Ясновельможнії гетьмани

— Гей, батьку Хмелю, що робитимемо без тебе?..

Так мовив старий козак, що їхав по праву Богунову руку. Та ніхто й не озирнувся на старого, бо в кожній голові сиділо це страшне питання і кожному здалося, що то з його вуст воно злетіло.

Їхали широкою Тясминською долиною серед гарячого піску і видивлялися, чи скоро над горбами й лісами замріє Чигиринський замок.

Попереду виступав Прилуцький полк, далі почет молодого Хмельниченка; сам Юрась у зеленому атласному каптані із срібними ґудзиками, з булавою в руці, сидів на коні напружено, піт зрошував безвусе обличчя.

Вінницький полк їхав слідом, Богунові добре було видно Юрасеву постать, а той і собі часом озирався до дядька Івана і, переконавшись, що полковник на своєму місці, блідо всміхався.

Шкода хлопця, що то з ним буде?

Іван Богун скинув шапку, витер голову. Сонце пекло несамовито. Прості козаки поскидали каптани й сорочки, вилискували засмаглими тілами, від гарячого жовтого піску струмував жар нестерпний, і добре було тому, хто на коні.

Спека висушувала думки, випаровувала з козацьких голів турботи, та думати треба було.

Що буде з ними усіма? Старий гетьман покинув цей світ, у якому так ловко жив і направляв усіх, за Хмелем йшли не розмірковуючи, бо відчували, що негодні збагнути високих його замірів, та знали, що ніколи не зрадить він козаків і України. За його похилою спиною жилося надійно, співалося, бенкетувалося, будувалося, воювалося, бо зналося, що старий Хмель завжди виручить, щось вигадає, крутнеться сюди-туди, із шкіри вистрибне — а буде, як намислив. Пройде крізь решето і сито.

А тепер? Хто прибере до рук оте юрмовисько козацьке, старшину — дехто вже не хоче боронити краю, — сидіти б їм по своїх маєтках і заводити розкошів панських, а ще міста, які норовлять не платити Військові? Та найстрашніші — оті сусідні володарі, які ощирилися на Україну. Як з ними поведеться?

То найскладніше. Навіть Богун не міг до кінця збагнути усіх хитрощів, дипломатії Богданової і часом засуджував його дії, та згодом переконувався, що гетьман бачить набагато далі за нього.

Так було і в останньому козацькому марші по Речі Посполитій. Воювали разом зі шведами й семигородцями проти Корони, облогою взяли Краків і Варшаву (хоча й писав цар листи й слав посланців до Хмельницького, щоб не зачіпали його теперішнього союзника), ще трохи — й прийшов би кінець мостивому панству, та не на часі шведи повернули додому, бо їх збиралася воювати сусідня Данія. Хай собі гнівається білий цар, а Хмель своє знає: збити войовничий шал з Польщі й показати, що гетьман Богдан Хмельницький з Військом Запорозьким ще чогось вартий, і щоб не змовлялися в нього за спиною, як було торік у Вільні, коли цар покликав польських комісарів, а про козацьких послів і забув.

…Два роки тому, як стояли під Львовом, прислала королева листа до Богданової дружини Ганни і слізно просила бути милостивою до бідної Польщі, повойованої шведом. І бачили б ви Хмелеве обличчя — була там радість, покора і сльози в очах. "До моєї Ганни пише найясніша крулева. Яка милість! Поступлюся ясновельможній пані воєводством волинським, бельзьким і люблінським". Старшина козацька очманіла, почувши таке, а в писаря Виговського з-за вуха перо впало. Хмель сміявся і з нас, і з ясновельможної та її посланця, і ніхто не збагнув того, аж поки почали відступ. Читаючи королевиного листа, гетьман уже дав таємний наказ знімати обоз, бо прочув, що на козаків сунуть татари, його щедрі обіцянки тоді вже нічого не значили… Ніхто не годен був розкусити старого Хмеля і розмежувати, де той щиро говорить, а де вдає, хоча умів бути Хмель і твердим, непохитним.

Листувався гетьман і з царем, і з Портою, і з кримським ханом, і з цісарем австрійським, і навіть з англійським протектором Кромвелем — і всіх запевняв у вірності, приязні, усім обіцяв допомогу, бо від усіх сподівався доброго слова, з усіма сусідами хотів жити по-людськи.

Богун пригадував початок славної козацької війни, коли хиталися польські ряди й знамена, котилися за Львів і Холм, і дехто із старшини радив йти на Краків, розорити Вавель — гніздо крулівське — і самому осісти там. Але мудрий Богдан заперечливо похитав головою. "Поки я в своїм краю, моє діло правдивеє, а піду я до Польщі, замірюсь на землі ясновельможного, тут-таки на захист корони Польської піднімуться усі можновладці європейські…"

Химерний чоловік був Богдан. Двічі облягали козаки Львів — місто, де було чим поживитися, — і обидва рази Хмель брав відкупного з львів'ян і лишав їм місто. Ремствували козаки, подейкували, що гетьман постарішав, послабшав духом і жаліє те гніздо єзуїтське, де колись учився… "Правда їхня, правда козацька! — говорив Хмель Богунові, коли за спиною малів Високий замок. — Люблю стольне місто Лева, грішний, бо тут набирався розуму, як жити з друзями і ворогами. Та й не все ж руйнувати, пане Іване, десь жити треба і дітям нашим".

Був Хмель великий лицедій у житті й політиці. Як присягнув цареві, послав до турецького султана листа, запевняючи, що і тепер має себе за підданого Великої Порти, а союз з царем — то з необхідності протидіяти Польщі, яку посилили зрадницькі дії кримського хана Махмет-Гірея (камінець у султанів город!). Просив правильно його зрозуміти, не засуджувати, і султан відписав, що вибачає своєму підданому. Повірив чи вдав, що вірить, та обидва лишилися задоволені.

