"Банани"

І

Їй було п'ять років, коли батько вигнав їх із дому.

Батько мав холодні очі й жорстокі, що не знали усміху, губи.

Коли Світлана йому заважала, він сердито гримав на маму:

— Забери своє щеня, хай не крутиться під ногами!

І ще тато був генієм. Бо не раз кричав до обох:

— Ви в мені вбиваєте генія!

Мама вийшла за батька в шістнадцять років, як позувала йому для нової картини. Коли батько кричав на маму (а кричав він майже щодня), мама тоненько плакала, і Світлана заходжувалась плакати заодно з нею, так було її шкода.

— Очі б мої вас не бачили! — вигукував тоді тато. Жбурляв об стіну пензля, змітав додолу фарби. Вибігав з кімнати.

Сьорбаючи носом, мама збирала фарби, і Світлана їй допомагала.

Пізніше Світлана взнала, що вони в тата не перші: це був третій батьків шлюб. Вона багато взнала пізніше. Навіть те, що в батька були постійно коханки: він міняв їх майже щомісяця.

Батько був, як ви уже догадались, художником. В обох кімнатах, од підлоги до стелі, висіли картини. Лише його картини. І від усіх них на Світлану віяло холодом.

Одного разу, коли батько її за віщось ударив (навідмаш, добре, що хоч по спині, а не по голові), Світлана, переплакавши, взяла на кухні ножа та й заходилася штрикати в усі картини підряд. Кінчала саме з четвертою, коли вскочила мама й, охнувши, видерла ножа.

Їй таки добре перепало од мами. Сиділи потім обоє і плакали. Чого плакала мама, Світлана так і не могла зрозуміти.

І ще до батька частенько вчащали знайомі художники. Бородаті, з довгим, по плечі, волоссям. Усі вони твердили, що в особі батька гине геній. Що його засмоктує побут. У мами одразу ж ставали наляканими очі, вона брала Світлану й зникала на кухні.

Заходжувалась готувати гостям бутерброди. Наче хотіла їх задобрити. Світлана любила дивитись, як мама готує ті бутерброди. Нарізався тоненькими скибочками хліб, майже прозорі кільця ковбаси, листочки голландського сиру. Все те красиво викладалось на дерев'яній таці й заносилося до кімнати.

Бутерброди вмить розбирали, на маму навіть не глянувши. Тягнулися до батька з келихами:

— За твій геній, старий!

Найдужче кричав черевань, років на двадцять од усіх старший, із червоним склеротичним обличчям і слідами всіх випитих вин на сизому носі. Сива борідка його була геть обсмоктана.

— Старік! — кричав він, потрясаючи порожнім уже келихом. — Ти губиш свій великий талант! Кидай усе і йди в народ, старік!

У батька червоніли завжди бліді щоки, очі брались погірдливим поблиском. Ніздрі ж роздималися так, наче їм бракувало повітря.

Після таких збіговиськ батько кричав найчастіше. Все його дратувало, все було не по його.

Поки й житиме, пам'ятатиме Світлана той вечір, коли він вигнав їх із дому: дитяча пам'ять чіпка на деталі, в ній назавжди закарбовується те, на що ми, дорослі, просто не звертаємо уваги.

Насамперед спливала на спогад картина. З тією картиною були пов'язані великі надії. Весь рік розмова точилася тільки довкола неї.

— Ось тато закінчить картину, і ми купимо тобі нові чобітки.

Або:

— Потерпи, поки тато напише картину. Тоді й ти матимеш таку саму ляльку.

"Таку саму" — це значить, як у сусідської дівчинки. З великими блакитними очима й такою ж блакитною стрічкою в білявому волоссі. Лялька вміла, наче жива, розплющувати очі й тоненьким голоском пищати "ма-ма". Коли дівчинка виносила ту ляльку надвір, Світлана ходила за ними обома як пришита.

