Чернець і князь

Іван затримався на горі. Не хотів спускатися донизу, хоча брати-ченці чорним шнуром розмірено повзли схилом гори — вже ховалися в ошатному, ніби намальованому, лимонному гайку.

Тут особливо було відчутно нескінченність моря й повітря, сонячні промені вперто намагалися пронизати безмір голубіні, вихоплювали з блакиті всю Святу гору з щедро розкиданими монастирями, скитами, хатками, печерами, а Іван наче підносився над усім отим, і було спокійно, радісно, і думка снувала — ось він, Іван, тут, далекий від тривог, страху, мороку житейського, близький до самого господа, що навчив, скерував його слабке тіло й розум і привів сюди, в ці райські кущі, в цю тиху, благодатну пристань.

Десь із-за обрію, з океану голубизни, вистромлювався сліпучий біло-рожевий вершечок далекої гори. Це через два туманних півострови, через Салонікську затоку, на невидимому березі Фессалії височів Олімп, де жили боги. Так гадали греки, доки прийшов у світ Христос і навернув їх на шлях істинної віри в єдиного господа усього сущого на Землі.

Іван Тесля у душі творив молитву. Господи, усіх нас помилуй і порятуй, бо ти єдиний безгрішний І безкінечно благий та милосердний. Слава тобі за все! Слава цариці небесній за все!

Сьогодні випав нелегкий, хоча втішний день. Навіть Іван, чи не найкріпший серед ченців свого монастиря, відчув утому. Ще б пак! За півдня обійти пів-Афону. Уклонитися мощам святого Афанасія в соборі Благовіщення — у високому тридцятисемиколонному сімдесятйвіконному божому домі. Поспішити на недільну літургію в Карейську лавру, терпляче вистояти, поки сам прот афонський благословить тебе, а тоді пройти кілька верст під палаючим сонцем до Есфігмена — найдавнішого грецького монастиря, вклонитися уламку чаші Христової, святим мощам апостола Іакова і Марії Магдалини. Шанобливо віддалік схилити чоло перед печерою святого Антонія, засновника Києво-Печерської лаври, який починав свій богоугодний шлях саме звідси, із Святої горн. Тепер у тій вузькій печері над урвищем живе анахорет Іоанн із Судової Вишні, що на Галичині. Усамітнився, склав обітницю мовчання, тільки з самим Господом веде довгу бесіду… А колись проповідував у їхньому монастирі, картав віровідступників з руської шляхти, та так, що луна котилася аж до Львова і Києва, Варшави і Кракова, — виводив на світ божий пороки їхні таємні, явні перелюбства, жадобу до грошей і маєтностей, жорстокість до селян і міщан. Через ту ненажерливість кидають вони віру батьків своїх і переходять в лоно католицтва, бо там гріхи відпускають за гроші; не ділами праведними, гідними людей і бога спокутують гріхи свої, а затуляються купованими індульгенціями, аби й далі вбивати та грабувати, лити невинну кров людську… Так запально колись промовляв Іоанн Вишенський у храмі святого Георгія, і всі ченці не зводили з нього очей. А ще припадали до чудотворної ікони святого Георгія та наслухали слова божого з вуст Іоанна послушники монастиря святого Пантелеймона, лаври святого Афанасія, греки, серби, булгари…

Вже як вертали до своєї обителі, трохи зіпсував настрій братам-ченцям загін турецької сторожі на чолі з агою на білому коні. Бусурмани чинять суд земний на Святій горі…

Іван Тесля знехотя почав спускатися донизу, а тоді вже самі ноги понесли через лимонний гайок стежиною поміж розлогі грецькі горіхи до монастирської брами. Побачив спину останнього ченця на ґанку трапезної.

У браму слідом за Іваном увійшли троє з Хіландара, давнього монастиря, заселеного сербами І чорногорцями. Вони спитали ігумена Теодора і стривожено озиралися. Їхні ряси, вигорілі та побілілі від солі, свідчили про довгий шлях морський. Певно, двоє старих і молодий їздили до Константинополя — Царгорода вклонитися Софії, її святим мощам та іконам древнім. Іван пригадував, що був у Царгороді рік тому…

Серби стиха проказали щось отцю Теодорові, озираючись на відчинену браму.

— Кнез… Кнез! — долинув до Івана збуджений шепіт. — Корецкі… турків бранець. Сидить високо на горі… В башті, так. Кам'яна башта над Дарданеллами. Так, віри грецької, правої. Милостивий боже, помилуй его і заступи…

Князь Корецький… Корецький… Колись Іван чув це ім'я. Від Северина, світлої пам'яті, земля йому пухом… Кісточки навіть у землю не поклали, четвертували та кинули собакам тіло батька козацького… Северин Наливайко згадував того Корецького добрим словом як заступника віри православної та козацьких привілеїв. Яким Корецький. Чи не він часом? Або ж родич, син, либонь? Двадцять років минуло… Наче грудка застрягла в Івановому горлі. Важко ковтнув. Той табір над Солоницею за Лубнами… Страшний день, господи, порятуй мене від того і відверни. Десь кричать жінки та діти, а козаків тіснять ляхи, підступне воїнство пана Жолкевського, що тут-таки зламав своє "благородне слово", падають брати-козаки посеред табору, лемент жіночий і дитячий крає серце, та несила пробитися крізь залізних кінних. Сльози, кров, відчай… Йому почувся Оксанин зойк, рвонувся туди — аж стіна ляхів на запінених з кривавими очима конях. Поруч полковник Кремпський без коня, у подертій свиті: "Хлопці, пробиваймося до валу!" Боже праведний, день сьогодні святковий, молитимусь тобі удень і вночі, одведи те страшне видиво, Оксану з малим у купі порубаних. Скільки разів уявляв собі це, хоча й не бачив на власні очі, та від того ще страшніш уявлялося. Господи, впав Іван на коліна просто серед монастирського обійстя, такий прегарний день сьогодні був, явив ти мені свою благодать, чому ж зараз посилаєш ті спомини, змилуйся, боже, над рабом своїм, захисти і заступи!

