Маленький дракон, або Той, хто повертається (Дитинство Брюса Лі)

Розділ перший. Що краще — англійський бокс чи китайське кунґ-фу?

Малий Лі біг крутою вузенькою вулицею і відчував, що його ось-ось наздоженуть. Переслідувачів було шість чи сім, і всі вони — білі хлопці з англійської школи — були вищі й сильніші від нього. Але Лі добре знав, що не піддасться, хай навіть доведеться битися до крові. Хлопець різко зупинився й притулився спиною до кам'яної стіни.

— Гей, ти, косоокий, — вигукнув веснянкуватий рудий англієць, — ти знову не привітався й не скинув капелюха, коли побачив мене на вулиці! Ми навчимо тебе ввічливості.

— Джоне, та що ти розмовляєш із цією китайською мавпою?! — презирливо озвався опецькуватий хлопець, що стояв біля рудого, і боляче штурхонув Лі в плече.

Та наступної миті сміх застряг у дотепника в горлі, бо той з усього розмаху гепнувся на землю, смішно дригаючи ногами. Спершу нападники не зрозуміли, що сталося. Рудий Джон вирішив, що його товариш просто послизнувся на мокрій бруківці. Хлопець стиснув кулаки й різко викинув праву руку вперед — так, як учили його на тренуваннях з боксу. Зараз цей зарозумілий малий китаєць збагне, як треба шанувати англійських джентльменів. Так приємно вчити цих азіатів добрих манер, особливо, якщо вмієш боксувати! Та що це? Його рука повисла в повітрі, бо китаєць спритно ухилився, а тоді підстрибнув, мов пружина, і поцілив Джонові ногою в живіт. Болісно зойкнувши, хлопець зігнувся вдвоє й заскиглив:

— Ти б'єшся не за правилами! Я розповім батькові, й він тебе покарає!

Решта нападників нерішуче тупцяла на місці. Ніби й принизливо було тікати від невеличкого й тендітного хлопчака, та все ж зовсім не хотілося отримати удар ногою в живіт чи в зуби.

— Та що ти йому пояснюєш, Джоне? — проказав хтось із гурту. — Вони ж дикуни й розуміють лише свою котячу мову.

Раптом малий китаєць усміхнувся й відповів англійською з ледь чутним американським акцентом:

— Тепер на вулицях Гонконгу ми битимемося за нашими, китайськими правилами. І прошу, передайте це своїм освіченим англійським друзям. Більше ви не будете відпрацьовувати прийоми боксу на моїх однокласниках. Бо інакше я тренуватимуся на вас. Повірте, прийоми кунг-фу також найкраще опановувати на практиці.

Промовивши останні слова, хлопець підморгнув, потім із перебільшеною ввічливістю скинув капелюха, а тоді зробив блискавичний стрибок і збив ногою кашкета з голови одного з англійських школярів.

— Тікаймо, він скажений! — скрикнув веснянкуватий Джон і щодуху побіг геть, решта хлопців також кинулася врозтіч, а малий китаєць, вдоволено усміхаючись, обтрусив піджака й штани, поправив на голові капелюха й, насвистуючи модну пісеньку з американського бойовика, пішов додому.

Розділ другий. Як важко бути не таким як усі, або Три імені Брюса Лі

Невеличкий худорлявий хлопчик, що простував цього спекотного червневого дня брудною вулицею Гонконгу, мав кілька імен. Він народився 27 листопада 1940 року в Сполучених Штатах Америки, у гамірному й веселому місті Сан-Франциско, в сім'ї актора китайської опери Лі Хой Чена та напівкитаянки, напівнімкені Ґрейс Лі. І хоча родині довелося виїхати зі Штатів до Гонконгу, романтична мама хлопчика дуже хотіла, щоб її син колись повернувся до Америки. Тому вона й дала йому ім'я Лі Джан Фан, що в перекладі з китайської означає "повертайся". Та насправді у свідоцтві про народження, яке видали Ґрейс і Лі Хой Чену в пологовому будинку міста Сан-Франциско, стояло ім'я Брюс Лі. Хоча з іменем майбутнього видатного голлівудського актора Брюса Лі, неперевершено— го виконавця головних ролей в американських бойовиках, була пов'язана ще одна загадкова історія.

