Олег Чорногуз

ЯК ДОГЛЯДАТИ ЗЕВСА

Гумор і сатира

ГУМОРЕСКИ

СИНИЧКА, ДЯТЕЛ, ПРОФЕСОР І Я

Анатолію Косматенку

У мої двері постукали.

– Так! Увійдіть! – гукнув я.

На порозі стояв блідий, схожий на випечений без соди корж, мій сусіда по будинку – професор, заслужений хірург республіки Григорій Петрович Полосун.

– Що з вами? У вас обличчя Гіппократа!

– Захворів, – сказав він. – Їду додому і прийшов з вами попрощатися.

– Що ж у вас, пробачте, болить? – поцікавився я.

– Нічого... Нічогісінько... Але я останніми днями не можу працювати... Мене лихоманить, напало безсоння... Чого я вже тільки не пив, не ковтав... Наслідки однакові – нічого не допомага...

– Ви багато працюєте. Вам потрібно трохи відпочити. Частіше гуляйте, дихайте свіжим повітрям, візьміть у мене лижви.

– Усе це я випробував...

– Так у чому ж річ?

– А не сміятиметесь? – якось по-дитячому перепитав він мене.

– Ну що ви!

– Усе через синицю, – промовив Григорій Петрович.

– Яку синицю?

– Звичайну синицю. По-латинському – Parus. Просто перед моїм вікном хтось почепив на дереві годівницю і прив'язав на нитці кусень сала... Ви не повірите, але як тільки я сяду працювати, вона, наче з кимось змовившись, негайно прилітає і починає дзьобати то сало, то харчі, – ми їх щоранку кладемо.

– Ну й що? Хай собі дзьобає. А ви працюйте.

– Але я не можу. Вона відволікає мою увагу. Я увесь час дивлюся на неї. Інколи сідаю до вікна спиною... Не допомагає. Завішував вікно простирадлом – чути. Завішував ковдрою – вистукує, немов по лисині черепа. Тоді я привіз ще дві ковдри з дому: верблюжу й синтетичну. Ніби стало тихіше. Почав прислухатись – чутно. Повірте, так недовго й збожеволіти.

Я скептично посміхнувся й навіть не знайшов що сказати. Дивні ці люди розумової праці...

Все в них щось не так...

– Ви мені, бачу, не вірите, – продовжував Григорій Петрович. – А це вчора до синички ще й дятел долучився.

– А що робить дятел? – поцікавився я.

– Ви не знаєте, що робить дятел? Вибиває на старому дубові таку морзянку, що мене аж тіпає. Та цього йому мало. Вибивши одну-дві дірки, він сідає на металевий капелюшок від електролампочки і... О боже! .. Почули б ви, як він торохтить тією залізякою! Тут уже ні подушки, ні ковдри не допомагають. Він витрушує всю мою душу... добирається до гіпоталамуса [1] і, здається, довбе не дубову кору, а кору головного мозку. Учора я не витерпів: узяв у сина дрібнокаліберну рушницю і, повірте мені... розчинив вікно й розрядив по ньому, навіженому, всі патрони. В дятла не влучив... але зробив решето з того електрокапелюшка. Тепер мені нема вже спокою і вночі. Вітер через дірки в тому капелюшку так завиває і висвистує, наче то регоче тисяча відьом і нявчить добрий десяток котів. Відпочинкові моєму настав край. Я вже не бачу дятла наяву, але я бачу його, як рибалка поплавок, – у сні... Ще одна-дві такі ночі... і ви не уявляєте, чим це для мене скінчиться...

– Я можу вас виручити, – усміхнувся невимушено я.

– Цікаво, як? Запропонувати мені ноксирон, беласпон, триоксазин? .. Дякую, я все це вже випробував...

– Чому ж? – я можу з вами помінятися кімнатами.

– Петре Семеновичу, вік не забуду, – кинувся він у мої обійми. – В мене така важлива робота... Я закінчую нову працю... Мені так потрібний спокій... Я вам буду вдячний.

