ога. Зиркнув здивовано на городську стіну, проте небо там, що з волі Дажбога-Ладу позбулося пелени туману, було геть чистим, а про напад чужинців ніхто й помислити не міг – відтоді, як хозари спалили Вишнякове городище, кілька поколінь про таке лише чули від діда чи прадіда. Тож Рикуш так і завмер з кладенцем у десниці: "Мариться мені чи що?!"
****
Туман, хоча й неохоче, та все ж відпускав зі свого полону бір, зате на лузі немов ще густішим ставав. Сивер з Величком щойно повернулись від протоки – збиралися затягнути з довбанки мережею, але зачувши тривожне бемкання городських бил, мусили поспішити до терема.
Величко ще перед Купайлом овдовів: Ясиня його, Навією[20] поплутана, пішла прати на Ятрицю платно і втопилася. Тож, ставши молодим удівцем, знову прихилився до свого стрия, вдруге вмоливши Сивера вчити його ратній справі – на мечах сіктися, адже були тепер в обох. За стриєвим науком забувалося на якусь годину власне горе й нещасна доля самотнього вдівця, праглося, як і раніше, податися світ за очі, подалі від усього, що на кожнім кроці волало йому про нещастя. Тільки б сіктися навчитись...
Сивер зупинився перед ворітьми, стояв, повернувшись до города – що там?! Але сива пелена хоча й порідшала навколо, проте, не настільки, щоб можна було розгледіти хоч щось далі спаленого городища. Там, звідки стелилося лугом бемкання, і взагалі нічого не було видно навіть у двадцяти сажнях від себе.
– Губаре! – через ворота гукнув робича Сивер. – Ану, проскоч до посаду, взнай, що там сталося. Та борзо мені!
Молодик, накинувши недоуздок, охляп[21] скочив на кобилу й вилетів за ворота. Сивер, хмурячи брови, вслухався, повертаючись, немов лось, до города то одним, то другим вухом, навіть кілька разів обережно потягнув носом повітря: димом не пахне? Він все намагався зрозуміти причину, з котрої так несамовито били в городі на сполох: пожежа? Напад?! Коли вчасно не зможеш зрозуміти, яка саме небезпека чекає на тебе, то й живота можеш лишитися, не лише свого, а й жони, і дітей власних...
Вухо вловило тупіт явно двох коней та за мить з туману вилетів лише один – Губар на Ромейці – і заледве не наскочивши на господаря, крутнувся на розгарячілій кобилі, стиснув щосили коліньми її боки й підняв дибки.
– Торки[22] Сохачеве[23] палять! Гонець до волхвів помчав!
" Які торки? Тут, в лісах, степовики?! До Сохачевого десять верст. Коли хтось устиг прискочити, то лише конем. Аще це орда, то полон там братиме – значить, умить не налетять. Оце тобі виселився... В лузі можна пересидіти, в лісі... Пересидіти! В городі – рід твій, Озаричу! Діти... За них страшно. Туман такий, що прямо на посаді можна усим виводком торкам в руки втрапити."
– Величко! Мчи в город! Вишне! Збирай дітей, візьми харч. Губаре, будеш з ними. Забирайте Ромейку, козу з собою, довбанкою переправитесь за Ужеть – пересидите десь у лозі. Сокиру візьми!
Вже на ґанку обернувся до Слинька:
– Ти зі мною в город. Сідлай Птаха!
Його підштовхнув у спину кінський тупіт – Величко вилетів на своєму огиреві за ворота. Сивер заскочив до горниці, натягнув підклад[24], за тим броня приглушено дзеленькнула кільцями, окутуючи тіло, барми шолома лягли на плечі, широкий, з волового лоскуту пояс охопив стан, рукавиці прикрили длані – борзо, діду, борзо! Топори, меч, лук зі стрілами, бойовий ніж – зброї багато не буває!
– А кури, кури як же?! Корова, свині? – затурбувалася, побачивши мужа, Вишня.
Сивер лише рукою махнув:
– Які кури?! Дітей бережи!
І, затримавшись на мить, простягнув жоні свого меча:
– Візьми. Коли що – Молибогові від мене. Буде скрута – продаси: півста гривень і ні куни менше, зрозуміла?
Вишні перехопило подих; пополотнівши, вона лише мовчки кивнула на знак згоди.
– Губаре, візьми лук. Вам знадобиться. Ти там у нору не ховайся. Туман спаде – дивися, що й до чого, ясно?
– Ясно, Сивере.
– Слинько, скоч до робітні, хапай мого рожна і мчи до Лугових воріт. Коли ж натрапиш на торків, тікай у луг, шукай наших.
Мовчун Слинько, тримаючи у поводі Птаха, тільки головою кивнув.
– А ви не баріться тут: щоб за мить і духу вашого не було!
Сивер, щось згадавши, зупинився, зняв шолом, пригорнув до себе Вишню з дітьми, і вже не озираючись, пішов до коня, скочив у сідло й вилетів з двору.
Уздрівши, що на посаді туману вже немає, вилаяв себе останніми словами – дарма своїх відправив за Ужеть! Та варто було йому глянути на те, що коїлось перед городськими ворітьми, зрозумів – може й на краще... Бо біля Полуденних воріт дійсно творилося щось несусвітнє. Посадські півтисячним натовпом перли в город один поперед іншого, але в тім була не вся біда. Полишити ворогові нажите літами виявилось нікому не під силу. Дехто з посадських мужів, що першими примчали в город з однією лише зброєю, угледівши, як їхні сусіди гонять під захист стін свою худобу, пруть на власному горбу кому що цінніше – хто збіжжя, хто своє ремество, картали себе за дурість і намагалися прорватись крізь зустрічний потік назад, до власного житла. У ворота немов чіп хтось забив. Старі перила на містку перед ними ошалілий натовп зламав, з десяток жон, дітей та старих, скинутих товкотнечею у рів, борсались разом зі своїми козами й телятами в багнюці напівпересохлої канави. Лемент стояв такий, що чути було за версту. Вої на стіні лише безпомічно дивились на те, що коїлось внизу.
