Хлопчик, якому снилася музика (Дитинство Фридеріка Шопена)

Розділ перший. Друга батьківщина Ніколи Шопена

"Року тисяча вісімсот десятого, дня двадцять третього, місяця лютого, о годині третій пополудні до мене, Брохівського парафіяльного священика, котрий виконує обов'язки урядника цивільного стану парафії Сохачевського повіту в департаменті Варшавському, прийшов Миколай Шопен і показав мені дитину чоловічої статі, яка з 'явилася на світ в його домі дня двадцять другого, місяця лютого, о годині шостій вечора нинішнього року".

Такий запис було зроблено в церковній книзі костьолу святих Роха й Івана Хрестителя, і запис цей засвідчував, що на світ прийшов хлопчик, якому судилося стати одним із найвидатніших композиторів світу — Фридерік Францішек Шопен. Хоча насправді Фридерік Шопен народився 1 березня 1810 року — на цьому наполягали і його батьки, і сам геніальний композитор. Просто священик зробив помилку, записуючи день народження немовляти, бо, напевно, був стомлений після довгої служби. При хрещенні хлопчикові дали два імені — Фридерік Францішек.

За легендою, майбутній композитор народився під звуки скрипки, на якій грав його батько Ніко— ля Шопен. А може, Ніколя заграв на радощах тоді, коли довідався, що в нього народився син? Про це легенда мовчить.

Узагалі, в родині Шопенів відбулося багато загадкових подій, які, напевно, позначилися й на долі Фридеріка. Ніколя Шопен був французом і потрапив до Польщі, коли йому було лише 16 років. Чому син простого селянина, родина якого з покоління в покоління обробляла виноградники на півдні Франції, вирішив покинути рідну землю?

Скоріш за все, Ніколя тікав від військового призову. Адже в тодішній Франції, де вирували революційні пристрасті, де Наполеон розпочинав війни, бажаючи перетворити Францію на найбільшу імперію у світі, Ніколя не зміг би зробити успішної кар'єри, та й навряд чи дожив би до щасливої старості. Усіх здорових хлопців, що досягай повноліття, забирали до війська. Було зрозуміло, що в армії Ніколя б дослужився хіба до чину сержанта й поліг би на полі бою, як чимало його співгромадян. З усього видно, що така перспектива молодого, розумного й енергійного француза аж ніяк не влаштовувала.

Отож юнак ухопився за першу ліпшу нагоду покинути батьківщину й вирушив до загадкової слов'янської країни Польщі. Тут він міг влаштуватися на роботу, наприклад, учителем французької мови чи гувернером-вихователем у якійсь аристократичній родині. Адже в ті часи французька була мовою аристократів цілої Європи, і навіть найбідніші шляхтичі з якогось малесенького польського містечка хотіли, щоб їхні діти розмовляли вишуканою французькою мовою.

Юнакові довелося працювати в різних господарів: добрих і лихих, справедливих і таких, що намагалися принизити молодого й недосвідченого француза. Але Ніколя Шопен, залишаючись ввічливим і уважним до своїх малих вихованців, нікому не дозволяв ображати його гідність. Адже гідність — це було єдине його багатство, і поступатися нею заради прихильності вельмож, у яких він служив, Ніколя не збирався.

Та все ж, напевно, Ніколя Шопен був обранцем долі, бо інакше б не відбулася зустріч, яка вплинула на все його подальше життя.

— Мсьє Ніколя, а чи не хотіли б ви стати гувернером моїх дітей? — запитав граф Фридерік Скарбек, який спостерігав, як радісно біжать до Ніколя діти господаря одного з Варшавських палаців, де тоді працював молодий симпатичний француз. — Щоправда, тоді вам доведеться переїхати до мого маєтку в Желязовій Волі.

Ніколя усміхнувся й ламаною польською відповів:

— Ваша світлосте, для мене це велика честь. До того ж, місцевість із такою промовистою назвою — Желязова Воля — не може не викликати симпатії. Воля та ще й залізна зараз дуже потрібна Польщі й полякам! Окрім того, я й справді шукаю роботи — мої нинішні господарі незабаром виїжджають за кордон і послуги гувернера їм не знадобляться.

— Я чув, що ви воювали на боці поляків під час повстання Костюшка? — тепер уже цілком серйозно запитав граф Скарбек, стишивши голос.

— Найбільше я поважаю тих, хто не скаржиться на своїх кривдників, а б'ється за волю! — так само тихо відповів молодий француз. — Поляки викликають повагу й захват у всієї Європи. А я ніколи не належав до прихильників російського царя й російських звичаїв, що їх силоміць насаджують на вашій землі східні сусіди.

Чоловіки потисли одне одному руки й домовилися, що вже найближчими днями Ніколя Шопен переїде до маєтку графа Фридеріка Скарбека до Желязової Волі. Зробити це було зовсім нескладно — адже це невеличке село й землі навколо нього, якими володів граф, містилися неподалік від Варшави — колись центру великої держави Речі Посполитої, що розкинулася від Балтійського аж до Чорного моря. Однак наприкінці XVIII століття Польщу остаточно підкорили й розділили між собою три держави: Росія, Пруссія та Австрія. Так велика й могутня держава зникла з карти світу.

Проте горді поляки не хотіли скоритися — повстання вибухали одне за одним, і навіть тоді, коли жодних шансів на перемогу не було, повстанці власним прикладом і своєю героїчною смертю закликали співвітчизників до боротьби за незалежність і відродження Польської держави. Кожен польський маєток перетворювався на осередок заколотників, де вироблялися плани наступних виступів проти ненависної російської влади.

