Тепер пахне вже не так, як на пасіці, – по-іншому: зеленою травою, чимось терпким, нагрітою сонцем вологою землею, водою чи сирістю, і ще вирізняються з-поміж знайомих, якісь інші, нечувані мною раніше, а тому особливі, хвилюючі для мене, запахи. Все це, – нове, незнане досі, котре так одразу звалилось на мене: і звуки, і запахи, і те, що перед очима, – воно неначе казка, про яку чув-чув, а потім раптом взяв, та в неї і потрапив.
Щось зашурхотіло зліва, віддаляючись від нашої стежки, аж трава заколихалась на його дорозі.
– Не бійся, то вуж, – кладе свою долоню на моє плече батько, – він не отруйний; ти його не зачепиш, то й він тебе не вкусить.
– А не гадюка?
– Ні, гадюк на лузі немає, вони в лісі живуть, де сухо. А на лузі вогко, тут лише вужі живуть.
І хоча мені все ж таки трохи страшнувато, але я крокую поряд із батьком далі, намагаючись виглядати сміливим козаком. Про козаків, як вони жили на Дніпрі, воювали з турками та татарами, розповідав мені цієї зими дід.
– Пугу, пугу, козак з лугу! – раптом кажу я і батько, відразу ж посміхнувшись, із видимим задоволенням каже:
– Ти диви, запам'ятав. Молодець!
Я ж собі одразу уявляю, як добре жилося тим козакам, коли вони оце скільки хотіли, стільки в лузі і жили. І рушниці в них були, і шаблі, і на конях скакали; мабуть же й рибу ловили...
– А козаки рибу ловили?
— Авжеж, що ловили. Треба ж було їм чимось харчуватись. Тоді знаєш скільки риби було – ого-го!
І подумавши про щось своє, батько додає:
– Підемо ми, мабуть, з тобою до Биркоса в гатку.
Нічого не зрозумівши, я крокую мовчки, а перед нами поволі відкривається Десна. Перед самою прірвою, що її звуть кручею, ми звертаємо праворуч і йдемо вздовж неї, проходимо мимо високого смугастого чорно-білого стовпа, на вершечку якого прибито дві білі широкі дошки.
– Це ліхтар, – розповідає батько. – Він для того, щоб буксири, які баржі за собою тягнуть, на мілину не сіли.
Ліхтар? Батько, мабуть, кепкує, думаю я. Хіба дошки світять? Але навколо стільки цікавого, що я не встигаю розпитати його про цей дивний "ліхтар". Пройшовши ще трохи вздовж берега, підходимо до самого його краю, туди, де східці, видовбані дбайливою рукою в майже прямовисній глинистій кручі, ведуть вниз до самої води.
Скрізь внизу – і справа, і зліва від нас, відходячи від берега, лежать у воді в'язки свіжозрубаних лозових гілок, неначе вони повиростали з самої кручі і лівіше кожної такої в'язки на цій кручі біля води видно облаштовані де з коротких шматків дошки, а де просто з покладених на берег сухих галузок, такі собі сідала, неначе, аж смішно дивитись, курячі гнізда в бабиному курнику, а в воді біля сідал стримлять якісь палички з рогатками на кінцях. На кількох таких сідалах сидять дорослі дядьки-рибалки, поклавши на палички-рогатки довгі вудки і пильно вдивляються кудись в одну, відому лише їм, місцинку на воді.
Подавши руку та підтримуючи мене, батько першим починає опускатись по тих східцях, а слідом за ним починаю злазити і я. Нарешті ми опиняємось майже біля самої води і зручно вмощуємось на видовбаному в крутому схилі та вистеленому тонкими лозовими гілочками сидінні.
– Оце тобі і є гатка – пояснює мені батько. – Спробуємо зараз себелів на юшку наловити.
