Білі троянди, червоні троянди

І

Дядя Вася, як у нашому дворі його називало старе й мале, оддавав свою молодшу дочку, Нюру, заміж.

Мусив оддавати!

Нюра вчудила таке, що хоч стій, хоч падай: на шістнадцятому році, щойно одержавши паспорт, розписалася в загсі. Вскочила до квартири — очі сяють, губи цвітуть:

— Тату, мамо, вітайте: я вже замужем!

Ну, дядя Вася її й привітав: упіймав за накручену зачіску (дві години перед люстром сиділа!) та голову між колінами й затиснув. Зняв пасок, склав його вдвоє і давай хрестить молоду:

— Оце тобі заміж! Оце тобі заміж!..

Шмагав по недостиглих іще ягідках, не жаліючи паска.

Ну й накричалася ж Нюра! А наплакалася!.. На все своє заміжнє життя.

Думали, що тим і обійдеться, коли ж ні: бісової віри дитина встигла й паспорт собі зіпсувати — принесла із загсу штемпель, що таки й справді розписана. І то з ким! З таким сопляком, як і сама: вона — у дев'ятому, а він щойно школу скінчив. Навпроти, двері в двері, й живуть.

Дядя Вася за пасок та до молодого...

Коли перемололося й переколотилося, стали свати неждані-негадані думати, що ж далі робити? Розвести? Так уже пізно: песиголовці встигли кілька разів переспати. І в один голос обоє: не дасте жити разом — повісимось або й потопимось.

І втопляться, в них розуму стане!

Тож хоч круть, хоч верть, а весілля треба справляти.

Свати спершу заїкнулись було, аби затію провести якомога скромніше: в дусі, так би мовити, часу. Та дядя Вася хоч і газети читав, і телевізор частенько дивився, мав свою думку: гулять — то вже гулять. Він і молодому одпаяв, коли той натякнув на безалкогольне весілля:

— Безалкогольне хай гуси справляють. А ми будемо, як у людей.

Тож на тому весіллі гуляв увесь будинок: з під'їзду в під'їзд, з поверху на поверх ходили молодята, стукали в кожну квартиру:

— Просили батько, просили мати, і ми обоє просимо прийти до нас на весілля.

А на весілля недалеко й ходити: тут же, в дворі, поставили збиті з дощок столи, довгі, на всіх гостей, лави. Дядя Вася змотався на склад, розоривсь на цілу машину. Кілька днів вимахували сокирами — прилаштовували.

На столах чого тільки й не було: і печеного, і вареного. Майже в усьому будинку пекли, варили, бо свати на своїх двох газових плитках навряд чи й упоралися б. Усіх об'єднало весілля! І горілок-наливок, щоб було із чим "гірко" кричати, теж вистачало: що свати виклались, а що й дядя Вася трусонув гаманцем. Позичав де тільки міг. "Живі будемо — віддамо. А помремо — на тім світі вже розквитаємось". Дядя Вася такий: як не оддасть, то одробить. Ну, а щодо смерті, то, глянувши на дядю Васю, одразу ж подумаєш: йому зносу не буде. П'ятдесят скоро років, а на голові жодної сивої волосини і м'язи, як у Піддубного. Коли наш будинок заселяли та жили кілька тижнів без води, то хто з чайником, хто з відром до колонки, а дядя ж Вася з столітровою бочкою. Наллє по самісіньку затичку і біжка на четвертий поверх. Порожняком не вгнатися!

Так що дядя Вася нічого не пожалів на весілля. Музику навіть замовив. Одноокого баяніста із сусіднього будинку. Око ще на війні втратив, а баяна зберіг. "До Берліна дійшов!" — казав, перламутрові боки погладжуючи. Сидить тепер з того боку, де молоді, і як тільки хто проголосить тост, сам собі вголос командує: "Музика, туш!" І чим більше перехиляє чарок, тим частіше командує. Під кінець так наперехилявся, що забув, для чого й покликано його. Одкладав часто баян, у кожну розмову втручаючись:

— А от ми з маршалом Жуковим...

