Не зуміли будівельників за поли втримати, тепер чекайте.
І гуляє наш двір, як поле футбольне. Витоптаний, вибитий, де-не-де лише кущики трави зеленіють. Хто уже й звик, байдуже мимо проходить, дядя ж Вася на наш двір дивитись спокійно не може. Не один уже раз агітував не ждати, поки жек начухається, а скинутись по кілька карбованців та саджанців самим і купити.
А тут клумба. Ота, що в міліції.
Дядя Вася на неї за два дні надивився. Через вікно загратоване. Квіти цвітуть — фарб не треба! І чим довше дивився, тим більше уявляв наш двір. Вже з клумбою посередині. Ще й грядочки довкола розбиті — теж засіяні квітами. Під кінець уже бачив ту клумбу наче живу. Очі заплющить і бачить.
Як додому прийшов та привітав молодят, так одразу ж і не витримав: підійшов до вікна. Жінка: що та як, та чи ти там хоч не голодав, а він мимо неї та до вікна.
Звідси весь двір як на долоні. Он майданчик дитячий, дітлашня, як мурахи, ворушиться, он дві лавки й стіл, де щовечора забивають "козла", оно дошки його, а посередині порожньо. Голо, сіро і порожньо. Хоч у вікно не дивись.
Сів обідати — думками все про неї, про клумбу.
Спати ліг: клумба не йде з голови.
Заснув — знову ж клумба приснилась.
На роботу йшов — думав про клумбу.
Там дядю Васю трохи поскубли, бо з міліції вже й бумага прийшла. Він не дуже й єрепенився, бо що винен, то винен: підвела клята горілочка! А клумба і тут не одступалась од нього.
Наче обмарило.
Повернувшись додому та підвечерявши, вирішив сходити до кума.
Кум, його одноліток, в цьому ж будинку й живе. У сусіднім під'їзді, на четвертому поверсі. Взяв саме відпустку: збирався до матері. В Обухівський район. Хату треба перекрити і колодязь полагодити.
Він з дядею Васею й працював. Теж маляром. Дядя Вася через це до нього й зайшов: поради спитати. Бо одна голова, кажуть, добре, а дві таки краще. Та в кума й голова — тільки міністрові.
Кум йому й одчинив.
— Здоров, куме!
— Здоров, кум!
— Підбив черевика?
— А ти вже одмився?
То така у них сталась історія. В дяді Васі молодший синок, теж Василь, як і тато, десь виміняв пугача. Ще, видать, довоєнного, бо тепер такими мов і не торгують. Дістав та й причепився до тата: "Принеси, тату, пробок, бо нічим стріляти". — "Та де я тобі їх у біса візьму? Вони ж і не продаються ніде". А тут знайомий якраз їде до Польщі, пита дядю Васю: "Не привезти чого?" Дядя Вася про ті пробки й згадав: подивися, мовляв, може, там є. "Бо мій малий вже мені голову прогриз".
Ну, з'їздив знайомий та пробки й привіз. Аж дві пачки. По півсотні пробок у кожній. Дядя Вася їх у комбінезон і засунув, у задній карман. Нагнувся над бочкою, перемішує фарбу. А тут кума нечиста сила піднесла:
— Здоров, кум!
Та ногою дядю Васю по задниці. Якраз по пробках.
Як шарахнуло: дядя Вася з головою у фарбу пірнув, а кума на три метри відкинуло. Розшукали потім аж у підвалі: сидить, ногу набухлу чукика. І підошви як не було.
Попосміялися ж на роботі.
— Як там твої молодята? — пита кум дядю Васю. Це вже коли до хати зайшли.
— Та нічого. З ранку до ночі цвірінькають. Одне одного очима так і пасуть.
— На хрестини скоро покличеш?
— Та поки що бог милував. Слухай, куме, чого я до тебе зайшов... — І розповів усе про клумбу. — Я на двір наш уже й дивитись не можу. Гидко й заходити. То я оце й надумався.