Не поспішаючи, батько нахиляється до води, набирає, піднявши з дна трохи каламуті, яку тут же зносить течія, майже повний казанок води, ставить його між нами, серед лозинок, і починає розмотувати вудку, а розмотавши, бере з маточниці біленького короткого червячка, – личинку трутня та настромлює його на гачок.
Я тим часом з цікавістю роззираюсь навкруги і зараз мені Десна не видається такою красивою, якою я побачив її з лугу: гола, прямовисна майже, круча – ні тобі зеленої травички, ні кущика, ні деревця на ній, і на воді теж – ані латаття, ані білих, чи хоча б жовтих лілей, нічого з того, що так радує око на будь-якому озері з тих, що ми бачили по дорозі сюди. Навіть дно біля берега не піщане, як на Філоновому бродку, а глинисте, нерівне, стрімко ховається в глибині. Одні лише гатки пожвавлюють одноманітну картину, мабуть, рибалки для того і поробили їх, аби хоч трохи веселіше було сидіти в такому невеселому місці – оцій голій глинистій кручі, бо, здається, хтось просто викопав велику таку канаву і по ній потекла деснянська вода. Та й сидіти тут треба обережно, так і дивись – не втримаєшся, булькнеш в воду і втонеш!
Я роздивляюсь гатку: це не просто в'язки зеленої лози лежать на воді – вони тримаються між двома рядами довгих, забитих в річкове дно кілків, а зверху, над останньою в'язкою, кожна пара кілків обплетена між собою перевесельцем з тонких лозинок.
Раптом прямо перед моїми очима в повітрі з'являється вузенька срібляста рибка, яка відчайдушно тріпоче на гачку, але батько спритно хапає її рукою, знімає з гачка і опускає в казанок з водою.
– На почин є, – озивається батько, – ось тобі і себель.
Він починає чіпляти на гачок наступного трутня, а я спостерігаю за рибкою. Вона гасає по казанку, здіймаючи часом бризки, шукає вихід з пастки, в яку так несподівано потрапила, аж раптом, я навіть не встиг помітити, коли це сталось, із батькової руки в казанок булькнув ще один себелик. Все сталося так швидко, ловити рибу виявилось так легко і просто, що я починаю уважно стежити за тим, що робить тато.
А він, знову почепивши на гачок чергового трутня, легенько махнув правою рукою, яка тримає вудку, і волосінь з поплавцем та гачком, рівненько витягнувшись, слухняно лягла на воду якраз там, де закінчувалась гатка. Течія трохи крутнула білий, із гусячого пера, поплавець, підхопила і понесла за собою; аж раптом він, ковзнувши по поверхні води вбік, хутко зник у глибині. В ту ж мить батько смикнув вудку, волосінь напружилась, вудка завмерла, здавалось, на місці, але вже за мить із води вилетів, тріпочучи в повітрі немов сріблястий вербовий листочок, черговий себель, якось сам по собі влетів прямо в ліву батькову долоню, – і ось уже в казанку їх троє!
Знову легкий помах батькової руки, знову волосінь красиво лягає на воду, біла, майже невагома паличка поплавця мандрує вниз за течією, я чекаю, як він знову ковзне вбік, а потім зникне в глибині, та марно. Батько, тримаючи вудку у витягнутій руці, проводжає поглядом шлях пір'їни, та дива не сталось, Він акуратно піднімає вудку, я бачу, як гачок з трутнем наближається в повітрі прямісінько до батькового обличчя, але в останню мить тато, переконавшись, що трутень цілий-цілісінький, спритно, плавним помахом руки відправляє снасть знову на воду і гачок тихенько булькає прямо біля крайніх вербових листочків гатки. Тут течія крутить на поверхні води маленькі круглі ямки, – "войки", каже на них тато. На цей раз поплавець потонув, ледь встигнувши торкнутись води і черговий себель через кілька секунд склав компанію трьом попереднім.
Я не витримую:
– І я хочу!
