Розбрат

Пам'яті вчителя з Вінниччини Арсенія Івановича Ратушного

Король готський (Готи — племена, що на час розповіді (кінець IV ст. нашої ери) мешкали на Дунаї і в північно-західному Причорномор'ї.) Вінітар сидів на м'яких подушках у просторому наметі. Тяжка зажура похилила його голову на груди. Поруч валявся залізний панцир, увігнутий на спині — то був слід антської (Анти — так візантійці називали полян. Поляни населяли територію від Дністра до Дніпра) стріли. Королівські відзнаки — прапор, герб і золота паличка лежали в кутку намету, покриті кривавими плямами і пилом. За тонкою стінкою намету чулося хрупання. Це натомлений кінь Вінїтарів, зануривши голову в мішок, ловив губами перлини вівса.

Табір готів спав другу добу. Інколи вартові перегукувалися по колу, і знову западала сонна тиша. Де-не-де лунали стогони поранених, бурмотіння катовара та зойки вояків — чи не ввижалася їм уві сні позавчорашня битва?

Притулившися спиною до намету,— Вінітар виразно бачив обриси тіла, що повисло на прозорій стінці,— куняв королівський джура. Вінітар встав, підійшов до стінки, де спирався джура, і вдарив носаком чобота по тіні. Він вклав у цей удар усю лють, джура похопився, закругляв навколо намету, а Вінітар відчув, як уперше після поразки легшає на серці.

Даремно він занепав духом! Позавчорашня битва була невдала, він тікав із військом від антів—цих відчайдух, що стрілами погнали його вояк,— але то лише початок великої війни. Тієї війни, що має повернути готам славу, зажиту його дідом Германаріхом, який і в сторічному віці тримав меча в руках.

Анти — це півбіди. Головний ворог — гунни, чорні потвори з маленькими очима і широкими вилицями, що лише своїм виглядом наганяють жаху готам і візантійцям.

Анти не загрожували готам, бо мали досить землі, обробляли її, жили переважно осіло і вдовольнялися рідкими наскоками на готські міста по Істру та морському узбережжю. Гунни ж з'явилися десь від Меотійського озера, немов сарана вкрили степи, витіснили звідти готів у Дакію (пониззя Дунаю), за Карпати, і не було межі їхній жадобі й настирливості. Вони вихопили чималенький шмат землі з рук готів і зараз тягнули з них данину. З онуків славного Германаріха, якого боялася Римська імперія!

Та приведуть колись йому перед очі на аркані Баламбера, пихатого короля гуннів — Вінітар вірив у це. І щоб забезпечити собі надійний тил у майбутніх битвах з гуннами, Вінітар намислив цей похід на антські племена.

Але хтось попередив антів про небезпеку, бо коли Вінітар з військом підійшов до Змієвих валів — земляної фортеці, насипаної по кордону антських земель,— їх зустріли гарячою смолою, камінням з пращ і хмарою стріл. І вояки готські не витримали, побігли, а із засідки, прихованої густим чагарником, вигулькнула кіннота антів і погнала розладнані лави нападників на південь, у степ. Марно гасав між готськими вершниками король Вінітар, ні криком, ні лайкою, ані канчуком не спинити було втікачів. Проте втрати виявилися не дуже великі, вбитих було менше, ніж наляканих, і Вінітар плекав надію, відпочивши трохи, знову рушити на антів із західного боку, де вони не чекають на нього, або, порадившись із військовими начальниками, напасти на сусідні племена кар-пів, аланів чи склавенів.

За наметом почувся тупіт коней, зчинилися крики.

— Мій господарю! — всередину вскочив джура.— Вартові привели якусь людину, що хоче тебе бачити.

— Впусти.

Торкаючись високими шоломами завіси, в намет увійшли троє вартових і простоволоса людина без кольчуги, сагайдак за плечима, меч у піхвах.

— Королю! Піднімай своїх людей, якщо хочеш помститися полянам. Я поведу вас, і за два дні Бож проситиме в тебе помилування!

— Стань до світла обличчям. Скажи своє ім'я.

— Я полянин Ромас. Ти мусив бачити мене позавчора на чолі полянської кінноти.

— Так, так, твоє обличчя одразу видалося мені знайомим. То це ти нагнав остраху на моїх воїнів?.. Ти хоробра людина, але чого тобі заманулося в моєму таборі? Чи не хоче хоробрий полянин, щоб я скарав його на горло за порубаних готів? — засміявся Вінітар, і цей сміх не обіцяв приходькові добра.

— Мені здалося, король готів хотів мати такого вояка, як я, в своїх лавах...

— Хм... Тобі не позичати нахабства. Розповідай, я слухаю. Ти хочеш служити мені? Чому?

— Поляни образили мене, Ромаса, найхоробрішого серед них...— полянин зиркнув на вартових, потім на Вінітара, натякаючи, що хоче лишитися сам на сам із королем. Та Вінітар удав, що не розуміє його.— Зараз не час розповідати, та повір мені, полянський вождь Бож ненавидить мене, а поляни потурають йому. Накатки своїм воїнам готуватися до походу. Бож знесилений. Після твоєї...— Ромас закашлявся, бо відчув, що слово "втеча" накличе немилість короля.— В стані Божа чвари. Дуліби (Дуліби, уличі — племена, що належали до союзу полян) залишили Божа. Ватажок уличів Микол повів своїх лучників на Данапер (назва Дніпра тих часів ). Дай мені сотні зо дві вершників, я лісовими хащами і болотами прослизну в спину Божеві, ти вдариш на Змієві вали, й ослаблені поляни покажуть нам свої потилиці.

Так, так, ти повідомив цікаві речі... Дуже цікаві й втішні. Проте як віддячити тобі за це?