Річ у тім, що його батьки втратили першу дитину — хлопчика. А в Китаї вірять, що для того, аби в родині все було гаразд, другою дитиною неодмінно має бути дівчинка. Тому, щоб обдурити злих духів і збити їх з пантелику, кмітлива Ґрейс у перші роки життя називала Брюса дівчачим прізвиськом Крихітка Фенікс, одягала його в сукенки й навіть проколола синові одне вушко та прикрасила його дешевою сережкою з блискучим камінцем. Мабуть, злі духи справді повірили, що в родині Лі підростає дівчинка, й відступилися від малого.

Але на цьому дивовижна історія з різними іменами Брюса Лі не закінчилася. Коли хлопчик підріс і перетворився на непосидющого бешкетника, який увесь час потрапляв у халепу, встрявав у бійки з удвічі більшими від нього хлопцями й тікав із дому, його назвали Лі Йен Кам — "той, що ніколи не сидить на місці". І, врешті, після першого кіно— бойовика, у якому знявся молодий, нікому ще не відомий актор, йому дали ім'я Лі Суй Лунг — "маленький дракон". І це також було не випадково, адже Брюс Лі народився в рік Дракона і в годину Дракона (між шостою та восьмою ранку).

Проте до успіхів і блискучої кінокар'єри було ще дуже далеко. Поки що хлопчик мешкав разом із численною родиною в однокімнатній квартирі. Посеред захаращеної кімнати стояв великий обідній стіл, за яким усі — мама, тато, дідусі, бкбусі, діти та кілька служниць їли, гралися, читали!! Разом із великою родиною Лі мешкала і їхня велика німецька вівчарка. А якщо згадати, що на китайському півострові Цзюлун, де й розкинулося місто Гонконг, завжди стоїть задушлива спекотна погода, можна уявити, що життя Брюса Лі було далеко не комфортним. До того ж, воду в їхнє помешкання подавали лише раз на тиждень, і тоді вся родина починала підставляти під тоненьку цівку, що текла з крану, відра, глечики, каструлі... Потім усі по черзі милися, сховавшись за ширмою, розмальованою казковими драконами. Але те, що нам видається жахливим, для тодішньої китайської сім'ї, що мешкала в Гонконгу, було не лише нормальним, а й престижним, адже більшість співвітчизників Брюса Лі, жили в набагато гірших умовах.

Розділ третій. Чи варто пробачати своїм ворогам?

На початку 50-х років минулого століття життя в Гонконгу було складним і жорстоким. Ще сто років тому Британська імперія захопила півострів Цзюн, легко перемігши війська китайського імператора, — китайські солдати билися залізними мечами й сокирами, а англійці були озброєні рушницями й гарматами. А ще хитрі англійці почали поширювати серед китайських солдатів наркотик, виготовлений з маку — опіум. Людина, яка курить його, стає апатичною й слабкодухою, її єдиним прагненням є все нові й нові порції опіуму, щоб за допомогою наркотику перенестися у світ фантазій. Саме через це ту війну й назвали "опіумною".

Після того, як Британія перемогла, англійські завойовники збудували на півострові місто Гонконг. Ного центр був подібний до європейських столиць — вишукані білі будинки, широкі вулиці й затишні ресторани, у яких джентльмени в бездоганних костюмах, дотримуючись традиції, рівно о п'ятій пополудні пили запашний чай. А ввечері починалися танці, офіціанти в чорних фраках підносили до столиків дорогі вина й екзотичні страви. Для англійців Гонконг був містом-святом, здавалося, що тут триває нескінченний карнавал.

