Чи важко бути дівчинкою (Дитинство Жорж Санд)

Розділ перший. Аристократи й плебеї

— Твоя пихата матінка знову пройшла повз мене й навіть не привіталася! — проказала Софі Дюпен, ледве стримуючи гнів.

Чоловік тільки похитав головою й вийшов з кімнати. Як йому набридли ці вічні сварки! Ворожнеча між його аристократичною матір'ю та дружиною Софі ніяк не вщухала.

— Ти знову тікаєш! Якби я знала, що ти виявишся таким боягузом, то ніколи б не вийшла за тебе заміж! — крикнула йому вслід розлючена жінка й голосно грюкнула за його спиною дверима.

— Треба щось робити... треба щось робити.... — бурмотів собі під носа Моріс Дюпен, ідучи довгим коридором родинного палацу.

Так, він скоїв дурницю — необачно одружився, навіть не повідомивши про свій шлюб матері — графині Аврорі Саксонській! Але ж тоді була війна, і він — відважний офіцер Наполеонівського війська — без пам'яті закохався в гарненьку акторку мандрівного театру. їх полк стояв у веселому приморському місті Марселі, навколо вирувало життя, шампанське текло рікою, і кожен день видавався суцільним карнавалом! До того ж, Моріс, як і решта його товаришів, добре знав, що може загинути вже в наступному бою. Тому нащадок старовинного аристократичного роду зовсім не замислювався про майбутнє.

— Люба, — запевняв Моріс свою дружину, — щойно мати побачить тебе, вона пробачить нам цей таємний шлюб і, сподіваюсь, полюбить тебе, як рідну дочку.

Щоправда, Моріс Дюпен і сам не дуже вірив у те, що його владна матір прийме з розпростертими обіймами доньку бідного птахолова, справжнісіньку плебейку, яка до заміжжя мала ім'я Софі— Вікторія Делаборд, а до того ж займалася далеко не престижним ремеслом — була лицедійкою,

— Ну що ж, сину, — суворо проказала стара графиня, коли молодята завітали до її родового маєтку в Ноан, — вигнати тебе я не можу — в цьому домі ти народився. Але знатися з цією сумнівної поведінки особою я не збираюся. Ти зганьбив добре ім'я нашої родини, і тепер ніхто з наших поважних знайомих не захоче спілкуватися з тобою і твоєю дружиною-комедіанткою! — Аврора Саксонська кинула зневажливий погляд на вульгарно вбрану невістку й пішла до своїх покоїв.

— Ось побачиш, серденько, скоро все владнається, дай тільки час, — заспокоював себе й дружину розгублений Моріс, але тоді він навіть не уявляв, якою холодною й жорсткою може бути його вельможна матінка.

Минав час, у розкішному палаці було достатньо кімнат, щоб його мешканці майже не зустрічалися. Врешті таке життя почало страшенно дратувати Софі, яка звикла до бучних бенкетів, галасливих театральних репетицій і, головне, до оплесків та компліментів. Так-так, Софі була неймовірно честолюбною.

Власне, й за Моріса Дюпена вона виходила саме через те, щоб потрапити до вищого товариства, стати справжньою аристократкою, носити дорогі шовкові сукні й коштовні прикраси. А головне — чути захоплені вигуки галантних кавалерів і кружляти в танці посеред бальної зали! Адже вона, Софі, така чудова, така чарівлива, така граційна! О, на тих балах вона б показала всім цим пихатим аристократам, що вона нічим не гірша, а може, й краща за вельможних дам, у жилах яких тече кров маркізів, герцогів і баронів.

— Серденько, може, тобі варто почитати книжку? — пропонував Моріс, простягаючи дружині нове видання модного жіночого роману.

Але вона починала позіхати вже на перших сторінках, невдовзі книжка випадала з її рук, і Софі знову починала думати про те, як вона помилилася, вважаючи, що одруження з нащадком шляхетного роду, багатим спадкоємцем і блискучим офіцером зробить її щасливою. До того ж Софі ледве вміла читати й до будь-яких розумових зусиль ставилася з відразою.

— Призначення гарної жінки — прикрашати собою світ, а все інше мають робити чоловіки, — полюбляла повторювати колишня мандрівна акторка й кокетливо стріляла очима в бік чергового залицяльника.

А ось тепер, у маєтку в Ноані, куди привіз її чоловік, Софі дедалі частіше замислювалася над тим, що її життя минає марно.

"Тікати звідси світ за очі!" — думала молода жінка й пильно вдивлялася у величезне венеційське люстро — чи не з'явилися на її гарненькому личку зморшки?

— Я не збираюся поховати себе в цьому темному склепі! — заявила Софі після чергової невдалої спроби чоловіка помирити дружину з матір'ю. — Я впевнена, що в Парижі тобі дадуть гарну посаду, а тут, у провінції, ми даремно чекатимемо ласки від твоєї матусі.

Моріс Дюпен тяжко зітхнув, поглянув на вродливе личко своєї дружини, знизав плечима й промовив:

— Гаразд, люба, нехай буде по-твоєму. Сподіваюсь, мені допоможуть старі друзі-офіцери. Адже ми з ними не раз рятували одне одного в бою. Може, й тепер вони стануть мені в пригоді.

Софі радісно зойкнула й тут-таки покликала служницю і наказала їй терміново пакувати речі.

А вже наступного ранку, щойно зійшло сонце, з воріт старовинного маєтку виїхала карета, в якій сиділо подружжя Дюпенів, яке їхало до столиці в пошуках щастя.

