Спокута

Коли б вона знала, чим все це закінчиться...

Коли б вона знала...

І

Пісок і вода... золото й синь... і молодий Бог, який виходить із хвилі морської до неї.

І — бухтонька.

Де лише вони, обласкані сонцем, обціловані сонцем, позолочені сонцем, що впродовж безкінечно-кінечного дня світить лише для них... Сходить лише для них... Закохано й віддано...

Обганяючи ранок, поспіша їх зустріти. Ще по дорозі до моря. Бо й там, в таємничих глибинах підводних, думало лише про них... Ними тільки і марило...

А небо!..

Такої блакиті бездонної вона ще не бачила. Хіба що вві сні...

Та й сни були тут не такі, як удома. Як тиждень... два тижні тому. Бо вона і вві сні відчувала його ласкаву присутність: рука до руки, тіло до тіла, подих до подиху... І свої губенята, що брунькувались нестримним бажанням його обціловувати...

Вона й своє тіло любила лиш тому, що воно вже їй не належало...

Йому!.. Тільки йому!.. До останнього нігтика... До клітинки останньої...

І коли прощалися з бухтою, вона свою єдину прикрасу (срібні сережки) потай зарила під скелю. Принесла їх у жертву...

А потім був поїзд. Абсолютно не схожий на всі поїзди, що їх вона бачила досі. Кожен вагон наче скупаний в морі, морем пахло і зовні, й всередині, довкола аж сяяло од засмаглих облич, приязних усміхів, закоханих поглядів. Наче дивовижний поїзд оцей зібрав тільки пошлюблених, які щойно відсвяткували свій місяць медовий.

II

"Ох, яка ж я щаслива!"

III

Вони й познайомились не так, як усі. У цьому принаймні вона була переконана.

Їй уже починало здаватись, що взагалі не існує хлопців, гідних якоїсь уваги.

Викосила, вигубила дощенту люта війна, лишилися хіба що каліки. Та оті, що їх і в ступі не влучиш. І ціни їм зараз не скласти. Вишуковували, винюховували, як би одружитись повигідніше. Щоб і красива була (коханка в постелі), й хазяйновита (хазяйка на кухні), щоб мала квартиру, бажано в центрі, і щоб її татусь був цабе неабияке: надійна щабелька до кар'єри успішної.

Замалим не заморську царівну винюхували.

А вона ж не була ні царівною, а ні красунею. Хоч ледь не пов'язала своє життя з отаким людоловом. Добре ж, що схаменулася вчасно!

Краще вже так: вузеньке ліжко дівоче, що старітиме разом із нею, маленька кімнатка на трьох, таких же, як і вона, незаміжніх, і робота, робота, робота, якій вона до кінця себе віддаватиме. І навчання заочне у вузі.

Про кіно, про театр годі й думати.

Синя панчоха?

Що ж, синім панчохам теж треба якось жити на світі.

А тут — зустріч раптова.

Він стояв у гурті чоловіків — вона, поспішаючи, вирізнила тільки його.

"Є ще такі хлопці на світі!"

Хоч пройшла мимо, ледь глянувши, могла б присягтися, що упізнає його з першого ж погляду.

І на всю ніч, до ранку самісінького — щемом переповнене серце. Так, наче втратила щось найцінніше в житті.

А потім вона поспішала на поїзд. Зібралась до хворої матері, яка прислала листа. Не мати прислала — сестра. "Ти хоча б навідалась, мама ж тільки тобою і марить!"

Оте "марить" всерйоз її налякало. Відпросилась у директора школи, зібралася похапцем і на вокзал.

А там черги до кас — кілометрові, наче все місто вирішило саме сьогодні зрушити з місця.

"Як же я до мами поїду?"

У розпачі застигла посеред залу.

— Не пощастило з квитком?

Оглянулась: ВІН!

Стоїть, усміхається приязно.

— Вам на який поїзд?.. Стійте на місці, спробую допомогти.

А вона й без цього застигла на місці.

(Потім він сказав, що такого втілення розпачу не було на весь зал. Тим більше що втілення це мало напрочуд миле обличчя).

