Коли промовляють фальконети

Дидаскал піїтики Софроній Пекарський сидів на своєму місці, у високому стільці з дерев’яною спинкою і бильцями під лікті. На темному столі біліла розкрита ногата з чистими аркушами цупкого паперу та жовтіла довга лінійка. У прочинену кватирку проникав гомін з Красного майдану. Вигуки хлоп’яків, деренчлива пересварка жінок, цокіт копит, рипіння погано змащених коліс, розпачливе ревіння вола, якого кинув на півдня господар і запропав у шинку Лейзора, — всього цього не годен приховати дерев’яний паркан колегіуму й Братського монастиря. Часом у квадраті широкого вікна пропливала чорна сутана й глибокий клобук на пелехатій голові, ось вирізьбився орлиний вид професора філософії Інокентія Гізеля, той повернув обличчя до вікна класу піїтики, прислухався… Софроній похватливо тицьнув указівним перстом в Кирика Дзюбара, спудея-переростка, кругловидого й кучерявого, з нахабнуватими світлими очками на рожевім лиці.

— Яка була моя вчорайша наука? Перекажи, пане спудею, й покажи, чи осмислив ти її — без лінивства й нерадивості.

Кирик тернув пальцем під носом, неохоче підвівся з лави, неквапно розкрив свою нотату.

— Той, пане навчителю… вибачайте, пане дидаскале. Пекарський задоволено хитнув головою. Виправляється помалу хлопак. "Дидаскал" — звучить приємніше для вуха, бо з грецької; тут, у цьому класі піїтики, спудеї мусять звикати до високого штилю. Подивився у вікно: Гізель уже забрався. Зітхнув полегшено й провадив урок далі.

— Завдали нам у бурсі списати римського… аха! — Дзюбар тернув рукавом носа, чхнув, забризкавши слиною нотату й плюгавенького сусіду Яреська, — римського піїту Вергалія…

— Вергілія! — аж скрикнув Пекарський.

— Вергілія списати на нашу мову, розміру давнього дотримуючи.

— Так. Прочитай спершу латиною.

Слухав скоромовку латиною, не витримав, простягнув лінійку, вдарив Дзюбара по баранячій голові.

— Стій, осле! Наголошуй потрібні склади.

Кирик навіть не здригнувся, натомість злякано зіщулився його напарник Яресько, на другій лаві хтось реготнув. Хлопців у класі було негусто, й десяти не налічиш. Батьки позабирали додому добру половину спудеїв. Непевний час…

— А тепер переклади гекзаметр українською. Не поспішай. З наголосами і павзами.

Дзюбар закотив очі під лоба й, похитуючись, як дячок на крилосі, аж заспівав, видно таки старанно вчив удома:

Як збіжжя у-удатніш зібра-ати, під звіздою якою-у

Землю о-орати, Мецена-ате, і вербам обрі-ізувать лози-и,

Як череду-у наглядати і чином яким то-ой

Товар-р наш плодити та бджілку-у пускати по взя-яток —

Ось про таке я балака-ати буду сьогодні-і…

— А розмір? А метричність? Біда мені з тобою, Кириле! Читай ще раз сусідові своєму авдиторові Яреську. Хай виставить тобі оцінку.

Плюгавчик підхопився на ноги, — був по плече Дзюбареві, — як той молодий півник, озираючись на вчителя, наскочив на товариша.

— Ану, бовдуре, повтори!

Кирик щось шепнув йому крізь зуби, Пекарський почув лише "…дам".

Наче нічого не сталося, Дзюбар знову заспівав своєї. Тим часом авдитор виловлював у його перекладі "бліх". "Де в тому маленькому тільці й меткість береться", — думав Пекарський.

— В античному гекзаметрі має бути шість стоп або метрів. Кожна стопа — то один наголошений й кілько ненаголошених складів. У спудея пана Кирика перший вірш з георгік Вергілія має п’ять стоп, також і третій, і четвертий, і п’ятий вірші.