Розділ другий. Як єдиний дитячий погляд може змінити долю

Стояло спекотне літо 1804 року. Франція все ще не могла отямитися від страшних потрясінь Великої революції. Мінялися уряди й закони, влада переходила з рук у руки. Наполеон мріяв про завоювання все нових і нових країн, — а тим часом у маєтку графині Аврори Саксонської вирували родинні пристрасті. Ворожнеча між старою господинею маєтку та її невісткою не лише не вщухала, а з кожним днем ставала дедалі сильнішою.

— Твоя люба матінка навіть не дивиться на нашу дочку! Я не хочу залишатися під цим дахом ані хвилини! — дорікала чоловікові обурена Софі, притискаючи до грудей немовля — чарівну дівчинку, яка народилася лише місяць тому — 1 липня і, як сподівалися її батьки, мала розтопити крижане серце своєї вельможної бабусі. Саме на це розраховувало подружжя Дюпенів, коли разом із новонародженою донькою повернулося з Парижа до Ноана.

Моріс Дюпен, який врешті зрозумів, якої страшної помилки припустився, коли, втративши голову, одружився з цією неосвіченою й грубою жінкою, різко відказав:

— Ти ж знаєш, що в нас немає на що жити! І тепер, коли народилася дитина, єдиний вихід — мешкати тут, у маєтку моєї матері. Гадаю, що, врешті, вона полюбить малу... Здається, я знаю, що треба зробити.

Батько обережно взяв загорнуту в мережані пелюшки крихітку на руки й рушив у інше крило будинку — туди, де були покої графині.

Та варто було Морісові наблизитися до кімнати матері, як на порозі з'явилася служниця і дуже ввічливо, але твердо сказала:

— Перепрошую, пані графиня заборонила, щоб у її покоях з'являлася ця дитина.

Моріс почервонів — такого приниження, та ще й від челяді, він не очікував. Чоловік ледве стримався, щоб не крикнути щось образливе, але опанував себе, повернувся й пішов геть. Його мати вкотре продемонструвала свій жорсткий норов.

— Нічого, ми ще побачимо, хто з нас уперті — ший. Врешті, у цій дитині тече кров принців Саксонських, і рано чи пізно матуся буде змушена це визнати!

Спливав час, а в маєтку ніби нічого не змінювалося.

Амадіна-Аврора-Люсіль (саме так назвав доньку Моріс Дюпен) росла жвавою й веселою дівчинкою. Батько помічав у малій усе більше рис, що нагадували йому власну матір, яка й досі не хотіла знати онуки.

— Ну що ж, — сказав він одного ранку дружині, яка крутилася біля дзеркала, приміряючи капелюшка, у якому колись любила гуляти вулицями Марселя, — сьогодні я примушу свою матір бодай поглянути на нашу дочку! До речі, де вона?

Софі на хвилинку відірвалася від дзеркала й недбало махнула рукою в бік парку, що оточував маєток:

— Мала гуляє з нянькою, ти ж знаєш, яка вона неспокійна, у мене просто не вистачає терпіння забавляти її.

Моріс сумно усміхнувся — він уже давно зрозумів, що його дружина ніколи не стане зразковою матір'ю, адже для неї набагато важливішими за виховання доньки були візити до сусідів, безкінечні балачки з місцевими пліткарками й добування всіма правдами й неправдами грошей на нові сукні та капелюшки.

Щойно Аврора побачила батька, її личко осяяла посмішка. Мала простягла до нього руки й щось радісно забелькотіла. Видно було, що вона дуже любить свого татка і хоче погратися з ним.

— Ну що, сонечко, здається, сьогодні підходящий день, аби зробити ще одну спробу, — прошепотів Моріс і, підхопивши дочку, рішучою ходою попрямував до будинку.

Там, не зупиняючись, пройшов до великої зали, де, як він знав, любила відпочивати його матінка. Не зустрівши по дорозі жодної служниці чи лакея, Моріс увійшов до зали, наблизився до масивного шкіряного крісла, де сиділа графиня з книжкою в руках. Так само рішуче він нахилився і майже силоміць посадив на коліна враженої жінки малу Аврору.

— Як ти смієш! — обурено вигукнула графиня, та діватися їй було нікуди. Скинути дівчинку на підлогу вона не могла, а одразу ж підхопитися з глибокого крісла було дуже складно.

Отож розгублена жінка змушена була взяти дитину на руки й мимоволі глянути в личко онуці. На графиню дивилися очі, які не можна було сплутати з жодними іншими — мала Аврора успадкувала чудові, темні мов ніч, оксамитові очі своєї бабусі!

Моріс Дюпен ледь усміхнувся (він зрозумів, що виграв!) і тихо мовив:

— Матінко, познайомтесь — це ваша онука Амандіна-Аврора-Люсіль Дюпен. Авророю ми назвали її на вашу честь...

Розділ третій. Як довести, що ти — найкраща?

Минав час, мала Аврора дедалі більше часу проводила зі своєю бабусею. Після того випадку, коли батько майже силоміць посадив її на руки до гордовитої графині, та й дня не могла прожити, аби не побавитися з веселою й кмітливою дівчинкою, яка й сама страшенно любила гратися в розкішних покоях власниці замку в Ноані.

— Запам'ятай, маленька, — часто любила повторювати графиня, — у цьому жорстокому світі успіху досягають лише ті, хто вміє за нього боротися! Але я допоможу тобі — ти не повториш помилок своїх легковажних батьків!

Дівчинка мало що розуміла зі слів бабусі, але запам'ятала їх на все життя. Взагалі, вона дуже рано усвідомила, що в її родині тато, мама й бабуся намагаються привернути її на свій бік. І справді, колишня акторка мандрівного театру Софі ревнувала дочку до старої графині. Вона розуміла, що її терплять у маєтку лише через маленьку Аврору, і мрії про світські прийоми й розкішні бали так і залишилися мріями.