Повертавсь, вимахуючи переможно квитком:

— Побігли!.. Бо запізнимось.

Підхопив її валізку зашморгану, побіг попереду.

Уже в тамбурі згадала про гроші:

— А гроші!.. Гроші за квиток!..

Полізла до сумочки, боючись, що от-от рушить поїзд і вона не встигне розрахуватись.

— Потім! — недбало відмахнувся рукою. — Ви коли повертаєтесь?

— За два дні!

— Точно?

Кивнула, що точно.

— Я вас зустріну!.. Щасливої!..

Потяг уже рушив, і він майже біг поряд з вагоном.

IV

Мама, здається, тому й захворіла, що вік доні не бачила. Яку любила найдужче, потай нею гордилася. Вона єдина приносила додому лише відмінні оцінки, здобула хоч і неповну, та все ж вищу освіту. Як здобувала, про це свідчив лиш одяг, що його доводилось ушивати та звужувати. Бо які статки у мами — вдови, що не діждалася чоловіка із фронту! "Пропав безвісти", то й не платили навіть злиденної пенсії.

Мама враз ожила, вгледівши свого "мазунчика". Тримала за руку, наче боялася, що дочка ось-ось зведеться і зникне. Весь звіт оддавала за тиху розмову з дочкою.

А вона, невдячна, навіть розмовляючи з мамою, думала про нього.

"Невже це кохання?"

V

Перед тим, як сідати до поїзда, однесла до перукарні останню десятку. Перманент, манікюр-педикюр, хоч могла й обійтись без останнього: не буде ж перед ним роззуватися!

Сама на себе задивилася в люстро: "А я ще мов би й нічого!"

Пальцем послинила брови і вперше вийшла надвір нормальною дівчиною. Не панчохою синьою.

Їхала в плацкартному — сидячи спала-дрімала. Щоб не зіпсувати зачіску. І все в ній стискалось: зустріне?.. Роздумає?..

Перон, майже порожній, поплив, поплив, смикнувся, застиг.

Не зустрів!..

Валізка, харчами натовчена (мама була переконана, що вона голодує і досі), валізка мовби ще дужче поважчала, обриваючи руку.

"Теж мені красуня заморська!"

Зупинилася посеред залу — поміняти руку. І хоч люди з обох боків обтікали її, й розмовляли, і кричали, й сміялися — нічого не чула, не бачила. Оглушлива тиша опустилась на неї, відділила од світу. Що застиг, здається, навіки.

— Пробачте, що запізнився!

Довкола враз усе ожило, зарухалось, гаряча хвиля так і хлюпонула у груди, а він усміхався до неї, голублячи поглядом.

— Давайте вашу валізку. — Ухопив, аж присів. — Ви що, цеглу везете?.. Ходімо, бо нас тут і затовчуть.

Поцікавився одразу ж:

— Паспорт при вас?

— При мені.

— Дайте сюди.

— Навіщо?

— На виході міліція. Перевіря документи.

І хоч давно уже скінчилась війна, коли зупиняли на кожному кроці, вона не здивувалась ніскілечки: дістала із сумочки паспорт.

— Отак буде краще. — Чомусь одразу ж сховав паспорт до бічної кишені.

Міліції вже не було. Та вона одразу ж і забула про паспорт. Йшла поруч з ним, ловила на собі його погляди. Весь час переживала за перманент: уцілів?.. Не розкуйовдився?..

Зупинилися перед якимось будинком.

— Заскочимо на секунду. Мені треба документи оддати.

Не здивувалася, чому і їй треба заскакувати. Покірно пішла. Зупинилися вже в коридорі перед дверима високими.

— Тут, — сказав він.

Дістав її паспорт, глянув мигцем на першу й останню сторінки:

— Оксана?.. Вік мріяв зустріти Оксану!

Штовхнув двері, і вони зі скрипом-рипом неохоче впустили їх досередини.