Кум відповів, що дядя Вася надумався правильно. Пішов до столу, взяв гаманець, дістав десятку.
— На. Більше поки що не можу. Їду до матері.
— Та нащо вони мені?
— А земля? А саджанці? Задарма оддадуть?
Ну, хіба що на саджанці: дядя Вася надумався всю клумбу засадити трояндами. А кожен кущик на базарі не менш, ніж по рублику. Землю ж надіявся дістати у жеку.
— Еге ж, так тобі там ту землю й дадуть. Ти що, порядків наших не знаєш?
Кум як у воду дивився: відмовили в жеку. Сказали піти в зелене господарство, воно землею займається.
Дядя Вася не пожалів свого часу — поїхав.
— Приватним особам землі не даєм, — відповіли йому там.
— Та яка ж там приватна! — обурився дядя Вася. — Я ж для всього будинку. Клумбу насипати.
— Клумба там не положена.
Як не вмовляв, як не переконував, так і не добився нічого. Розмовляв, наче з глухими. Він їм про образи, а вони йому про гарбузи. Тьху!
От же лоби дерев'яні!
Вийшов, а тут вслід за ним жіночка:
— А з'їздіть в контору, що завідує кооперативними садами. Я сама там землю собі діставала.
Адресу дала, і дядя Вася поїхав: півтори години добирався. Ту контору наче навмисне, щоб її поважче шукати було, заперли аж на околицю Києва.
Там сказали іти до начальника.
Постукав, зайшов.
— Де ваша книжка? — спитав начальник, коли дядя Вася заїкнувся про землю.
— Яка книжка?
— Книжка власника садової ділянки.
— Так я ж не на ділянку. Нам у двір, на клумбу. — І розповів усе по порядку.
Начальник слухав і головою покивував. Та дядя Вася наперед даремно радів: то в нього така звичка була.
— Не можу, — сказав начальник. — Ми землю тільки на садові ділянки завозимо. Ідіть у зелене господарство, це їхня парафія.
— Я там був. Не дають.
— Ну і я ж нічим допомогти вам не можу, — розвів руками начальник.
— Так що ж це виходить: красти? — спитав дядя Вася.
Вертався додому сердитий. І що воно за порядки такі: самі на злочин штовхають! Дядя Вася щовесни підробляв, фарбуючи людям човни, то надивився. Сурику, фарби вдень з вогнем не дістанеш. Зайдеш у магазин — тільки полиці порожні. І в той же час усі човни пофарбовані. По одному тільки Києву десятки тисяч човнів. А як по всій країні прикинути? Скільки ж тієї фарби наліво пливе!
І так майже у всьому.
Недавно у їхній конторі списану меблю палили. Стільці, шафи, столи. Не з тирси штамповані — з суцільного дерева. Дуб, береза, горіх. Її реставрувати, полагодити — ще б сто років стояла. Або своїм же роботягам продати. За безцінь — хто б не купив! Так ні ж — не положено. За димом пустити — положено. А людям продати та в державну касу гроші покласти — цього не положено. Все не по-людському, все догори ногами.
Підстеріг дядя Вася машину, що землю возила. З того ж господарства зеленого. Шоферові червінцем кивнув. Так той не встиг землю висипать, як сам дядю Васю питає:
— Ще привозити?
Чотири машини припер. Ні квитанції, ні накладних, ні резолюцій. Дядя Вася всі гроші, що мав, витрусив разом з десяткою кумовою.
У неділю клумбу й розбили. Дядя Вася спершу сам землю тягав, а потім і в людей стала прокидатися совість. Одне вийшло, друге. Те з лопатою, те з відрами, що в кого було. Як заходились гуртом — до обіду й закінчили. І тут же, од клумби не одходячи, домовились: зібрати гроші на саджанці. З усіх квартир, хто скільки зможе.
Горбань виніс папір, склав список. Щоб кожен, коли дасть гроші, ще й розписався. Бо мало що може бути. А так — документ. Він же й по квартирах пішов. Разом з дядею Васею.