Ех! Боронь, Боже, зараз торки прискочать: до мосту через Ятрицю і діла нікому немає – умить налетять і не тільки полон заберуть, а ще й на плечах ошалілого натовпу в город увірвуться. Помітив у хвості людського товпища кількох мужів зі своєї сотні, підскочив до них:
– Де Давило?!
Котрийсь знизав плечима:
– Чи не там уже, – і показав рукою на стіну.
– Міст одв'яжіть, бо незчуємося й коли під торком опинимось!
У тих немов мана з очей спала – побігли до мосту відв'язувати та розвертати його по течії. Хай і неширока Ятриця, хіба два десятки сажнів[25], проте досить глибока й без мосту яка-не-яка, та все ж перепона для комонних.
Крутнувся і риссю помчав уздовж стіни до Лугових воріт. Стежка попід стіною над кручею протоки була вузькою, часом доводилось навіть вести Птаха в поводі, тож торжища дістався, якраз коли пастухи вже підганяли до воріт стадо городського товару[26] – заледве встиг втиснутись у ворота слідом за бугаєм, разом з першими турицями[27].
Куди тепер? До вічниці перш за все, бо нарочитому[28] мужеві зараз саме там місце.
****
Коли Рикуш зі своїм мечем у десниці примчав у город, на площі перед вічницею вже товклося понад десяток ліпших мужів: кілька старотців, сотники з городських та три купці. Видути ніде не було видно, Любима теж. Видута, сказав старий Одинець, ще вчора разом із жоною своєю, Ізборою, поїхав підводою до сватів у Сосницю – погостювати: Гаїну, доньку свою побачити, онуків провідати. Любим опісля Видути, отця свого, мав би старійшиною стати – у цьому родовичі й не сумнівалися, та й був Любим сотником першої сотні: хоча й дуже рідко Видута покидав свій город, проте за відсутності старійшини завжди саме на сина покладалась важка ноша рід очолювати. Але й Любима не знайшли – подався ще з вечора, сказали домочадці, на луг, до свого табуна. Коні в нього були знамениті, мало не чотири вже десятки їх голів троє табунників – обельних[29] Любимових холопів – стерегли в лузі усе літо аж до снігу. То була гордість і слава їхнього господаря, він жив тими кіньми і поїхав, певно, аби вирішити, чи не пора переганяти табун до города та відібрати товар для торгу.
Розтривожений раптовою звісткою Короп нуртував, наче кипляча вода в казані, але не було тих, хто мав би дати тому хоч якийсь лад: сотники гнали усих, хто траплявся під руку, на стіни, старотці спромоглися лише послати комонних до пастухів, аби ті завертали товар назад у город, та по волхвів – як же без них?! Ліпші мужі взялися чинити раду та лайки виходило куди більше, аніж розмислу.
Чого б то вої мали стояти на стіні, якщо сотників поряд немає і що слід робити, ніхто до ладу не каже? Відтак до вічниці попри окрики сотників почали підходити мужі – спочатку поодинці, потім десятками, тепер набиралося вже до двох сотень. Найнетерплячіші вже й собі взялися повчати інших. Дарма, що були і Педаш, і Третяк – обидва воєводи кулачних боїв: їх мало хто слухав і кожен мав свою думку, хоч чимось та відмінну від іншого. Кожен ладен був стояти саме на своєму до скону, не хотів слухати нікого, окрім себе і якби не присутність двох воєвод, дійшло б уже до бійки. Ще трохи і хтось обов'язково мав кинути заклик збирати віче.
На Рикушевого меча ніхто й уваги не звернув, хоч би для сміху хтось спитав. Коваля, попри отаку лиху годину, це трохи заїдало, бо торків ніхто ще й не бачив, звістка здавалася неймовірною, а меч – ось же він... Хоч і обрали сотником, але ніколи в житті не ратився, у справжній січі не був, тому більше слухав інших, горластіших, нахабніших. Найбільше гарячкував та брав на горло Давило, бо вважав себе неабияким воєм. Родом з далекого Поросся, він про напади кочовиків знав не з розповідей, тричі, як казав, ратився з ордою, побував навіть в печенізькому полоні, але зумів утекти і приставши в степу до купецької валки та випадково опинившись на Придесенні, два десятиліття назад осів у Коропі.
Ніяк не могли дійти згоди, що робити: чи виступати на підмогу Сохачевому, чи зачинитися й чекати торків тут. Коли Сивер підлетів до вічниці на своєму Птахові, присутні й про суперечку забули: замилувалися комонним. Кільчаста броня сиділа на ньому, мов рідна шкіра, – і не завелика, й не тісна та й видно було, що муж звиклий до неї, а шолом з бармами, що закривав мало не все лице і два топори з мигтючими лезами надавали йому грізного вигляду – оце справжній вой! При такому ще подумаєш, чи варто дурниці патякати... Натовп трохи примовк.
– А де ж Видута? – роззирався з коня Сивер.
– У Сосниці, – прогув Пе