Дари пігмеїв

Роман-версія

"Усі імена та події в романі вигадані. Будь-який збіг з реальністю є випадковим".

Автор

"Timeo danaos et dona ferentes"[1].

Вергілій "Енеїда"

[1] Боюся данайців навіть тих, що дари приносять (лат.)

I

Роксана зійшла з трапа власного літака і кинулася в обійми Вітольда.

— Я придумала... Я все придумала, любий, — шепотіла вона йому на вухо.

Він, здавалося, не чув її. Вітольд, безтямно закоханий у Роксану, обціловував її вушка, шию, щоки, вуста. Вона вперто шепотіла:

— Я придумала. Я придумала... Ти мене вдома по-справжньому розцілуєш.

— Я це вже й так роблю.

— Не так, любий. Не так... Після цього ти мене особливою любов'ю любитимеш. Любитимеш ти і твій Папа-Папочка — також... Ми кинемо всі сили на це, піднімемо ескадрон швидкого реагування... Як там наш маленький?..

— Як твій ніготь краще скажи? — перебив він її. Роксана показала йому пальчики. — Це не мої — це твої. Як бачиш, усе гаразд. Французи в жіночих пальчиках розбираються. Особливо — парижани.

— І не тільки...

— Любий, ти мене ображаєш. Ти знаєш, як я тебе люблю. "Так ніхто не кохав", — процитувала вона слова відомого поета. — У мене було всього кілька годин, поки французи приліпили мені цей ніготь. Я — туди і назад. Тобі спромоглася тільки придбати краватку з твоїми ініціалами і носовичок. У магазині для істинних аристократів. Я придумала, а ти мене зовсім не слухаєш.

— І авто має вуха... Розповіси вдома.

Чорний лискучий "Майбах" підкотив до самого трапа. Охоронець вискочив з автомашини і, вклоняючись Роксані, елегантно відчинив перед нею дверцята автомобіля. Вона, підтримана за лікоть Вітольдом, сіла на переднє сидіння і на деякий час затримала ніжки над асфальтом, ніби хотіла продемонструвати у черговий раз усім присутнім на летовищі їхню витонченість і красу. Вітольд сів поруч, і вони рушили.

— Домів, — мовив по-гуцульськи Вітольд.

— Зрозумів, шеф, — кивнув головою персональний водій Антоша, середнього зросту юнак, зовні схожий на цигана. "Майбах" плавно рушив з місця й поважно та м'яко викотився крізь ковані ворота летовища на Бориспільську автостраду.

Роксана припала до Вітольдового плеча й тихо муркотіла:

— Ти сумував ці години за мною, любий?

— Так, — дещо прозаїчно промовив він і посміхнувся у свої довгі тонкі губи. Посміхнувся майже на всю широчінь власних пліч, як це завжди здавалося Роксані.

— Так закохані не кажуть, — припала вона до Вітольдових грудей і поклала звично руку на його стегно. Він глянув в оглядове дзеркальце, зустрівся поглядом з водієм Антошею, і йому трохи стало ніяково.

— Вдома, люба, вдома, — повторив він двічі.

— А я не соромлюсь. Я хочу, щоб усі знали, як я тебе кохаю.

— Скажи, французи були здивовані, коли дізналися, що ти через поламаний нігтик прилетіла до Парижа аж із Києва?

— О, так. Майже всі майстри від кутюр позбігалися. Кожен мав ніби за честь потримати мене за твої улюблені пальчики, — вона приклала їх до його тонких губ, і він почергово, мов граючи на клавішах, пробігся по пальчиках туди й назад. Миронович по-справжньому закохався в Роксану. Так швидко й так раптово для самого себе... Він кохав Роксану так, як може вперше кохати тільки шістнадцятирічний хлопчик, не помічаючи в дівчині жодних вад, а бачачи тільки її вроду й чесноти. Він любив, як сам висловлювався, її ВСЮ: надзвичайну вроду, гарну статуру, стрункі ноги, довгу Роксанину шию, руки з ямочками на ліктях і чомусь особливо — рівні, не товсті й не тонкі, довгі пальчики. Йому здавалося, що таких гарних витончених пальчиків, як у Роксани, ні в кого у світі немає. А ще він любив її товстенькі, ніби створені для поцілунків, губи, ніжні ямочки на щоках, овал її обличчя, що в гармонії й складало оте одне-єдине слово — красуня.

Вітольд заплющив очі, поклавши руки на її коліна, обтягнуті в ніжні французькі панчохи, і час від часу злегка потискував їх своїми худими жовтими, як у мерця, тонкими пальцями з кущиками рудува­того волосся на поверхні фаланг.

Він пригадував, як уперше зустрівся з Роксаною і тієї ж миті зрозумів, що то — назавжди. Вона працювала на телебаченні. Уже потім дізнався, що вона завоювала у першому ж телевізійному конкурсі гран-прі "Міс телезірка". Роксана вела на державному телеканалі передачу "Аудієнція". На одну з них запросила й Вітольда Мироновича. Це трапилося тоді, коли він став високим державним посадовцем. Після першої ж зустрічі, а особливо — після інтерв'ю з Роксаною він зрозумів, що його серце вже не належить йому.

