померклі.

Добриня став перед князем на коліно, а князь промовив:

— Добрине-сину, чував, яке лихо нас стрінуло? Зникла Забава, пропала без сліду!.. Мудреці, що читають у зорях, нічого сказати не можуть, бо якась темна сила закрила зірку Забави. Дехто ка­же, що це Змій схопив її.

— Змій? — скрикнув Добриня. — Мій друг? Чи це можливо? Треба розвідати, князю! Негайно по­їду до Змія. Він скаже мені правду.

У той час Змій скликав чародіїв та чаклунів і наказав їм збирати чорні війська, щоб завоювати княжу землю. Раду закінчили, всі роз'їхалися, а Змій поповз у свою печеру.

В печері було темно; під стіною було велике Змієве леговище з трави й моху, а стіни були роз­мальовані якимись рисунками-закляттями, яких ніхто не вмів прочитати, крім самого Змія.

Він поліз під стіну, звівся на задніх лапах і всунув голову в отвір, що виднів угорі. По той бік стіни була друга печера, а в ній сиділа полонена Забава.

Вона й досі не могла опам'ятатися з переляку.