Канни і виноград

Пограбування на вулиці Степана Руданського

(Повість-пародія)[1]

Пролог

У гардеробній, перехилившись через бар'єр, сива немолода жінка, сторожко озираючись, щось нашіптувала на вухо довгов'язому, з цапиною борідкою чоловікові. Довгов'язий кивнув головою, поспіхом одягнувся і вискочив на вулицю Там він зупинився і, погрожуючи кулаком у щойно зачинені двері, багатообіцяюче вигукнув:

– Ну, постривайте, анцихристи! Я вам покажу…

У цей час протилежним боком вулиці проходив сержант міліції Квочка. За своєю професійною звичкою він насторожився. Все це видалося йому дуже підозрілим…

Троє проти одного

Усе сталося блискавично. Арнольд Іванович Шлапаківський не встиг завернути за ріг будинку, як перед ним виросли три лиховісні тіні.

– Інкасаторський мішок або життя, – ввічливо запропонувала гриваста тінь, погладжуючи професора по рукаву імпортного макінтоша. Друга тінь ненароком послизнулася і, раптом матеріалізувавшись, боляче вдарила Арнольда Івановича по плечу.

Шлапаківський деяку мить повагався, і його мозок з кібернетичною швидкістю видав потрібну інформацію. Він рішуче простягнув свою ношу незнайомцям:

– Беріть. Усе-таки життя дається один раз, а мішок, може, ще колись роздобуду, – сказав він і попростував до свого під'їзду.

Жертва плутає слід

Нарада була коротка.

– Ну що ж, – покусуючи інкрустований мундштук косівського виробництва, сказав майор Ситорчук. – Доповідайте.

Сержант Квочка заклопотано крякнув, розгладив неймовірно руді прокурені вуса й почав:

– Сьогодні о дев'ятнадцятій п'ятдесят п'ять троє невідомих учинили напад на відомого професора Шлапаківського. Єдиним свідком цього інциденту був шофер автомашини номер 13-13 Логвин Дмитрович Голубей. У будинку, де мешкає професор, є винний магазин "Три келехи". Голубей саме підвіз туди інкасатора. Інкасатор зайшов по гроші, а шофер заходився протирати вітрове скло. Раптом він почув приглушені голоси й побачив чотири постаті на тротуарі. Одна з них належала Арнольду Івановичу Шлапаківському, якого Голубей добре знав. Три незнайомці оточили професора, і за мить в руках одного з них опинився професорів мішок. Кинутися за грабіжниками Голубей не міг, бо чекав інкасатора. Він гукнув професора, але той, не озираючись, пішов до під'їзду.

– Так-так, – постукав майор Ситорчук мундштуком по краєчку столу. – Що ви на це скажете, лейтенанте Фостикове?

– Я гадаю, – рипнувши новенькою портупеєю, відчеканив молодий лейтенант з серйозним і проникливим поглядом, – що напад готувався на інкасатора.

– А ваша думка, сержанте Квочко?

– Кардинально заперечую, – підвівся з крісла сержант. Він помітно накульгував на праву ногу. Це майора насторожило, але він удав, що нічого не бачить.

– Підстави?

– Рівно через сорок дві секунди після пограбування мій мотоцикл зупинив Голубей. Ще через вісім секунд я уже був у під'їзді. Ліфт, на моє щастя, не працював, і через дев'ять секунд я наздогнав професора на дванадцятому поверсі. "Професоре, – питаю, – що сталося? Вас пограбовано?" Шлапаківський зняв окуляри, протер носовичком. Носовичок був чистий і як мені вдалося помітити, з ініціалами "П. М." Я одразу збагнув, що це ініціали Парфенони Микитівни, професорової дружини.

– Коротше, – перебив Ситорчук. – Що вам відповів професор?

– Я ж до того й веду, товаришу майоре. – Професор, уявіть собі, відповів, що з ним нічого не трапилося! І пошкандибав вище, на чотирнадцятий поверх. Далі я його не переслідував, бо все це здалося мені дуже підозрілим. Я вирішив дізнатися, куди перед цим заходив професор, і встановив, що він був: а) в аптеці, 6) у книгарні "Фоліант" і в ювелірному магазині. На розі власного будинку його пограбували...

– Чому ви не викликали собаки? – запитав майор.

– Не було рації, – поважно відповів сержант. – Слід посипали сигаретами "Київський фільтр". Я сам пронюхав усю місцевість від ювелірного магазину до зупинки таксі.

У кабінеті запала тиша. Майор Ситорчук чиркнув запальничкою, і всім здалося, що прогримів гарматний постріл. Майорова рука помітно тремтіла.

– Дивно, – пробурмотів він. – Дуже дивно. Нічого подібного у моїй практиці ще не траплялося.

Раптовий візит

Арнольд Іванович Шлапаківський стояв над ванною у дуже незручній для його задавненого радикуліту позі й натирав спину доберман-пінчерові за кличкою Цуцик[2]. Песик жалібно поскиглював, дивуючись, чому це його – собаку благородного походження – миють не шампунем, як завжди, а дешевим яєчним милом.

Вода, доведена до температури 36,8°, мирно шуміла в крані. Із кухні долинало поважне шипіння срібного самовара – справжнього тульського, зразка 1899 року, який, після незначної реконструкції, успішно працював на батарейках типу "Меркурій-12". Правда, цих батарейок давно вже не було у продажу, тому самовар довелося через трансформатор підвести до електромережі. Парфенона Микитівна, професорова дружина, подзенькувала блискучими бігуді з нержавіючої сталі, й велику вітальню сповнювало її інтимно-грайливе меццо-сопрано:

Я любила водолаза –

Русий чуб,

А попавсь мені професор –

Книголюб...