Отож увесь світ впродовж року обертався для них довкола картини. Вона мала бути величезною, майже на всю стіну. Її замовив музей, і батько, повернувшись того дня додому, довго розповідав мамі, як йому замовляли картину. І чому саме йому, а не комусь іншому. Світлана мало що зрозуміла з тієї розповіді, вона ще й не знала, що таке музей, їй чомусь уявлявся дядько в пальті й капелюсі, схожий на того, який приходив одного разу замовляти портрет. Тепер же цей музей захотів ще й картину, він заплатить за неї гроші, багато грошей, так багато, що вистачить і на чобітки, і на ляльку.

Мама, щаслива, навіть заплакала. Сказала, що вони тепер житимуть не гірше од інших. І другого ж дня, щоб тато міг працювати, ні про що інше не думаючи, віднесла у скупку свою єдину коштовність, подаровану їй у день весілля тепер уже покійною бабусею, — золоту каблучку з великим смарагдом, густо обсадженим діамантами. Смарагд був зелений, як весняне листя, діаманти ж переливалися ранковою росою. Зелене озерце в росяних берегах. Через нього Світлана часто торгувалася з мамою:

— Ти мені його подаруєш, як я виходитиму заміж? Подаруєш?

— Отакої! — сміялася мама. — Чому б це я мала тобі дарувати? Мені ж подарувала бабуся — не мама. Я твоїй дочці буду бабусею.

— Тоді я народжу дочку, — знаходилась одразу Світлана. — Завтра.

Тепер каблучка не дістанеться ні їй, ні її майбутній дочці. Втішало тільки те, що вона матиме ляльку й чобітки. Коли тато напише картину.

Батько збив величезну раму, нап'яв полотно. Повиносив усі свої картини з більшої кімнати, і кімната стала такою великою, що Світлані захотілося по ній побігати, але мама вигнали її геть, наказавши й дорогу сюди забути. Поки тато напише картину.

З того часу кімната стала місцем, куди Світлану найбільше тягнуло. Діждавшись, коли мама й тато виходили з дому, вона одразу ж бігла в ту велику кімнату. Ставала перед картиною і довго її роздивлялась.

Чисте полотно поступово вкривалося фарбами. Фарби немов розливались по ньому, відвойовували щораз більше простору. Вона годинами могла стояти перед картиною, що народжувалася на її очах. Перед літаками, гарматами, танками, перед людьми у військовому, якими було густо засіяно картину. Всі вони кудись бігли, щось кричали й розмахували зброєю, а поміж ними виростали вогняні стовпи.

Найбільше вражало Світлану те, що багато військових були дуже схожі на татових гостей. Навіть черевань біг попереду, тримаючи в руці пістолет. Світлані здавалося, що він от-от обернеться й закричить:

— Старік! Ти губиш свій великий талант! Кидай усе і йди в народ, старік!

Пізніше на картині появилася й мама. В неї були зовсім уже перелякані очі, бо довкола зібралося стільки батькових гостей, що навряд чи всім вистачить бутербродів із їхньої дерев'яної таці. Тому, мабуть, замість таці мама тримала бинти, а через її плече звисала сумка з червоним хрестом. Мама теж була у військовому. Зелена пілотка, зелена гімнастерка і синя спідниця. Світлана ніколи не бачила маму в такому одязі, мама в ньому здавалось якоюсь аж чужою.

А ще на картині лежало багато вбитих. Вони, мабуть, теж були схожі на когось із татових знайомих, бо він не раз хвалився мамі:

— А я сьогодні ще одного вбив!

— Гляди, упізнають, — перелякано казала мама.

— Хай упізнають! — потирав тато мстиво руки.

Якось Світлана наважилась попросити тата:

— Убий і Галю! — Мала на увазі сусідську дівчинку.

— Навіщо? — спитав тато серйозно.

— Вона впаде і випустить ляльку. А я її заберу.

— Не можна, — відповів тато. — Я вбиваю тільки дорослих.

Розчарована, Світлана відійшла од картини.