Саме в такому маєтку й оселився Ніколя Шопен, якого в цьому домі сприйняли не тільки як вихователя, а й як друга. Веселий, дотепний, добре вихований молодий француз зміг легко порозумітися і з маленькими, і з дорослими мешканцями графського маєтку. Особливо ніжна дружба виникла між ним і далекою родичкою власників Желязової Волі Юс— тиною Кшижановською. Одного разу, слухаючи, як дівчина грає на фортепіано, наспівуючи модний романс, Ніколя раптом зрозумів, що ця юна полька — наймиліша з усіх жінок, яких він зустрічав у своєму житті.

— Пані Юстинко, а що б ви відповіли, коли б один бідний, але неймовірно симпатичний француз, до того ж без пам'яті закоханий у вас, запропонував вам руку й серце? — запитав Ніколя.

Юстина Кшижановська зашарілася, але доспівала романс до кінця, потім акуратно зібрала ноти, опустила кришку фортепіано й, глянувши у вічі усміхненого Ніколя, тихо, але дуже серйозно сказала:

— Я б відповіла тому симпатичному французові, що згодна. Але за однієї умови... Наші майбутні діти вважатимуть себе не французами, а поляками.

— Польща стала для мене другою вітчизною, тож і наші майбутні діти, ясна річ, вважатимуться поляками. — Промовивши ці слова, галантний француз припав біля своєї обраниці на коліно й поцілував їй руку.

Розділ другий. "Усе на краще в цьому найкращому зі світів!"

1806 року Ніколя і Юстина зіграли весілля й оселилися в невеличкому флігелі, що стояв біля графського палацу. Ясна річ, там не було таких розкішних меблів, килимів та порцеляни, як у графських покоях, але Юстина мала чудовий смак, тож їхнє помешкання було скромним, але дуже затишним. А головне, там був прекрасний рояль, на якому молода пані Шопен грала кожної вільної хвилини.

Першою у подружжя Шопенів народилася дівчинка, яку назвали Людвікою, а через три роки на світ прийшов хлопчик — Фридерік Францішек, або, як його називали в родині, — Фріцек. Хрещеним батьком новонародженого став сам володар маєтку Желязова Воля, його ясновельможність граф Фридерік Скарбек.

Якось увечері, закінчивши заняття зі своїми учнями, синами графа Скарбека, Ніколя прийшов додому заклопотаний. Він погладив по голівці Людвіку, яка бавилася зі своїми цяцькам, підійшов до люльки, у якій спав тримісячний Фріцек, і задумливо промовив, звертаючись до немовляти:

— Ну що, малий, доведеться тобі покинути цю затишну оселю й вирушити до Варшави... Не журися, у мене там багато чудових друзів, і я впевнений, що синові Миколая Шопена (Ніколя наполягав, щоб його називали цим польським іменем) вони також допоможуть, чим зможуть.

Малий Фріцек смішно заплямкав уві сні й усміхнувся — мабуть, йому наснилося щось веселе.

— От бачиш, мій хлопчику, я тебе розважив. Отже, гадаю, що твоя мама й сестричка також не дуже перейматимуться цією новиною.

— Чоловіче, може, ти скажеш мені, що сталося? — стурбовано запитала пані Юстина. — Я боюся, що наш син ще надто малий, аби дати тобі якусь мудру пораду...

Ніколя сумно усміхнувся й розповів дружині, що в господаря маєтку графа Скарбека виникли великі неприємності. Як виявилося, граф змушений був позичити велику суму грошей у місцевих лихварів, а що справи його йшли дедалі гірше, віддати борг вчасно він ніяк не зможе. Тож графові доведеться продавати маєток і, ясна річ, від послуг гувернера він відмовиться також.

— Я думаю, любий, що наш син порадив би тобі якнайшвидше збиратися в дорогу. Як я зрозуміла, ти вирішив їхати до Варшави?

— Так, мене давно запрошують до Варшавського ліцею, але нам було так добре в гостинному домі графа Скарбека, що я навіть не думав про переїзд.

— Звісно мені дуже шкода покидати Желязову Волю і цей затишний флігель, де народилися наші діти, і мій рояль, і нашу улюблену альтанку, і старі верби над ставом, і луг, що влітку цвіте волошками й ромашками... Але хочу нагадати слова твого улюбленого Вольтера: "Усе на краще в цьому найкращому зі світів!"

Ніколя Шопен поглянув на дружину й подумав, що, напевно, його Юстина — то найбільший скарб, який він знайшов у житті. Адже гроші й коштовності можуть зникнути в одну мить (саме так сталося з графом Скарбеком), а от любов і відданість не можна купити за жодні скарби світу.

А пані Юстина Шопен, ніби прочитавши думки чоловіка, по-змовницьки примружила очі, усміхнулася, а тоді пішла до вітальні, сіла за рояль і тихо, щоб не розбудити малого Фріцека, заграла веселу й легку, як політ метелика, мелодію.

Розділ третій. Вундеркінд з іграшковою шабелькою

Варшавський ліцей, де Ніколя Шопен викладав французьку мову, містився в чудовому Саському палаці. Родині нового вчителя надали велику квартиру, яку пані Юстина перетворила на затишне родинне гніздечко. 1 так само, як у маєтку графа Скарбека в Желязовій Волі, у варшавській оселі центром усіх родинних свят була вітальня, посеред якої стояв чудовий рояль.

— Любий, зверни увагу, як Фріцек прислухається до моєї музики й співу, — якось завважила пані Юстина, показуючи чоловікові на сина, який нещодавно навчився ходити.

— Дивно, я ніколи не бачив, щоб маленькі діти так сприймали музику, — відповів Ніколя, спостерігаючи за хлопчиком.

А Фріцек і справді завмирав від щастя, коли мамині руки торкалися клавіш рояля.