Брати-ченці підняли Івана з землі і повели до келії.

— Зле тобі подіялося, брате Іване, — казав дорогою чернець Павло, невеликий, лагідний чоловічок, що звав його просто Іваном, а не Іоанном. — Найшла на тебе диявольська спокуса, розум помутила, сили позбавила. Ляж спочинь у прохолодній келії. Най тебе просвітить, брате Іване.

Його лишили самого на твердому ліжкові. Іван дивився в стелю, тоді заплющив очі. Молився.

Побачив себе малого на городні Брацлавської фортеці, вліз туди по колоді, стрибав з кліті на кліть, оббіг усю стіну і спинився, зачудований степом і лісами, що лягли до його ніг. Далеко було видно звідси — навколишні села, лани, на яких чорніли маленькі людські постаті з рушницями на плечах — тонюсінькими трісочками. Іванко знав, що то від татарви, але не дуже вірилося, гадав, дорослі й собі граються, як гралися вони, хлопчаки, одні — з міської стіни, діти міщан, інші — знизу, сільські хлопці: кидали грудками, паліччям, камінням зверху і знизу. І розганяв їх його тато — брацлавський тесляр і мостівничий з діда-прадіда, за що й охрестили їх рід Теслями.

Цілий день батько порався біля тих підйомних мостів над ровом круг Брацлава — узводів. Щось допилював, забивав, клепав, законопачував, мастив ланцюги і коліщатка підйомних механізмів, часом брав із собою й сина. Дочку лишав матері на господарювання.

І от Іванко таки побачив татар. Пішака, верхи, на возах до фортеці мчали люди: ті ж селяни, їхні дітлахи, жінки з немовлятами на руках. Ставали мовчазними, як тільки потрапляли за брацлавські стіни. І вже батько та брацлавчани піднімали узводи над ровом у десять ліктів завширшки і п'ять ліктів завглибшки, викопаним так, щоб вершникові було з головою у тій каламутній, застояній воді. З-за лісу сунула хмара пилюки — хто там, не видко.

У замку били на сполох — бамкав церковний дзвін. Дядьки діставали з комор гаківниці з важелезними прикладами, порох, залізні кулі. Гармаші вовтузилися біля гармат, що завжди були напоготові. Хекаючи, дядьки котили важкі колоди — ближче до мурів.

Хмара зупинилася по той бік річки, й Іванко побачив у спадаючому поросі вершників у гостроверхих шапках, з чорними підборіддями. Еге, вони бородаті! За спинами якісь кошелі, вершники виймали звідти дротинки, накладали їх на луки, і вже осами задзижчали над стінами стріли. Брацлавчани попадали долі, хлопців штовхали в спини, і вони, настрашені тими стрілами, плазували до сходів з городні, скочувалися ними, забивалися під кліті. Зойкнула жінка. Татарва посунула до рову, і тоді вдарили по ній стрільці і гармаші. За ровом зчинився галас, лементували продірявлені кулями та збиті ядрами.

Тоді татари не схотіли морочитися біля міста й обминули його, гайнули у відкритий степ шукати легкого ясиру по селах. І брацлавські хлопчаки стрибали у захваті, качалися й борюкалися в пилюці між пивницею та стайнею.

Удруге було страшніше. Страшно! Іванко підріс на парубчака, лагодив з татом узводи, випасав коней, рибалив сіткою. І ось літньої суші під стінами Брацлавського замку застогнала земля. Орда! Цілий день відбивалися брацлавчани, котили на татар колоди, ядрами кололи їм голови, обливали окропом, але ті лізли через рів, поранені коні тонули в ньому, затягуючи і бородатих вершників, але інші лізли й лізли, як сарана, дерлися на стіни, і міщани бралися до шабель, списів, протинали ворогів, стинали їхні голови, і татарва відкотилася, але не пішла геть, отаборилася на ніч під замком. І опівночі війт брацлавський і рада міська ухвалили: жінкам і дітям вибиратися до лісу підземним ходом. Гірким, тоскним було прощання з татом, Іванко хотів лишитися поряд з чоловіками, й страшно було… А мати затулила його, і батько мовив: "Хай іде".

Коли за два дні вщухли згуки битви і біженці вибралися з лісу, то побачили над беззвучним містом зграю крикливих круків… Заголосили жінки, зарюмсали діти, побігли, падаючи, до мурів.

Орда пішла, не лишивши живим нікого.

Незадоволено закаркали чорні птахи, коли довелося їм злітати з тіл забитих, всілися на гостроколи та вежі, пильнуючи людські розпачливі постаті, нахиливши дзьобаті голови, наслухали людського лементу і плачу. Батько лежав, незручно вивернувши руку з шаблею, у вусі стриміла татарська стріла. Очі геть видзьобані…

Господи, дай сили, наверни до міці духу твого, даруй мир і спокій душевний чоловіці твоєму…

— Брате Іоанне, тебе хоче бачити отець Теодор.

Іван розплющив очі. Над ним стояв брат Павло, і оце його "Іоанне" мало означати, що ігумен кличе в нагальній справі.

Вони перейшли просторе подвір'я, засаджене кущами троянд, грядками часнику і цибулі, витерли ноги на високому ґанку.