Кімната, вузька, як пенал. Вичовгана доріжка до єдиного канцелярського столу та двох рахітичних стільців перед ним. Голі-голісінькі стіни з височезним, як у соборі, вікном... Ні, на стіні, що навпроти, засиджений мухами плакат ще з воєнних часів: червоноармієць у шоломі націлився пальцем їм прямо межи очі: "А ты записался на фронт?"

За столом — жінка віку невиразного.

Звелася, ступила назустріч:

— Зустріли, Олег Павлович?

— Зустрів, зустрів... Познайомтесь.

І поки Оксана тисла руку збляклої жіночки, Олег додав до її паспорта свій та й ляснув ними по столу:

— Можна без церемоній?.. Запитань і відповідей?.. У нас усе давно вирішено.

— Гаразд, гаразд, — заквапилась жіночка.

Взяла паспорти, стала щось записувати до товстелезної книжки. "Регистрация смертей, разводов, браков, рождений",— прочитала Оксана на палітурці, коли жіночка закрила книжку. Оцій збляклій жіночці, мов присипаній попелом, таки й справді більше личило реєструвати смерті-розлучення.

— Вітаю з законним браком! — повернула їм паспорти.

— Дякую, Ніно Василівно! — цьомкнув її в щоку Олег. — Шампанське за мною.

Вийшла на вулицю Оксана — зовсім ошелешена. Все було наче в тумані, наче й не з нею це щойно скоїлось. Не помітила навіть, як пройшли повз школу, де вона викладала, повз будинок, в якому жила, здається, трохи отямилась, коли піднялись на другий поверх вже будинку іншого й Олег відчинив двері:

— Ось тут я й живу... А це — твоя кімната...

Кімната гола-голісінька, лише на підлозі кинуті недбало газети та на шнурові під стелею теліпалася лампочка.

"Як же тут жити?" — безпорадно оглянулась.

А він, опустивши на підлогу валізку, повів її до сусідньої:

— А це вже моя.

Хоч ця сяк-так умебльована.

Сказати, що дуже, то ні (свідомість потроху поверталась до неї, у ній уже просиналася жінка, господиня гніздечка сімейного), спасибі, що хоч є на чому сидіти та спати... Спати?.. Та на ліжкові ж отому тісно й одному!.. Та ще стіл посередині: пляшка вермуту, дві тарілки, як слід і не вимиті, дві виделки, два кухлі, нарізаний хліб на газеті...

— Треба ж відсвяткувати одруження, — сказав, мов виправдовуючись.— Сідай до столу, я зараз.

І подався на кухню.

Постояла-постояла, що мала робити — сіла. Тернула пальцем по стільниці — палець враз узявся сірим. Дістала хустину, витерла хоч із столу пилюку.

За спиною зашкварчало: появився Олег. Ніс величезну сковороду, повну яєчні. Вбухав зо два десятки яєць, як не більше...

Він побіг до редакції: конче потрібно було здати в номер якусь бздушку-замітку, Оксана ж заходилася порядкувати у квартирі. Що прибиралася, мабуть, ще до війни.

Прибирала і сама себе запитувала: "Коли ж він мене поцілує?"

Цьомкнув же в загсі оту сіреньку курочку, а не її.

І ще в неї було таке відчуття, наче вона просто зайшла сюди в гості. Ось прибере, візьме валізку, що сиротою стояла в сусідній кімнаті, і піде додому.

Таке все було нереальне.

VI

Пізніше, набагато пізніше вона поцікавилась:

— Що тебе так у шию гнало женитися?

Відповів не задумуючись. Оксана вже звикла до того, що на будь-яке запитання у нього завжди була готова відповідь. Скаже, а потім уже думає, що він сказав.

— Тебе й кулі не могли наздогнати! — сміялась Оксана.

А й не могли! Повернувся з фронту — подряпини жодної. Тож і тут: відповів не задумуючись:

— Для цього були дві важливі обставини.

— Які, якщо не секрет?

— Не секрет... По-перше — закохався нестямно...

— Отак з першого погляду і закохався?

— Ні, там, у вокзалі, коли я тебе вперше побачив, мені тебе стало жалко.