Ну, люди як люди: хто п'є, хто й не п'є. Жінки тільки пригублюють, а деякі чоловіки то й на повну котушку. І вже коли кінчався весільний банкет і все було випито (посідали з раннього ранку, так що до обіду і впорались), засперечалися, сп'янілі: уміють моряки плавати чи не вміють. До ножів замалим не дійшло!

Затіяв сварку горбань з третього під'їзду, другого поверху. Коли тверезий, то смирнішого чоловіка ще й світ не родив. А вип'є чарку, стає таке задиристе та в'їдливе, що хоч поли ріж та тікай.

Вибирав, вибирав, до кого б причепитися, та в дядю Васю й уп'явся. Кліщем.

— Ти на морі служив?

— Ну, служив, — хитнувсь дядя Вася: сонце якраз пекло у потилицю, то й посоловіло в очах.

— А правда, що моряки плавати не вміють?

— Неправда! — рубонув по столу кулаком дядя Вася. Йому кривдно стало за весь морфлот.

— А чого тоді вони тонуть? — хіхікнув горбань. — Як тільки що... так одразу: буль-буль...

Оте "буль-буль" найбільше дядю Васю й зачепило.

— Сам ти буль-буль! — гукнув сердито на горбаня.

А той у відповідь зуби прокурені вишкірив:

— Ти он теж плавати не вмієш. П'ять літ прослужив, а плавати так і не навчився.

— Я не вмію плавати?.. Я?.. — Дядя Вася Дніпро перепливав одним махом. — Та я й на воді засну — не потону!

— Докажи!

Тут уже втрутилися інші: одні руку дяді Васі тягнуть, другі — горбаня. Сперечалися, сперечались та й досперечались ось до чого: дяді Васі, щоб доказати, що він таки плавати вміє, треба зараз же йти купатися. До Дніпра далеко, так фонтан же під боком. Круглий перед Палацом спорту басейн повен води. І хоч там не так уже й глибоко, а поплавати мона.

— Тільки щоб без обману: ногами дна не торкатись!

— Ти півлітру готуй! — Бо об заклад уже встигли побитись: попливе дядя Вася — горбань купує півлітру. А не попливе — півлітра вже з нього.

Гуртом од столу й рушили. Як жінки не зупиняли — не послухались. Ви своє діло знаєте, а ми своє.

Ну, дійшли до басейну: зелено, чисто, на лавках жінки з дітворою, молодь гуля. У басейні вода блакитна плюскоче, фонтан посередині: так веселку й колише. А неподалік — міліціонер. Побачив усіх наших — так стойку й зробив. Мав, видно, око набите, одразу ж змикитив, що всі під мухою і чого від таких можна чекати.

— Ну, давай! — горбань до дяді Васі. — Тільки роздягатися догола, як і домовилися.

І став дядя Вася роздягатись. Спершу, щоправда, роззувся: скинув черевики сорок шостого розміру. А потім, уже босяком, зняв сорочку, майку, акуратно склав їх на бордюр. Наші дивилися на його широчезну спину: там умістився цілий флот: крейсери, парусники — яких тільки кораблів не було! Дядя Вася, коли ще був моряком, підставляв свою спину кожному, хто хотів татуюванню навчитись. Недарма, звичайно, — за сто грамів.

Роздягається дядя Вася, а міліціонер усе ближче, ближче. І коли до штанів діло дійшло, не витримав — підійшов упритул.

— Гражданін, — козирнув, — ви що робити збираєтесь?

Дядя Вася йому й пояснив популярно, що хоче поплавати (стояв уже в трусах). А тут і горбань з другого боку:

— А що, хіба не можна?

— Не положено! — А коли дядя Вася, знявши труси, вже ліз у басейн, то міліціонер і вхопив його за руку. Дядя Вася мов не дуже тією рукою й мотонув, тільки міліціонер поперед нього опинився в басейні. Щукою під воду пішов. Вигулькнув аж посередині, схопився на ноги, а там і справді — в пояс.