Це була улюблена пісня, яку Парфенона Микитівна наспівувала своєму професорові протягом ось уже сорока років їхнього бурхливого сімейного життя. За її словами, в ранній молодості вона справді мала якийсь фатальний роман з русоволосим водолазом, що плавав на рефрижераторі "Громобій" і привозив їй із екзотичних морів співаючі черепашки, а одного разу привіз навіть черепашку з королівською перлиною. Правда, перлина потім виявилася фальшивою, і романтичний водолаз, за словами Парфенони Микитівни, назавжди пірнув у глибини її безкомпромісної пам'яті.

У хвилини сімейних незгод Парфенона Микитівна виконувала цю пісню також у дещо зміненому варіанті, натякаючи ще й на якогось "верхолаза – чорний чуб", з яким теж нібито мала фатальний роман. А щоб надто вже допекти Арнольдові Івановичу, вона часом рішуче викидала із пісні слова й подавала її майже афористично:

– Я любила чорний чуб, а попався книголюб, – і переможно дивилася на професора.

Раптом пісня урвалася. Парфенона Микитівна з переляканим виглядом вскочила до ванної.

– Дзвонять. Міліція… – прошепотіла вона і, здається, зібралася непритомніти.

Арнольд Іванович пішов до дверей. На порозі стояв бронзоволиций міліціонер з жовтим планшетом у лівій руці. Правою він узяв під козирок і відрекомендувався:

– Майор Ситорчук.

Постріл у тиші

Вони сиділи в просторому професоровому кабінеті, який нагадував до деякої міри антикварний магазин і водночас скидався на комору книготорговельної бази. Професор розповідав довго й нудно, але майор був напрочуд тактовний і слухав так, ніби це була найцікавіша розповідь у його житті. Але разом з тим непомітно для професора його пильне око з фотографічною точністю фіксувало своєрідний і досить-таки парадоксальний інтер'єр кабінету. Поруч з масивними кріслами епохи Катерини ІІ, роялем фірми "Брокхаузъ и сыновья" та мініатюрним макетом замку в стилі пізнього барокко десь мало не XVIII століття ліпилися стелажі виробу Ірпінської та Корюківської меблевих фабрик. А на стелажах дружними рядами тіснилися твори сучасних поетів, прозаїків і драматургів. Окремий стелаж у найдальшому кутку було відведено для сатири й гумору. На столі перед професором лежав товстий, пожовклий від часу фоліант з ледь помітними слідами облізлої позолоти, який чекав на свою реставрацію.

Майор Ситорчук давно чув про відому бібліотеку професора Шлапаківського. Адже це була чи не єдина книгозбірня, якщо не в усьому світі, то принаймні в республіці. Доводилося чувати Ситорчукові й відгуки про неї з боку літераторів. Більшість була в захопленні. Проте зараз його цікавило інше. Й коли старий нарешті скінчив розповідати про свої гімназичні роки, майор, зрозумівши, що розповіді не буде кінця, чемно перебив:

– Пробачте, Арнольде Івановичу… А чи не працювали ви коли-небудь у фінансових органах?

– А чому це вас цікавить? – насторожився професор.

– Бачите, – тоскно смокчучи порожній косівський мундштук, сказав майор, – нам відомо, що свого часу за бездоганну службу в Азовсько-Дністровському банку вас було премійовано...

– Було, було, – кивнув цапиною борідкою професор. – У молодості, коли я був такий же стрункий і гарний, як ви, молодий чоловіче, я справді працював у цьому банку інкасатором. Незважаючи на той неспокійний час, мене, уявіть собі, жодного разу не було пограбовано. Й коли я вже переходив на наукову роботу, дирекція банку вручила мені іменний інкасаторський мішок з чистої парусини за номером 3645/888.

Професор несподівано молодо підвівся і гукнув у прочинені двері:

– Парфушо! А принеси-но мій іменний мішок!

Парфенона Микитівна в білосніжному мохеровому халаті й уже без бігуді впливла до кабінету.

– Нолику, – сказала вона, кладучи унизану перснями руку на плече Арнольда Івановича, й кинула звабливий погляд на їжакуватий майорів чубчик. – Нолику, ти ж повернувся без нього.

– Хіба? – схвильовано глянув Арнольд Іванович на дружину.

– Звичайно. Ти ж іще мав щось принести...

– Гм.. Де ж тоді він міг подітися?

Майор підвівся з крісла.

– Шкода, звичайно. А чи не бачили ви годину тому на східцях сержанта Квочку? – несподівано запитав він, намагаючись уловити вираз професорових очей.

– Ні, – ледь-ледь повагавшись, спокійно відповів професор. – Ніякого сержанта я сьогодні не бачив.

Цієї миті пролунав телефонний дзвінок. Парфенона Микитівна взяла слухавку. Обличчя її поступово блідло...

– Нолику, яке золото? – розгублено перепитала вона.

Майор Ситорчук кішкою стрибнув до телефону.

– Книги в нас, – почув він останні слова. Й відразу слухавка замовкла. Але натреноване майорове вухо вловило й інше: на фоні тих слів прозвучало виразне: "Ну, шановний, тепер тобі амба!" – і ляснув постріл, а за ним пролунав дикий, нелюдський зойк.

Майор прожогом кинувся до виходу.

Загадковий пацієнт

Поранений важко підняв забинтовану голову.

– Пити, – прошепотів пересохлими устами.

– Сестро, – наказав лікар.