Ми помінялися. Першого дня я, так би мовити, обживав кімнату. Вона мені подобалася. Вікно виходило просто на пагорб, де ріс крислатий старий дуб. Поруч, на молоденькому дубочку, справді висіла годівниця і чималий шмат сала.

Я дивився у вікно, милувався природою і ловив себе на тому, що мені чомусь хочеться побачити оту синичку чи дятла. Але вони не прилітали. На електричному стовпі справді висів продірявлений у декількох місцях, пофарбований у темно-коричневий колір електрокапелюшок і торохтів на вітрі, як відірваний від даху шмат бляхи.

– Смішно, – сказав я сам собі. – Такі дрібниці виводять професора із себе. Видно, нерви слабенькі...

Я сів за стіл, розіклав папір, узяв авторучку і... раптом почув перші несміливі удари морзянки... Так і є... Прилетіла синичка. "Не злякалася професорових пострілів, – подумав я, – молодець". Деякий час дивився на неї, а потім мені це набридло – і я знову взявся за перо. Та до голови нічого не лізло, окрім одного: "Якщо він справді не вбив дятла, то чи прилетить дятел?"

– Чортзна-що! – Підвівся я з-за столу. – Якась чортівня...

Я почав міряти широкими кроками кімнату, заклавши руки за спину, й відчув, що мене тягне до вікна...

Синичка то спокійно вистукувала дзьобом, смакуючи салом, то знову сідала на годівницю, то кудись летіла... Я підходив до столу, брав ручку, папір, але синичка несподівано прилітала знову.

– Ти ж не професор, – казав я сам собі, – ти ж хвалився, що можеш працювати під гуркіт канонад.

– Так, можу, можу... Але не під цей мерзенний стукіт синички, – сперечався я сам з собою. Потім зірвався з місця, схопив ковдру й причепив її на цвяхи, забиті професором.

У кімнаті стало напівтемно. Я прислухався...

Стукіт був значно тихіший, але його ще було добре чути. І раптом щось ударило, як із кулемета.

– Дятел, – вигукнув я, зрадівши. – Прилетів! Отже, живий.

Я відгорнув ковдру й дивився, як дятел відточує об капелюшок дзьоба...

"Чого він так сердито б'є по ньому?" – подумав я. У двері хтось постукав. Я швиденько зірвав з вікна ковдру, засунув її під ліжко і сказав:

– Дуже прошу!

Григорій Петрович мені лагідно усміхнувся й запитав:

– Ну як? Не прилітали?

– Були! – трохи холодно, як мені здалося, відповів я.

– Вони на вас не впливають?

– Безумовно, ні. – Моя бадьорість професорові, певно, видалася дещо вимушеною. – Пора й обідати...

– Пора, – погодився Григорій Петрович.

Так тривало майже три дні. Я не міг написати жодного рядка. Коли нікого поблизу не було, доводилося кидати на птахів грудками снігу.

Увечері я сходив до залізниці й набрав на колії повнісінький портфель каміння. Але й це не допомагало. Синичка й дятел наче дражнили мене.

– Так і справді недовго до божевілля. Треба щось робити,

Уночі я те сало зрізав і викинув дворовому псу. Те ж саме зробив і з годівницею, Але такого я не міг зробити ні з дятлом, ні з електрокапелюшком, який завивав на вітрі, як старий грамофон.

Уранці я прокинувся передчасно. Страшенно боліла голова, під очима з'явилися синці. Снідати не пішов – пропав апетит.

– Ви зовсім змарніли! – зустрів мене в коридорі рожевощокий професор. – Може, мені треба було поїхати додому? ..

– Ні-ні! – усміхнувся я. – У мене просто дружина прихворіла... Боюсь, що додому доведеться їхати мені. – Я почервонів до самих вух і, напустивши на себе скорботний вигляд, поплентався до виходу.