Коли полотно було нарешті закінчене, мама випрасувала татові піджак і штани, дістала свіжу сорочку й нову краватку. Тато сам був мов картина. Світлана не могла одвести од нього очей, такий він був зараз красивий. Їй дуже хотілося доторкнутися до нього, але вона не посміла.

— Ні пуху тобі ні пера! — сказала мама: вона аж зблідла.

— К чорту! — відповів тато. Вперше в його лайці не вчувалося зла. Двоє татових друзів, які прийшли з самого ранку, взяли картину, обережно понесли з квартири.

Мама весь час, поки тато й вернувся, місця собі не знаходила: ходила з кімнати в кімнату, виглядала у вікна. Побачивши тата і двох його друзів, що несли картину назад, мама охнула, притулила долоні до щік.

— Не прийняли! — І спитала безпорадно Світлану: — Що ж ми тепер будемо робити?

Зайшовши до хати, тато довго лаявся.

— Багато убитих! — кричав, і обличчя його бралось червоними плямами. — А ви що ж хотіли, щоб нікого не вбивали? Двадцять мільйонів просто так собі взяли та й зникли з землі! Випарувались?.. Кретини!.. Перестраховщики!..

Друзі його втішали: це ще не біда, не забракували ж усієї картини. Ну, візьми оживи половину чи більше, тобі що — шкода?

— А правда? — гарячкував тато. — Що тоді робити з життєвою правдою, до якої вони ж і закликають? На трибунах розпинаються. Лицедії! Хамелеони прокляті! З трибуни — одне, поза трибуною — інше. По сто правд у кожного, на всі випадки життя. Ненавиджу!.. Ох, як я їх усіх ненавиджу!..

Врешті трохи заспокоївся. Мама внесла пляшку вина, що нею мали обмити продану картину, подала бутерброди. Пили вино, лаяли дружно якихось чинуш, що гроблять справжнє мистецтво.

Два тижні тато переписував картину: зменшував кількість убитих, додавав живих. Мама не знала вже, на яку ногу й ступити, щоб не дратувати тата. З самого ранку, подавши сніданок, забирала Світлану на кухню, забороняла їй і потикатися в кімнати. Скільки себе пам'ятає Світлана, вона майже весь час сиділа на кухні. Тато, коли писав чергову картину, вимагав абсолютної тиші, тож мама розмовляла лише пошепки, навіть лаяла пошепки, коли Світлана в чомусь прошпетиться. Суцільний шепіт, суцільне мовчання. Як тільки скажеш хоч слово вголос, так одразу ж застережливе "т-с-с-с", а то й по губах: мама була швидка на розправу, особливо коли посвариться з татом. Світлана не пригадує й дня, щоб тато за щось не кричав на маму, мама тоді заводила своє "і-і-і" й била дочку за найменшу провину, тіпала так, що з неї й іскри сипались. Та й ще: "Замовкни!" — гнівним шепотом, бо в кімнаті лунали сердиті татові кроки, і Світлана, мовчки ковтаючи сльози, забивалась тут-таки, на кухні, під стіл.

Під столом було її царство, її суверенний куточок, тут вона відчувала себе по-справжньому вдома, все було їй тут близьке і знайоме: і дві пластмасові ляльки з облізлою фарбою, й шматочок доріжки, на якій так затишно, згорнувшись, лежати, і посуд ляльковий, змайстрований із сірникових коробок. Світлана теж тсикала на ляльок, вимагаючи, щоб вони розмовляли пошепки, навіть плакали пошепки, бо таки частенько їх била, особливо коли самій перепадало од матері. "Ось тобі! Ось тобі!" — по пластмасовій попці, задерши коротеньку спідничку. "І-і-і!" — тоненько, як мама, заводили ляльки і були дуже схожі в той час на маму — з тим більшою насолодою била їх Світлана, била й тіпала, примовляючи маминим голосом: "Замовкніть! Бо не знаю, що з вами й зроблю! Хіба забули, що тато малює картину?"

Оці два тижні Світлана майже не бачила тата: він навіть їв окремо в кімнаті.