— От спасибі, що поміряли! — закричав горбань до нього.

І дядя Вася вже у басейні — плава моржем.

Залився сюрчок міліціонера.

І то ж треба: часом хоч пробі кричи — не докличешся, а тут одразу набігло не менше десятка. Лізуть у воду, сюрчать, намагаються дядю Васю впіймати. Тільки ж хіба його, мокрого, голого, вхопиш? А горбань довкола басейну мотається, руками розмахує, як божевільний, кричить:

— Так їх!.. Так, дядю Васю!

Крик, гам, люди з усіх кінців на безплатну виставу збігаються, і ніяк не вдається міліції впіймати дядю Васю. Аж поки надумались: принесли з Палацу спорту сітку волейбольну та, як сома, і витягли. Отак, голого, в сітку обмотаного, і до машини вкинули. І горбаня прихопили. Першого за те, що купався, другого — що кричав.

Два дні протримали в міліції, ледь під суд не віддали. Виручив, кажуть, горбань: племінник його служить капітаном у тій же міліції, то горбань і дав йому знати: давай виручай! Попобігав же капітан, поки їх одпустили! Сам начальник міліції обох до себе покликав:

— Будете пити?

— Та ми... Та ми на неї, прокляту, більше й не глянемо!

Вийшли, голубчики, не знають, де й очі дівати. Здається, що всі на них тільки й дивляться. І басейн десятою дорогою обходять. Горбань по дорозі ще пробачатися став — через нього ж усе скоїлось. Дядя Вася тільки рукою махнув:

— Обоє рябоє! В мене що, голови на плечах не було?.. Ти мені ліпше скажи: клумбу бачив?

— Яку ще там клумбу? — витріщив очі горбань. Йому вже здалося, що дядя Вася трохи той... трохи розуму збувся, в міліції сидячи.

— Та оту, що в міліцейському подвір'ї!

Горбань пригадав: наче щось бачив. А може, й не бачив. Не до клумби було.

— А нащо вона тобі, ота клумба!

— Розуму в тебе!.. — сказав дядя Вася. — Не соображаєш, то краще помовч!

Коли вернулися додому — столи вже розібрано. І лавок не було. Сват, видать, постарався. Он і дошки горою лежать. Дядя Вася до них підійшов: сороківки, їм ціни не складеш. Подумав і про те, що треба братові, який у районі живе, написати, хай би приїхав, забрав. Не пропадати ж добру.

— То я, мабуть, піду, — сказав горбань несміливо: він з дядею Васею теж підійшов до дощок.

— Іди, чого ж, — відповів дядя Вася. А сам усе ще стояв — на двір порожній дивився. І перед очима — клумба. Ота, що в міліції.

II

Дядя Вася недаремно про клумбу згадав.

Працював маляром, зуби на фарбах проїв. Йому, коли б його влада та воля, всі будинки в Києві пофарбував. У фарби світлі, веселі, аби і жилось веселіше. До нього в квартиру зайдіть — всі стіни розмальовано. Сам же й малював. У найбільшій на всіх чотирьох розплескалося море. Вода — як жива, хвилі з гребінцями білими, небо й хмарки — все як треба. А по морю пливуть кораблі. Ціла ескадра. У спальні ж намалював сосновий ліс і ведмедів. Точнісінько так, як у Шишкіна. Тільки, мабуть, ще краще. Всі ведмеді наче живі. Особливо ведмедиха: на задні ноги сп'ялася, принюхується, чи ніщо не загрожує її ведмежатам. Над самісіньким ліжком стоїть.

Жінка, поки до тієї звірюки звикла, попокричала вві сні.

Тож дядя Вася на двір наш, порожній та сірий, дивитись не міг. Він давно його мучив. Ще коли будівельники здавали будинок та клялися-божились двір привести до ладу: й деревця посадити, й збудувати дитячий майданчик. Дитячий майданчик так-сяк зляпали, навіть піску машину завезли, а до дерев руки й не дійшли. Ходили ми в жек, оббивали порога, а там відповідь одна: ждіть.