Білий птах повернувся додому (Дитинство Івана Миколайчука)

Розділ перший. Хлопчику, ти народився в жорстокий час

Часом у природі трапляються дива. Коли дерево перестає давати плоди і його збираються зрубати, воно, відчувши страшну загрозу, навесні починає квітнути неймовірно рясно. Дерево ніби вибухає ніжними суцвіттями, підтверджуючи своє право на життя.

Напевно, саме це відбувається й із народами, над якими нависає смертельна небезпека.

Так в Індії, підкореній могутньою Британською імперією, де раз у раз вибухали повстання, які жорстоко придушували завойовники, на світ прийшов хлопчик, котрому судилося змінити історію своєї країни та всього людства. Це був Мохандас Карамчанд Ганді, якого згодом назвуть Великим Учителем — Махатмою.

У Польщі, яку поділили між собою три держави — Росія, Прусія й Австрія, бажаючи стерти саму пам'ять про її існування, — народився Фридерік Шопен, котрий уславив свою вітчизну на весь світ геніальною музикою.

А в Україні, в маленькому Буковинському селі Чортория 15 червня 1941 року в родині Катерини й Василя Миколайчуків прийшов на світ хлопчик, якого назвали Іваном. Це був майбутній видатний кіноактор, якого згодом назвали душею й обличчям українського кіно.

Але в той спекотний червневий день ніхто з великої сім'ї Миколайчуків не підозрював, що цей хлопчик уславить їхній рід і що колись, через багато років, до їхньої маленької смерекової хати, що стане музеєм, приїжджатимуть люди з різних країн. Вони розпитуватимуть про дитинство та юність геніального українського митця, їх цікавитимуть найменші подробиці. Тож і ми спробуємо відмотати час назад, наче стару кінострічку, на якій збереглися сумні й веселі, гіркі й радісні моменти-кадри Іванового життя.

А починалося все, певно, так.

-    Хлопчику мій, у який же тяжкий і жорстокий час ти в мене народився, — зітхала мама малого Іванка, заколисуючи його в люльці, підвішеній до темного дерев'яного сволока.

-    Не нарікай, жінко, на долю, — заспокоював її чоловік, — усе це скоро закінчиться. І Совіти, й Німеччина хочуть панувати в усьому світі, бо влада їхня однакова... І Гітлер, і Сталін — то нелюди. Тож вони пожеруть одне одного, як павуки в банці. Може, тоді врешті й Україна звільниться...

Василь Миколайчук, батько новонародженого Іванка, говорив упевненим голосом, але його дружина відчувала, що він просто намагається її втішити. Адже було зрозуміло, що війна, яку Німеччина розпочала проти Радянського Союзу 22 червня 1941 року, рівно за тиждень після народження їхнього сина, триватиме довго й забере безліч людських життів. Хвала Богові, що її Василя не забрали до війська — він працював залізничником, а міцна й неушкоджена колія була потрібна і росіянам, і румунам, і німцям. Тепер, коли війна дійшла й до Буковини, залізницею сунули безкінечні вервечки поїздів, що тягли вагони з солдатами й перевозили зброю. Все задля того, щоби десь на далеких полях бою люди вбивали одне одного.

Розділ другий. Сину, не перекривлюй людей!

Щоранку, ледь починало розвиднюватися, Василь Миколайчук вирушав на роботу. Він знав заради чого йому треба тяжко працювати. Нехай у них із жінкою нема статків, нехай радянська влада, яка прийшла в Буковину на зміну румунській, забрала землю, що одвіку належала Миколайчукам і давала змогу виживати родині, та в нього є найголовніше багатство — його діти. Іван був четвертою дитиною, після нього народилося ще шестеро, всіх десятьох треба було одягти, взути й нагодувати. А ще Василь хотів, щоб його сини й дочки знали, що вони — українці. Адже людина тільки тоді може вважатися Божим створінням, якщо пам'ятає, якого вона роду.

— Дехто вважає, — казав він дітям, — що можна прислужувати тим, у кого влада — чи то румунам, чи то німцям, чи росіянам. Що можна забути свою мову і навіть змінити ім'я, яке тобі дали при народженні. І тоді нові господарі будуть задоволені, й ти житимеш у статках. Але всі зневажають перевертнів, навіть ті, кому той перевертень служить. Бо людина, що зрадила рідну мову й рідний народ — це раб.

-   Пригадуєш, Василю, як румуни тяжко били кожного, хто розмовляв українською? — нагадала Катерина чоловікові, коли одного вечора він приніс до хати Шевченкового "Кобзаря" та книжки з історії України й покликав до столу дітей.

-    Так, жінко, у мене ще й досі болять плечі, як згадаю того румунського жандарма, що бив мене по спині палицею тільки за те, що я заспівав нашу пісню.

-    За Румунії людей били, як вони хотіли лишатися українцями, а совєти за любов до України вбивають або засилають цілі сім'ї до Сибіру, — прошепотіла Катерина й пішла завішувати фіранками вікна, аби ніхто не підгледів, як її чоловік читає дітям заборонені книжки.