— Добре, пане Яреську. А як ти перетлумачив перший вірш? .

— До шестистопного розміру в Кирика бракує одного двоскладового слова, пане дидаскале. Ось так належить бути: "Як теє збіжжя удатніш зібрать, під звіздою якою…"

— Scit! Знаєш. Читай усю строфу.

— Як теє збіжжя удатніш зібрать, під звіздою якою

Землю орать, Меценате, і вербам обрізувать лози,

Як череду наглядати і чином яким нам на користь

Тама плодити товар або бджоли пускати по взяток —

Ось про таке повістити я маю сьогодні.

— Але ж, пане Яреську, в останньому вірші ти загубив, як і Кирик, шосту стопу!

— Га-га-га! — аж покотився по лаві задоволений Дзюбар. — Авдитор називається! Га-га…

— Тихо! — стукнув Пекарський лінійкою сміхуна. — Ізійди на місце. Записуй до своєї нотати, як має бути. Всі записуйте. А пан Яресько — лиш останнього вірша, котрий звучатиме так: "Ось про таке повістити я маю тобі від сьогодні". Записали? — продиктувавши, спитав дидаскал. — А нинька за пана авдитора хай буде Кирик Дзюбар, а відповідатиме йому Яресько Пірник.

Кучерявий Кирик розпустив губи в посмішці. В Яреська засиніла жилка на скроні. Обидва підвелися з лави.

— В артикулі четвертому з уставу Київського колегіуму сказано таке: "Багатий над убогим у науках нічим вишшей не має бути, тілько самою наукою, плотію же всі рівні. Всі бо єсми во Христі братія. Христової глави единой члени. Ні єдиний член, око — руці, а рука — нозі не може сказати: ти не потрібний". Пане Яреську, перетлумач останнє речення з артикулу четвертого на книжно-словенську мову. А ти, пане Кирику, пильнуй.

Кирило очікувально дивився зверху на Яреська. Той ворушив губами, чухав пальцем щоку, замастив і її чорнилом, нарешті здобувся на відповідь:

— По книжно-словенському, пане дидаскале і пане авдиторе, це має бути: "Ні един же уд, око руці, і рука нозі рещи може: не требіми єси".

— Що скаже пан авдитор?

Кирило сопів і мовчав. Усі чекали. Молоденькі мухи билися в шибку, а знадвору напливала важка денна спека. Ніби прочумавшись, Дзюбар несподівано відвернувся од свого диспутанта і сказав учителеві:

— Inter arma tacent Musae. Коли промовляють гармати, музи мовчать. Військо Радзивілла незабаром буде на Оболоні… Сеї ночі я бачив заграву над Межигірським Спасом.

Очі спудеїв спрямовано на дидаскала. Перелякані дитячі очі. Пан навчитель мусить щось відповідати.

— Пусте. Козаки не оддадуть. Пан полковник Антін Жданович присягався… Але ж… спудей Кирик Дзюбар, ти поводишся на уроці недозволеним чином. У суботу матимеш хлосту десять різок. Записую в свою нотату.

Дзюбар щось промимрив про себе. Софроній Пекарський тільки й почув: "…побачимо".

— Повернімося до артикулу четвертого, панове спудеї. Яресько Пірник овшем правильно витлумачив книжно-словенською мовою, котрою перетлумачено з грецької святе письмо. Лише наголос у словах "руці" й "нозі" має бути на першому складі. А тепер…

Тепер дидаскал піїтики Київського колегіуму Софроній Пекарський розгубився. І його пройняв страх, посіяний спудеєм-переростком Кирилом Дзюбарем. Литовсько-польське військо вже запалило Межигірський монастир… Він ще балакав учням для годиться, аби скінчити урок, про буколічні вірші римлян і трагедії треків і поглядав на пісочний годинник окрай учительського столу.