Батько дістає з маточниці чергового трутня-неробу, показує, як потрібно причепити його на гачок, потім бере мою праву руку з вудкою у свою та показує, як треба закидати.
Тихо-тихо ліг на воду гусячий поплавець та й полинув собі за деснянською течією. Я зосереджений не стільки на поплавцеві, скільки на тому, аби не впустити у воду вудку, тримати яку, виявилося, не так вже й легко. Та все ж краєм ока я бачу, як трохи пропливши, мій поплавець раптом став сторч, висунувшись наполовину з води, а потім швидко зник із очей. На якусь мить я занімів.
– Т-т-т-ягни! – голосний, з притиском, батьків шепіт приводить мене до тями. Я рвучко смикаю вудку вгору, але раптом відчуваю в глибині води якусь пружну силу, що ніяк не хоче коритися моєму бажанню витягнути з води свою здобич. Здивований, вхопившись за вудку вже обома руками, я починаю тягнути сильніше, бачу, як волосінь ріже воду все далі від гатки, потім на поверхні води щось зблискує проти сонця, щось таке, немов сріблястий серп, бризки летять навсибіч, але не встоявши проти мого зусилля, раптом відривається від води і летить у повітрі прямо на мене – щось велике, куди тому себелю, таке ж сріблясте, довге, схоже на якусь казкову шаблюку, пролітає поміж мною та батьковою рукою, мало не перевертає казанок із себелями і вдаряється об берег десь за моєю спиною. Батько гарячково намагається притиснути рибину до кручі, а коли це йому вдається, то перше що я чую:
– Чехоня! Ну ти молодець! Їй-Богу, рибалкою будеш!
І відчепивши рибину з гачка та міцно тримаючи її в своїй долоні, показує мені.
Ти ба...чехоня... Я уважно розглядаю довгу рибину з темно-сизою рівною спиною, білими-білими, сріблястими, вкритими дрібнесенькою лускою, боками та животом, худющу, немов та тріска. Вона й справді схожа на шаблюку з малюнка про лікаря Айболить та розбійників: у хвості тіло вузеньке, але живіт спочатку плавно, а ближче до голови все крутіше і крутіше ширшає і біля голови вже втричі ширший проти хвоста та ще й такий худий, що знизу виглядає, немов загострене лезо ножа. Невеликий рот із тонкими худими губами задертий догори і його край знаходиться на одній лінії зі спиною, досить великі очі виглядають сумними ( мабуть, від голоду, думаю я), а плавці, розташовані на животі, біля голови – немов крила: довгі та широкі.
Оце так рибина мені спіймалась! Ця в казанок аж ніяк не влізе. Що ж ми з нею робитимемо? Та батько, роззирнувшись довкола, показує мені, зліва від себе, вириту в кручі глибоченьку ямку.
– Сюди, в оцю дучку, рибалки рибу кладуть. То і ми твою здобич тут сховаємо.
Чехоня зникає в дучці, батько її ще й шматком глини придавлює:
– Щоб, бува, не вискочила, – пояснює він, а сам тим часом знову готує мені вудку: черговий трутень потрапляяє на гачок і я, нарешті сам, закидаю вудку так, як треба. Але тепер мене більше цікавить чехоня, що лежить у ямці, ніж поплавець, тому не стільки стежу за ним, скільки намагаюсь зазирнути поза батьковою спиною в дучку, де лежить, час від часу намагаючись підстрибнути, моя перша рибина. Батько вже й вудку взяв у свою руку, побачивши, що я не стільки на поплавцеві зосереджений, скільки на своїй здобичі:
– Треба одне щось робити, – каже він, – бо так і риби не наловиш і ту, що спіймав, випустиш із рук. На пасіці роздивишся.
Ми сидимо ще якийсь час і в нашому казанку крутиться вже багатенько вертких себелів.
– Це вже в нас останній трутень, – чіпляючи на гачок білого хробачка, зауважує батько.