Але за межами європейського центру існував зовсім інший світ — світ, де жили китайці. Маленькі брудні халабуди, стулені з дощок, шматків картону, фанери й ганчірок, галас голодних дітей, пацюки, що нишпорили в смітниках. І вічні сварки й бійки між дорослими, підлітками та дітьми. Тут весь час треба було доводити, що ти сильніший, що тебе не можна принижувати й лупцювати. Той, хто піддавався, назавжди ставав жертвою, попихачем, чиїмось прислужником.

Малий Брюс опинився між цими двома світами. Сім'я Лі Хой Чена не була заможною, вони не могли дозволити собі купувати дорогі речі в розкішних центральних магазинах. Але й до бідняків, що жили в брудних халупах, їм теж було далеко. Голова родини — безтурботний і веселий актор, якого мало обходили родинні клопоти, все ж сяк-так забезпечував дітей, дружину та решту родичів, що жили разом із ними, житлом, харчами й одягом. А ще він розумів, що дітям потрібна освіта, й віддав їх до єзуїтського коледжу.

Суворі ченці, що викладали в коледжі, вже кілька століть займалися в Китаї місіонерською роботою. Тобто намагалися навернути представників цієї прадавньої цивілізації до ідей християнства. Звичайно, від віри своїх предків більшість китайців не відмовлялася, та все ж ченці організовували школи, у яких викладали основні дисципліни — математику, фізику, хімію, навчали китайських дітей європейських мов і готували їх до майбутнього дорослого життя. Однак із худорлявим хлопчиком з упертим і гордим поглядом ченці впоратися не могли.

Брат Генрі, класний керівник Брюса, раз у раз залишав хлопця після уроків і пояснював йому, що треба бути добрим та лагідним, не вдаватися до сили і, головне, вміти пробачати своїм ворогам.

— Пробачати? — дивувався Брюс.

— Саме так, мій хлопчику, — терпляче переконував брат Генрі.

— А якщо він знову мене битиме?

— І тоді теж слід пробачати.

— А якщо він мене скалічить?

— І тоді також, — наполягав чернець.

— Але ж він, той ворог, врешті може мене просто вбити!

— Ну, я думаю, що до цього не дійде... — зніяковів брат Генрі.

— Знаєте, отче, — похмуро промовив Брюс, — мені чомусь не хочеться перевіряти, дійде до цього, чи ні. Я зовсім не хочу терпіти, коли мене б'ють або принижують. Краще я даватиму здачі.

Брат Генрі тяжко зітхнув і відпустив хлопчика додому. З такими впертими й самолюбними дітьми ченцеві ще не доводилося мати справу. Зазвичай найзапекліші хулігани врешті підкорялися шкільній дисципліні й починали поводитись як належить.

"Невже Брюс стане звичайним вуличним бандитом? — запитував у себе брат Генрі. — Невже і його колись застрелять під час з'ясування стосунків між ворожими угрупуваннями?"

Кінець кінцем, втративши віру в те, що малого пощастить приборкати, єзуїти були змушені відрахувати Брюса з коледжу. Після цього навіть легковажний батько бешкетника захвилювався. Було зрозуміло, що його син ось-ось пуститься берега й ускочить у серйозну халепу. По-перше, Брюс зовсім не розумів, що часом у житті треба йти на компроміси, відступати, якщо суперник сильніший від тебе. А по-друге, він, здається, зовсім не вірив дорослим.

— Ти що, не розумієш, — хлопці, з якими ти сьогодні побився, старші, та й кожен із них на голову за тебе вищий?!

— Але ж вони перші почали! Вони дражнили мене хлопчиком-мізинчиком! Уявляєш? Як у тому американському мультфільмі, що йшов минулої неділі в нашому кінотеатрі.

Лі Хой Чен мимоволі усміхнувся, але тут-таки сховав усмішку й суворо звів брови.