Запилюжений лідієць (житель рабовласницької держави Лідії, що існувала у 12—6 століттях до нашої ери, знаходилася в західній частині Малої Азії) на коні, поцяцькованому золотою збруєю, їхав стійбищем царської кочової валки повз череди, отари, скіфські вози і розпитував про Анахарсіса. Статечні мужі, що не знали ні лідійської, ні грецької, втім озивалися на ім'я Анахарсіса і на мигах направляли лідійця...
Читати повністю →Дидаскал піїтики Софроній Пекарський сидів на своєму місці, у високому стільці з дерев’яною спинкою і бильцями під лікті. На темному столі біліла розкрита ногата з чистими аркушами цупкого паперу та жовтіла довга лінійка. У прочинену кватирку проникав гомін з Красного майдану...
Читати повністю →Було те давно. Багато тисяч років тому. В ті далекі часи в приазовських степах жило плем'я молочаїв. Це були завзяті і запальні люди.
Одного теплого ранку, на м'якому степовому килимі, неподалік стоянки племені, борсалося двоє хлопців. То Яр і Гул зчепилися в борні, що вже не раз виснажувала обох, але так і не виявляла переможця. Яр повалив Гула на спину і, здавалося, от-от притисне коліном до землі, та в'юнкий Гул пручнувся, вислизнув з Ярових рук і вже стояв навпроти, готовий продовжити герць...
Общині не щастило. Чоловіки кілька днів снували човнами по річці, чекаючи з моря великих табунів риби. Та несподівано задощило, вода скаламутилась і похолоднішала, а старійшини сказали, що риба такою водою не прийде. Бо Сонце відвернулося від людей, і вся живність тікає за Сонцем.
Та варто було рибалкам піти з ріки, як сила-силенна темних риб'ячих спин, плавцями розрізаючи товщу води, подалася у верхів'я на нерест.
Молодий ватаг стояв на одному коліні і спроквола занурював тичку у воду...
Пам'яті вчителя з Вінниччини Арсенія Івановича Ратушного
Король готський (Готи — племена, що на час розповіді (кінець IV ст. нашої ери) мешкали на Дунаї і в північно-західному Причорномор'ї.) Вінітар сидів на м'яких подушках у просторому наметі. Тяжка зажура похилила його голову на груди. Поруч валявся залізний панцир, увігнутий на спині — то був слід антської (Анти — так візантійці називали полян. Поляни населяли територію від Дністра до Дніпра) стріли...
Орікес поволі підвів руку із слюдяним ковпачком, затамував подих, щоб не здмухнути мініатюру, націлився і точним рухом накрив її. Тепер без пересторог можна було поратися на столі. Він поставив у нішу над столом мисочки з припоями, зібрав щипцями обтинки золотих ниток, залізні різці завтовшки з волосину занурив у гарячий свинячий жир, і ще раз помилувався на свій витвір через уламок гірського кришталю...
Читати повністю →Іван затримався на горі. Не хотів спускатися донизу, хоча брати-ченці чорним шнуром розмірено повзли схилом гори — вже ховалися в ошатному, ніби намальованому, лимонному гайку...
Читати повністю →— Гей, батьку Хмелю, що робитимемо без тебе?..
Так мовив старий козак, що їхав по праву Богунову руку. Та ніхто й не озирнувся на старого, бо в кожній голові сиділо це страшне питання і кожному здалося, що то з його вуст воно злетіло.
Їхали широкою Тясминською долиною серед гарячого піску і видивлялися, чи скоро над горбами й лісами замріє Чигиринський замок...