Вітольд тоді, під час телезйомок, був переконаний, що Роксана його запросила на цю передачу тільки тому, що знала, яка в нього державна посада, яку він має вагу у суспільстві і що він — так багато хто стверджував у столиці — "з самим Папою на короткій нозі". Миронович підсвідомо навіть відчував, що цією програмою вона шукає собі знаменитого, розумного й багатого чоловіка. Він належав до циніків — холодних, практичних людей, які заради власного блага, кар'єри ні перед ким і ні перед чим у своєму житті не поступаються. Такі йдуть по людських трупах, як кажуть у народі. А простіше — такі за собою готові залишити купу трупів аби дійти до мети. "Держсекретар Миронович", як його неофіційно, позаочі, називали чиновники на зразок держсекретаря США, тепер багатів думкою, що нарешті досяг однієї з найвищих посад у державі, очоливши секретаріат при президентові республіки і, як нагороду начебто від самого Господа Бога отримав у дарунок і таку красуню, як Роксана. Але це трапиться згодом.

На службі "держсекретаря Мироновича" величали й зверталися до нього переважно на московський лад — Вітольде Володимировичу. Це тішило його самолюбство і він вважав, що нарешті оволодів секретом істинного смислу життя і, як фахівець-юрист, поєднував у собі ще й рису професійного дипломата, а якщо треба, то й — актора, аби зіграти якнайкраще свою роль на очах численної публіки чи просто у вузькому колі наближених. Він сприймав світ таким, яким бачив, але поводився в ньому так, як було вигідно тільки йому. Як майже кожний сільський хлопець, що раптом вибився у люди, він намагався вирізнитися серед рівних собі, а особливо — в столиці, чимось надзвичайним, аби стати вищим і цим самим ніби компенсувати оті бідність та безправність, з якими він довгі роки жив у поліській провінції, забутій Богом і поважними людьми. Заробивши свої перші мільйони, він, наслідуючи багатих світу цього, закуповував антикваріат, картини видатних художників, меблі на замовлення і збудував віллу за індивідуальним проектом, за яку заплатив чималу ціну і яка за зовнішністю контрастно відрізнялася від навколишніх будівель.

Миронович купався в розкоші й жив так, як йому, з його точки зору, було найзручніше, найзатишніше і найкомфортніше у цьому не до кінця зрозумілому світі. Він виробив у собі свій характер і твердо жив переконанням в констатації незаперечної істини, принаймні, йому так здавалося, що його характер — це ж його доля. Миронович ніколи не вибухав, як вулкан, і з його тіла гарячим гейзером не вилітали назовні фонтани емоцій. Він не зчиняв галасу і ґвалту через дрібниці, не пускав слини і сліз від розчулення. Виробляв у собі характер сильного й твердого у своїх намірах та устремліннях чоловіка. Чимось навіть нагадував сталевий кинджал гарту найвищої проби. Його кредо — бери від життя все, що можеш. Але — бери найкраще і ти ніколи не залишишся в програші.

Роксана це відчула під час першої зустрічі з ним, і саме цей характер притягував її до нього. Хоча жодним порухом вона цього не виказала. Зрозуміла, що має справу з жорсткою людиною, але її це не лякало. Може, тому, що вона й сама належала до тих, кого називають одним словом — хижачка. Її гарні й довгі пальчики найчастіше ставали довгими кігтями, і хто потрапляв до них, уже не виривався. Навіть якби й хотів. Це при першій зустрічі зрозумів і Вітольд. Єдине, в чому він помилився — вважав, що вона незаміжня. Миронович гадав, якщо не сказати — був переконаний, що вона свою програму створила заради власної мети — знайти гідного її вроди і житейських запитів багатого принца. Вітольд Володимирович після телепередачі, власне, після першої зустрічі з нею зрозумів, що він помилився. Роксана була одружена і мала досить таки вродливого багатого чоловіка, і її передача "Аудієнція" — це не засіб вибору для себе гідної пари, а й справді її творча програма та й тільки. І все ж про всяк випадок він залишив їй тоді свою візитку:

— Якщо я вам чимось можу стати корисним, я до ваших послуг, Роксано.

Вона взяла візитку, байдуже поклала її до кишеньки й так само байдуже глянула на нього. Особливим поглядом глянула, як йому здалося, на його тонкі губи, які йому самому завжди здавалися "ахілесовою п'ятою". Миронович соромився і своїх величезних, у порівнянні з маленькою головою, вух. Він пам'ятав ще зі шкільної парти, як після чергової бійки учителька сказала йому:

— Вітольде, ти виростеш жорстоким і злим. Запам'ятай. Про це свідчить не тільки сьогоднішня жорстока бійка на подвір'ї школи, а й твої тонкі губи і примружені хитрі очиці. А тепер геть з моїх очей, і хай твоїй матері стане за тебе соромно... Вона ж тебе зовсім не таким виховує...

Роксана, тоді йому це теж врізалося в пам'ять, якось по-особливому гарно повернулася і, демонструючи перед ним свій напрочуд тонкий дівочий стан, попрямувала по коридору до студії. Усі підряд чоловіки, які йшли їй назустріч, віталися і, зупинившись, дивилися їй услід. Вітольд піймав себе на тому, що він також стоїть і дивиться, як Роксана наближається до дверей свого кабінету в телестудії.

— От і все, — мовив він сам до себе і вийшов на свіже повітря.

Тепер ця вродлива жінка напівлежала на його грудях і була майже його власністю, його законною дружиною, і він її, якщо можна такі два слова поєднати в одне ціле, — страшенно любив. Він безтямно любив Роксану і без зайвих слів, коментарів, обговорень виконував усі її забаганки. Яка ще жінка у цьому світі, так гадав він, могла себе так почувати з чоловіком, як Роксана? Яка ще жінка у світі могла собі дозволити те, що дозволяла собі Роксана? Власне, що дозволяв їй він, Вітольд Миронович.

Ось і нинішня її чергова забаганка.