Пісок сипався так повільно, невидимо, застигло…

Нарешті він таки висипався до нижньої капсули, і Софроній відпустив учнів, вийшов на подвір’я, сп’янів на мить від спекотного, напоєного липовим духмяном повітря, ступив до високої дерев’яної альтанки, обплетеної виноградом і крученими паничами, в глибині якої гніздилася прохолодна невелика капличка-надгробок над прахом гетьмана Конашевича-Сагайдачного. Мир тобі, гетьмане, якби ти встав та подивився, що робиться нині на Україні… Але не встанеш і не порадиш нічого, от тому треба йти до живих мудреців.

Софроній потягнув до церкви при колегіумі, неширокими крутими сходами піднявся на ганок, пірнув у низенькі бічні двері, пригинаючись, гвинтовими дерев’яними рипучими сходами закружляв нагору, до келії префекта й професора філософії, автора великої праці "Opus totius philosophiae"[1] Інокентія Гізеля. Був той чоловік тихий, непомітний, негаласливий, програвав на перший погляд проти молодявого ректора й професора риторики — рум’яноликого й красномовного Лазара Барановича, але чомусь радше викликав на відвертість, саме до Гізеля й проходив Софроній Пекарський, коли потребував поради й розради. Ачей, тому що саме Інокентій лишив його при колегіумі викладати піїтику того буремного сорок восьмого року, коли кращі учні, приятелі-суперники Іван Самойлович і Павло Тетеря подалися до козацького війська потай од професури й ректора, бо ж їм обом пророкували кафедри.

Софроній постукав п’ястуками в обкладені чавунним паском двері, почув тихий голос, не випробовуючись переступив поріжок й аж тепер підвів голову, побачив біля високого вузького вікна постать п’ятдесятилітнього ченця й професора, в чорному, простоволосого — він сидів біля столу над великими книгами, вдивляючись у потемнілі сторінки.

— Сідай, сину мій, — Гізель показав на ослін, половину якого закривала згорнута постіль, — і розкажи, по що прийшов.

— Страшно мені, пане префекте.

— Страшно? — спокійно перепитав Гізель. — Яка диявольська спокуса страшить молодий розум? Відшукай її в собі і відкинь.

— Вона не в мені… Вона — там… — Пекарський показав за муровану в чотири цегли стіну.

— Страх може звити гніздов’я тільки в нашій душі. Бо нема нічого страшного в дійсності.

— Але ж один мій спудей сказав, що князь Радзивілл підклав вогню до Межигірського Спаса і ось-ось має стати під подільською стіною.

— То все образи в нашому недосконалому мозку. Розумієш, пане дидаскале? А образи не суть об’єкти, від яких вони походять. Тобі страшно, бо ти піддався омані власного зору й слуху. Ці недосконалі органи людські малюють тобі страшні образи литваків. Я ж гадаю, що вони такі ж люди, як і ми з тобою, і коли ми не покажемо свого настрашеного виду, вони не чіпатимуть нас. Бо ж супостата цікавить лише той, хто його боїться… Чи ти ще не осягнув цієї істини? А тобі й поготів нема чого боятися. Що ти маєш? Що в тебе можна забрати? Твою дидаскальську нотату, твій рукописний курс піїтики, твою довгополу свиту на будень, твою вишиту сорочку на свято? Все це їх не обходить. Ти ж не маєш ані череди, ані коня, ані вола, ані жінки чи служниці, ані сувоїв блавату, ані скринь із злотом.

— Це правда, вчителю, але ж…

— Нашого колегіуму не чіпали ані королівські васали, ані жовніри, ані ксьондзи з кляштору бернардинців, хіба що переманювали наших учнів, але то вже поза стінами святої обителі. Господь-вседержитель не допустить сюди здирців.

— Але ж то були інакші часи, пане префекте. Хмельницький розбуркав страшного звіра…

— То вони роздрочили в ньому й козаках звіра! Вони! — з аскетичного Гізелевого обличчя, розділеного навпіл довгим горбкуватим носом, на Пекарського дивилися глибокі зіниці з потаємним вогником.