Малий Іванко тулився до батькових колін і намагався зазирнути до книжки — так йому було цікаво, що ж у ній такого страшного, що за це можуть покарати.

-    Ходи сюди, синку, — тато погладив малого по голові й посадив до себе на коліна. — Ти в мене найтямущий і слух у тебе гарний. Я вчора чув, як ти співав у садку.

-    А що, хіба не можна? — засоромився Іванко й опустив голову.

-    Та ні, співай, коли душа просить. Але ось цю пісню, якої я тебе зараз навчу, ніколи не співай перед чужими людьми, бо за неї нас не пожаліють.

Тоді вперше Іван та його братики й сестрички почули слова пісні, що згодом стала гімном України.

За кілька днів у невеличкій, але гостинній господі Миколайчуків зібралися сусіди й друзі. Господар читав вголос вірші з "Кобзаря", а діти, що сиділи на печі й з цікавістю дослухалися до розмов дорослих, раптом почули, що батько кличе шестирічного Іванка.

-   Ходи, синку, заспівай оту пісню, якої я тебе навчив, — попросив він малого.

-    Та ви ж казали, що не можна, — зашарівся хлопчик

-   То не можна перед чужими, а тут усі свої люди. Ця пісня нас об'єднує й дає сили жити.

Іванко заспівав тоненьким дитячим голоском, і стільки було в його співі віри в те, що справді не вмерла ні слава, ні воля України, що поважні сільські дядьки розчулилися й накидали малому цілу шапку копійок.

Улюблена Іванова сестра Фрозина, яка найбільше опікувалася хлопчиком, саме готувалася до весілля. Хоча дівчині було лише шістнадцять, та в селі цей вік вважали цілком підходящим для того, аби заводити власну родину. Побачивши, як "збагатився" її любий братик, дівчина засміялася й пожартувала, що Йван за одну пісню отримав більше, аніж вона подарунків до весілля.

-    Сестричко, а ми ж з тобою будемо бачитися, як ти вийдеш заміж? — запитав хлопчик і міцно обійняв Фрозину.

-    Так, звичайно, — пообіцяла сестра й потай витерла сльози, бо добре знала, що тепер на неї чекає зовсім інше життя. Життя дорослої жінки-господині.

-   Не плач, Фрозинко, зараз я тебе розвеселю, — Іван зняв зі стіни батькову скрипку й почав награвати веселу пісеньку, а тоді вийшов на середину кімнати й пустився в танок, повторюючи рухи то одного, то іншого знайомого.

Фрозина не могла втриматися від сміху, та враз замовкла, почувши суворий голос батька, що саме повернувся з роботи:

-   Сину, не перекривлюй людей! Не годиться глузувати з тих, хто приходить до нас на гостину...

Розділ третій. Каштанова алея

Відтоді, як батько приніс додому заборонені книжки, Іванко принадився до читання. Кожну вільну хвилину, коли не було хатньої роботи, хлопчик ішов на високий пагорб, що височів біля їхнього обійстя, й читав. Унизу шуміли бурхливі води Черемоша, що, певно, й дали назву їхньому селу — Чортория. Адже чорторий — це вир, що затягає на глибину і з якого жодна людина не може вирватися живою. Хлопчик подовгу вдивлявся в пінисту круговерть, а часом кидав донизу саморобні кораблики, витесані з кори, й думав, чи випливе його суденце, чи вирветься з бурхливого потоку.

-    Як би я хотів попливти далеко-далеко й дізнатися що там, за обрієм! — якось зізнався Іван братикам і сестричкам, що збиралися коло нього й могли годинами слухати його розповіді.

-    Гей, Іване, а куди це ти зібрався? — пожартував старший брат Дмитро. — За обрієм, напевно, таке ж село, як наше, і люди там такі ж, як ми, й дерева в садках ростуть точнісінько такі...

-    Ні, — заперечив хлопець, — я точно знаю, що десь у світі є місце, де всі люди щасливі. Я хочу те місце знайти, а потім розповісти про нього цілому світу.

-   Аякже ми про це дізнаємося? — підхопив брат Микола. — Ти ж будеш далеко, а ми тут.

-    Я ще не знаю як, але знайду спосіб, щоб вам розповісти... — Іван махнув рукою й подався до старого палацу, що стояв на околиці села. Туди він потайки бігав мало не щодня.

Колись у тому палаці мешкали місцеві поміщики — спершу польські, а згодом румунські. А після того, як на Буковину прийшла радянська влада, чи, як називали її місцеві мешканці — совєти, палац перетворили на лікарню для божевільних. Хлопцеві так дивно було спостерігати за людьми, які, мов тіні, ходили по стежках великого парку, що оточував лікарню. Всі вони були чимось схожі одне на одного: і чоловіки, й жінки. Вбрані у старі, вилинялі піжами й халати, бліді й похмурі, ці люди ніби зосереджено до чогось прислухалися. Або розмовляли самі з собою.

-    Підійди сюди, хлопчику, — раптом почув Іван тихий голос, що долинав з-за паркану, який оточував лікарню.

Його манила рукою жінка, яка була зовсім не подібна до хворих, що блукали парком.