І ось тепер Богдан Хмельницький склав натруджені руки, лежить у домовині і крізь заплющені повіки спостерігає за всіма, та вже не годен ворухнутися, гнівно крикнути, показати булавою, куди йти, і покладається З усьому на волю божу. Амінь! Хай вирішує Господь і ви, живі.

Хто з нас може замінити цю людину й повести Україну далі?

Іван Богун поки що не знає такого чоловіка. Козаки його полку вважають, що саме він стане на гетьманський стіл і на раді в Чигирині викрикуватимуть його ім'я, та… Богун посміхнувся. Дипломатія, листи, обіцянки на всі боки — не по ньому. Он по Переяславській раді круль через таємного гінця надсилав універсали до вінницького полковника, обіцяв йому гетьманство у Війську Запорозькому, шляхетство, староство на вічні часи, щоб зрадив Іван Богун Хмельницького, щоб відвернув козаків од Москви. Та, не вагаючись і хвилини, Богун переслав ті "перелисти" гетьманові, хай розбирається, чому король отаке пише.

Його, Богунова справа — розмова із зброєю в руках. На полі бою не було йому рівних у винахідливості, хитрощах військових — так говорив сам Хмель. Якби ж то все вирішувалося зброєю… Відчував Богун: виграна битва — це тільки початок, найважче приходить по тому, і ось тут чувся, що голова його не здатна сушитися отим усім "по тому", більшої голови треба для гетьманування й утримання ладу в краї.

Богун озирнувся на своїх хлопців, поволі обвів їх очима, і кожен відповідав йому відданим поглядом, усмішкою, вдячним підморгом. Оп той козарлюга з рудим оселедцем, на сивому конику, голий по пояс, за поясом три пістолі — турецький, польський і французький, — через нього Богун має на обличчі шабельний "знак Люципера" — шрам від перенісся до вуха, бо закрив рудого в бою під Баром.

Он сотник з виду поважний, неквапливий, а як розторгати його, підмогоричити сивухою чи медом, лізе обніматися з Богуном: "Чи не забув, пане Іване, як облягли нас курви-ляхи під Монастирищем і вже думали всі, що прийшов нам каюк, а ти вигадав оту хитрість, вистрибнувши з моєю сотнею із замку в рів (ледве не втопилися, бо летіли з висоти в чотири списи), та зайшли ляшкам зі спини та по-татарськи: "Ала-ала!", мосьпани в ґвалт: "Орда йде!", хто в чому — навтьоки, ледве не забули свого недужого Чарнецького під фортечним муром…"

А вже скільки разів сам був на палець від сухокостої — те тільки він і пам'ятає.

І зараз морозець прохоплюється поза шкірою, як згадає оборону Вінниці та як мало не пішов на дно годувати раків… Сам собі могилу був вирубав у ополонці на Бугові. Напередодні, саме на стрітення, впав зимний туман, поляки мерзли в своїх наметиках під стінами Вінниці й грілися винцем. Нечутно вийшли козаки на лід, тихенько прорубали ополонки, притрусили їх сіном, а зверху снігом, та й подалися в замок гріти посинілі носи тютюнцем. А в соборі вінницькому гули дзвони, йшла святкові відправа. І от ляхва здумала застукати козаків зненацька, пустили своїх коней кригою, і не бачили обложенці, а чули, як провалювалися кіннотники, як злякано іржали коні, потрапивши в крижані ополонки, глухий стогін, зойки неслися над Бугом, а Богун посміювався на фортечному валу і чухав свого шрама, що нив на холоді. Та мало Богунові ворожого страму. Під вечір гукнув три сотні за собою. Обминаючи притрушені снігом пастки, підкралися до польського табору, порубали вартових, увірвалися всередину, наробили переляку, витягли в чисте поле важких, у лати закутих драгунів, повернули до річки, потопили їх в ополонках.

Та й на Івана знайшлася омана. Троє кинулися до Богуна, один ударив бердишем по шолому, двоє схопили за руки, та Іван рвонувся, скинув їх, першого рубонув шаблюкою, погнав коня, згарячу не помітив замаскованої ополонки, провалився в неї, обтрусило морозом від крижаної купелі, кінь борсався у воді, ламав лід, а Богун не міг звільнити ногу з стремена, лупцював вірного коника, і той, хропучи, бився об гострі скалки країв ополонки, трощив їх, ширшала вода, і вже Богун думав, що прийшов йому край, та якось вирвав ногу, у стрибку випав на лід, не випускаючи повода. А тоді тягнув за собою бойового товариша, поки той сперся передніми ногами на міцний лід і неймовірним зусиллям великого тіла видобувся на кригу.

А ще було Берестечко, і про те болотисте поле над річкою Пляшевою не згадували, навіть добре випивши. Моторошне поле, вкрите козацькими трупами. Всі козаки в полку, що топтали ряст після Берестечка, а було їх уже небагато, на пальцях можна перерахувати, пам'ятали, кому завдячували своїм життям, хто вивів їх із боліт — по свитках, кожухах, діжках, возах і тілах загиблих…

Так, все те було, але всього того замало для гетьманування.

Єдиний чоловік, що міг би взяти булаву, — це швагро Богданів, Іван Золотаренко, якого прозивали сіверським гетьманом.

Під його рукою була Литва і Біла Русь, і сидів там міцно, корився одному Хмельницькому, вояк був — рівня Богунові, в політиці наслідував Богдана.