Давали хто як. Не стільки по своїх достатках, скільки по совісті. Одне й десятку діставало — не мулялось, а друге боялося карбованцем розоритись. "Це держава повинна робити. За це ми й гроші платимо", — кивали на платежі комунальні. А один і зовсім відмовився. Сказав, що не дасть і копійки. Із принципу.
— Знаєм твій принцип: за копійку повісишся! — сказав йому дядя Вася.
Майже дві сотні зібрали. В суботу й надумали піти на базар по розсаду.
ІІІ
І зацвіла в дворі нашім клумба — всім людям на диво.
Дядя Вася возився з півмісяця: все купував та висаджував. Приносив троянди всіх кольорів та відтінків, усіх, яких тільки знаходив, сортів. Наші: хто в доміно, хто по господарству, хто в кіно чи так погуляти, а дядя Вася, не встигне й додому прибігти, за граблі, за лопату та до клумби. Копається, поки й стемніє.
Зате ж, я вам скажу, й розцвіла: з усіх дворів прибігали дивитись. З якого боку не підійди, так і збіжить до твоїх ніг візерунками. Червоними, білими, рожевими, жовтими. А пахощі — на весь двір.
Дядя Вася й тут не гуляє: то підріза, то полива. Все нахваляється:
— Наступного року ще й грядки розіб'ємо. Ось там і ось там. Я в саду ботанічному бачив.
Нахвалявсь, нахвалявсь та й донахвалявся.
Ми спершу й не знали, хто той бульдозер прислав. Потім уже двірничиха все розказала.
Дядя Вася, коли троянди цвіли, роздавав їх направо й наліво. Зріже букет і стукає в двері: це вам. А коли діти до школи пішли, то всі до одного з трояндами. Дядя Вася такий: йому нічого не жалко. Роздавав, роздавав та комусь і не догодив. Кому саме, ми так і не взнали: двірничиха сказала, що прислано без підпису. Сама той лист бачила, бухгалтерша жеку їй по секрету показувала.
Лист прийшов не бухгалтерші, бухгалтерша, може, його прочитала б та й викинула, а начальниця — ні. Дамочка строга, жила тільки по інструкціях, а тут — гострий сигнал: порушення. Та мало того, що клумбу посеред загального двору самовільно розбив, а ще й трояндами спекулює направо-наліво. А спитайте, де він землю на клумбу ту взяв?
Писало — не жаліло чорнила.
А тут, як на гріх, дзвінок з виконкому райради:
— Про сесію, що готується, чули? По боротьбі з нетрудовими прибутками. Терміново збираємо дані для виступу голови. Чим нас порадуєте?
Так чи не так питали її, поручитися важко. Тільки точно відомо (од тієї ж бухгалтерші), що начальниця жеку дядю Васю взяла та й назвала. Є, мов, такий, спекулює трояндами. Ось і сигнал на столі.
Назвала та, мабуть, і злякалася: а що, як сигнал цей брехливий? Як ні клумби, ні дяді Васі й не існує на світі? Вискочила з кабінету, гукнула й бухгалтершу: ану ходімо подивимось! Ще й листа прочитати дала.
Ну, пішли, подивились: як побачила клумбу начальниця, то аж зраділа.
— Бачите, що в нас виробляють під носом? — лютувала. — Для спекуляції квіти вирощують, а ми сидимо та моргаєм.
— А може, й не для спекуляції, — заперечила несміливо бухгалтерша: дядю Васю вона трохи знала. Балкон їй пофарбував — не взяв ні копієчки. То не могло того бути, щоб такий чоловік у спекуляцію вдарився.
— А для чого ж? Я цей народ знаю. Так і дивляться, щоб із чогось урвати. Ось намилять нам шиї за ці троянди, до нових віників будемо чухатись.
І справді, на найближчій сесії виступив голова й назвав дядю Васю. Як приклад людини, що живе з нетрудових прибутків. А начальниця після виступу голови дивилася на сигнал про спекуляцію квітами як на факт абсолютно доведений.