Нічого мені не треба поки що. Тільки три сотні вершників. Здобич я собі знайду.

А скажи, полянине-перекинчику (Перекинчик — той, що перекинувся на бік ворога), як карають у твоєму племені за зраду?

Ромас раптово зблід. Відступив до стінки намету, та вартові, що не спускали з нього очей, оточили рослого полянина.

— Ти добре знаєш, як з ними чинять!— продовжував Вінітар.— І я не відступлюся від правила. Хто поручиться, що завтра ти вдовольнишся трьомастами вояками і не забажаєш тисячі, а якщо я не задовольню твоєї жадоби, не матимеш мене за ворога? А ти, я бачу, людина несита. Отож, вбити зрадника, щоб не плодити зради у себе!

Ромас смикнув меча за держало, та вартові спіймали його руку в залізні обійми.

— Королю! Так це твоя дяка?! — скрикнув Ромас.— Твоя плата? А ти мусив чимало заплатити мені за принесену звістку!

Вінітар подумав трохи. Кволо махнув рукою.

— Ти маєш рацію. Звістка справді неоцінима. Я плачу тобі найкоштовнішою монетою — дарую життя. Закувати перекинчика в ланцюги і переправити до Дакїї — в рабство. А ти, джуро, накажи піднімати військо, завтра виступаємо на північ.

Ромас рвонувся, намагаючись звільнитися від варти і кинутися на Вінітара. Та дарма — троє вартових навалилися на нього і притисли до землі.

* * *

Улицький ватажок Микол святкував перемогу над готами в своєму родовому городищі.

Господар і гості розташувалися на просторому обійсті, огородженому високим дерев'яним гостроколом. Двопалатний будинок Микола підносився над околицею, подвір'я прикрашали айстри і кущі вже відгорілих руж, міцна брама зараз стояла розчахнута.

З горішньої палати далеко було видно хати дружинників, гончарів, зброярів і кожум'як, малі хижі селян, а за розлогим, садом і пишною лукою, десь під кручами, синів Данапер.

Від маленької прибудови кухар носив їжу гостям, і йому допомагали двоє рабів-служок та донька господаря Оляна. А попід стіною помешкання, витягнутого вздовж гостроколу, де жила челядь Микола, біля довгого столу, на дерев'яних лавах всілися старійшини улицьких родів, дружинники і найповажніші з ремісників та хліборобів при Миколовому городищі.

Старійшини родів витоптали чимало стежок, поки дісталися ватажкового городища, і тому з великим смаком прикладалися до всіх страв. Служки ледь встигали наповнювати жбани медом, квасом і пивом, а тарелі й миски — сочивом (варений горох), кашею пшоняною, пирогами з квасолею та рибою. Гості роздирали навпіл курей, запивали їх пахучим медом, обсмоктані кістки на льоту підхоплювали собаки, що збіглися з усього городища й вичікували на поживу біля брами. Помалу гості задовольнили свої шлунки, розпустили паски на черевах і, крім страв, почали помічати сусідів довкола, господиню і самого Микола.

Дружинники Микола розповідали сивим вусаням, що не брали участі в поході, так, щоб чув і господар.

— Цей боягуз Бож не схотів переслідувати готів і дав наказ повернутися до Змієвих валів...

— Хоробрий Микол, не бажаючи вносити розгардіяш у лави полян, послухався Божа...

— Готи тікали, як заєць від хорта, коли кіннота і чорний крук Ромас з диким ревищем кинулися за ними. Не одна тисяча зайд полягла поблизу Змієвих

валів, але ще більше дременуло на Дунай, щоб і дітям своїм заказати походи на полян...

— Опісля наш ватажок посварився з Божем і повернув нас додому.

— Дуліби не поділили здобичі з бужанами і тіверцями (Бужани, тіверці — племена, що належали до союзу полян) і теж подалися в свої гори...

— Нехай тішить свою пиху Бож, якщо не схотів чинити по-нашому...

Микол із задоволенням дослухувався тих оповідок. Старий віщун сидів праворуч Микола, наставляв заросле вухо, але не вловлював чимало з того, про що мовилося.

— Що там сталося у тебе з Божем? — спитав нарешті у Микола, і ватажок уличів, що не раз завдячував дідові слушною порадою, нахилився до вуха старого.

— Бож побоявся випинатися далеко за оборонні вали. Він гадав, що готи погодили свій напад з королем гуннів Баламбером. Ти чуєш мене, діду? Я стояв за переслідування проклятих нападників. — Але він наполягав, що за спиною готів ховаються гунни. Ти ж знаєш, діду, тих страховиськ?

— Так, так, то страшні люди. Страшні й численні, хоч і малі на зріст проти нас. Бож мав рацію...

— Ти гадаєш? Хм... Але тоді я не думав про це. Захоплені гонитвою, ми ладні були переслідувати готів до самісінької Дакії...

— Я бачив колись,— правив своє віщун,— як гунни гартують власних дітей, майбутніх мужів. Ще дитя й молока як слід не насмокталося, а його вже таврують залізяччям. То страшке — рожеві щічки немовляти розсікають залізом, ранами прищеплюють стійкість до болю, витривалість і жорстокість...

— Він наказав мені лишитися на місці, адже готи могли повернутися. А тим часом обіцяв налаштувати посольство з дарунками до Баламбера, щоб вивідати його плани і настрій...

— Бож вельми розумний муж,— хитав головою віщун.— Вельми обачливий і витриманий. Встрявати у війну з гуннами — то велика небезпека...

— Та коли на віче мої дружинники настановили не мати більше Божа за вождя полян, він покликав мене до свого намету і почав просити.