До кімнати більше заходити не міг. Я пішов на вокзал. Сів на першу електричку і поїхав до першої станції. Там зліз і дав сам собі телеграму. "Негайно приїжджай при смерті крп

Твоя Ася".

Телеграма прийшла наступного дня. Я, звичайно, її показав професорові... Ї попрощався...

Він міцно потис мені руку й провів аж до самого вокзалу. По дорозі увесь час співчував та запевняв, що все буде гаразд. Тепер головне – спокій, спокій і ще раз спокій...

На що він натякав, я й досі не знаю... Невже догадався, що я не одружений?

__________________

СПОВІДЬ СТАРОГО ХОЛОСТЯКА

– Товариші судді, хай я навічно сяду на цю лаву, якщо в моєму останньому перед вами слові є хоч крихта вигадки й неправди...

Почну здалеку... В народі кажуть: одна біда сама не ходить. Не ходила вона одна й за мною...

Усе почалося з фотокарток розміром 3 на 4 см. Напередодні того, як я вже мав одружитися, мені сказали: "Вам потрібно обміняти паспорт. Він своє відслужив".

Того ж дня я пішов до першого-ліпшого фотоательє і сфотографувався.

– Через скільки днів ви можете зробити картки? – запитав я.

– Рівно через день, якщо вас це влаштовує, – відповіли мені.

Це мене влаштовувало, і я, щасливий і чомусь гордий, пішов додому.

Рівно через день я знову переступив поріг того ательє.

– Ваші фотографії ще не готові...

– Як – вихопилося мимоволі в мене.

– А от так... Приходьте завтра…

Я прийшов наступного дня. Мені сказали, що вже є негативи, а ось до відбитків ще не дійшла черга...

– Я обмінюю паспорт, – почав доводити їм, – подав заяву до загсу, через кілька днів одружуюсь, маю гарну наречену, але досі не маю тих фотографій...

– Фотографії будуть. Нікуди вони в нас не дінуться, – запевнив мене директор, коли я попросив у нього книгу скарг і пропозицій. – Своїм записом ви тільки зіпсуєте нам книгу, а собі настрій, і залишите нас без преміальних... Приходьте завтра, – він ґречно потиснув мені руку, хотів було поцілувати, але я не дозволив...

Через два дні я подався з нареченою до загсу. Із старим паспортом і такими ж фотокартками. Але нас не розписали.

– Термін користування вашим паспортом давно минув. Ми вас розписати не можемо...

– Це ти навмисне так зробив, – сказала мені наречена, жбурнула в обличчя букет квітів і вибігла геть…

Можете уявити мій стан... Я був за крок до щастя... Я спіймав таксі. Вирвав із будинку дві цеглини й наказав шоферові везти мене до фотоательє... Їхнє щастя, що того дня в ательє був вихідний... Боюся, товариші судді і товариші народні засідателі, що ви сьогодні судили б мене не за це, якби в той день я зустрів директора ательє чи хоча б одного фотомайстра…

Я упав на траву, незважаючи на випрасуваний костюм з лавсановою ниткою, і почав гризти ту цеглу... Я гриз її і закушував травою доти, поки не спала на думку ця геніальна ідея...

Я взяв свій піджак, поклав до кишені квитанцію на фотокартки і кинувся до перехожої...

Далі ви вже знаєте, товариші судді...

– Продовжуйте, – запропонував суддя і постукав по карафі олівцем, хоч у залі було так тихо, що я почув, як хтось у задньому ряду схлипнув...

– Я вихопив у якоїсь перехожої жінки, – продовжував я, – господарську сумку, ридикюль і метнувся геть... Забігши за ріг, я скинув піджак і накрив ним сумку...

Жінка, помітивши сумку, на мить зупинилася й перестала галасувати... Цього мені було досить, щоб сісти в таксі й приїхати додому.

Розрахунок мій був простий. Жінка візьме піджак і, помітивши квитанцію, віднесе його до міліції...