Василь і Галя возять сіно. "Нивою", з причепом. Причіп Василь змайстрував сам: фабричний не дуже для села годиться, та й спробуй його, чорта, дістати.
До слова: все, що є у дворі, Василевими руками й зроблене. Він і столяр, і тесля, і слюсар, і токар — немає такої професії, яку б не освоїв Василь. От тільки ніяк не научиться інструмент класти на місце. Де майструє, там і покине. А потім ходить, шукає, сердиться:
— Хто взяв молоток?
Або:
— Не бачили, де подівся рубанок?
— Я скоро в борщеві струмент твій знаходитиму! — вичитує Галя.
Тож наклали сіна з горою, Василь сів за руля, а Галю примостив зверху на сіні: щоб не розтрусилось по дорозі.
Забачивши "Ниву", я ухопив вила й побіг до стодоли: помогти вкинути сіно.
Василь підкотив, вийшов з машини:
— О, а де Галя?
Ні Галі, ні вил, за які вона трималася, ні доброї півкопички сіна на причепі не було.
— Де ж вона ділася?
— По дорозі загубили,— висловив я припущення.— Поїдемо, бо, може, забилася.
— Не забилася, там м'яко.— Василь уже складав сіно.
Спорожнивши причеп, поїхали шукати Галю.
Галя сердитою квочкою сиділа посеред розкиданого сіна. Однією рукою все ще трималася за вила, другою розтирала забитого бока.
— Упала? — спитав Василь зачудовано.
— Злетіла! — відповіла розлючена Галя.
— Я ж казав: тримайся за вила.
— А я за якого чорта трималася?
— То чого не гукнула?
— Я не гукала? Кричала — голос зірвала! Так ти вилупив свої баньки баранячі та й покотив — не оглянувсь!
— Ти диви,— роздивлявсь Василь вила.— Я ж їх мовби добре встромляв...
— В гузно собі так устромляв би!
Я відійшов, щоб далі не слухати. Коли Галя розгнівається дуже, то краще відійти десь подалі.