По знайомству, або Голубий апендицит

Гумористична повість без претензій

Переднє слово

Скажемо одразу: ця книга не претендує дорівнятися до медичної енциклопедії, не може замінити кандидатам медичних наук довідника з хірургії, як не може стати для майбутніх ескулапів чимось на зразок конспекту чи шпаргалки. Зате будь-якому лікареві, котрий вивчить напам'ять цю книжку, можна, не задумуючись, присвоювати звання доцента й призначати його завідувачем хірургічного відділення. Що ж стосується студентів-медиків, котрі бодай поверхово познайомляться з цією роботою, то їм слід ставити найвищі оцінки з хірургії і допускати до перших самостійних операцій, починаючи з другого семестру третього курсу.

Книжка може також служити гарним посібником для дисертантів, якщо вони не обмежаться тільки нею, а й проштудіюють використану автором літературу.

Коли ж вони заодно познайомляться ще й з усіма авторськими примітками, то зможуть запросто заткнути за пояс будь-якого ерудита з усіх галузей знань.

Пишучи цю повість, автор ставив перед собою й іншу мету – нагадати кожному з її читачів, що всі ми ходимо під єдиним небом і кожний з нас у будь-яку хвилину може схопитися за те місце, де знаходиться appendix [40] .

Отож, книга є начебто профілактичною і в якійсь мірі допоможе не тільки хірургам. У години душевного спокою і рівноваги ви самостійно можете познайомитися з повістю й цілком безпомилково визначити, є у вас апендикс чи нема. В цій благородній справі наша книга – ваш найкращий друг і порадник.

Деяким медикам, які вважатимуть, що віднині можна керуватися лише нашою книгою, все-таки настійно радимо не соромитися заглядати до праць Богомольця, Заболотного, Коломійченка, Кримова, Боброва, Волковича, Спасокукоцького і, звичайно, Щоткіна-Блюмберга. Бо, як відомо, з появою на світі хірургів людство, як ніколи, почало страждати від апендиксів, а хірурги – від того, що людство оті апендикси часто занедбувало й вирощувало до таких розмірів, яких не передбачає жодний підручник з анатомії та хірургії. Отже, все це дає підстави сказати, що книжка писалася для людства і безсмертя.

Щоб показати свою вченість та ерудицію, викликати у читача повагу й довір'я до написаного, автор частенько пересипає свою розповідь латиною і словами, що вигадав сам. Цим він ставить перед собою дві мети. Перша: при читанні твору матеріал краще засвоюється. Особливо медиками. Друга: така енциклопедичність автора значно наближає його до класиків, у когорті яких віднині якщо й прибуде на одного більше, то від цього класика не збідніє, хоча ще й невідомо, чи вона збагатиться.

З усією відвертістю автор заявляє, що факт, покладений в основу твору, абсолютно не типовий і не характерний для нашого життя і нашої медицини. У сучасній хірургії це вважається явищем Opillium carapulite [41] , тобто поодиноким і таким рідкісним, як чудовисько в шотландському озері Лох-Несс. Тому критика з перших же сторінок може заспокоїтися і взяти себе в руки, як бере себе в руки хірург перед операцією, якщо вона становить для нього певний інтерес.

В основі повісті – жодної вигадки. Книга писалася і була продиктована самим життям і тими статистичними даними й знаннями, якими часто користувалися герої цієї повісті товариш Мічений і товариш Місюрський. Першого звали Гвідон Іванович, другого зовсім навпаки, але це не давало їм підстав, розмовляючи між собою, плутати свої імена й по батькові, чого не можна сказати про автора, який обмежився тим, що їхні прізвища та імена постійно намагався заміняти займенниками, що й полегшувало його працю над твором.

Все це дає підстави, скромно кажучи, назвати твір оригінальним. Передусім хоча б тим, що будь-який розділ, котрий сподобається читачеві, можна читати двічі. Його можна приписувати на ніч хворим у післяопераційну палату, і він з успіхом замінить запатентований угорцями знаменитий піпольфен і невідомо ким винайдений димедрол [42] , що дається хворим як у вигляді ін'єкцій, так і таблеток.

Без зайвої скромності скажемо, що книга має і свої недоліки: вона легко загоряється від настільних ламп, цигарок і сірників.

На закінчення авторові хочеться від усієї душі і від імені героя повісті Гвідона Івановича Міченого сердечно подякувати усім професорам, хірургам, асистентам, аспірантам, які виявилися настільки скромними трудівниками своєї справи, що просили їхніх справжніх прізвищ не називати (окрім доцента тов. Місюрського І. Г. ), а обмежитися тільки їхніми титулами і посадами, а також медсестрам, які як ніхто сприяли видужанню нашого героя, і їхні очі постійно йому говорили, що на світі нема нічого прекраснішого, ніж життя після операції.

Автор

Розділ I. Як визначається апендицит

Апендицит з'являється несподівано – як дефіцитні товари на прилавку. Але, на противагу товарам, не в кінці місяця чи кварталу, а після славного ювілею родинних свят чи просто доброї випивки, Якщо поява товарів визначається масовою появою людей в районі крамниць, то поява апендициту визначається в індивідуальному порядку (вашою дружиною чи знайомим) у нижній ділянці живота або пупка і супроводжується, як правило, вигуком "ой", хапанням себе за праву здухвину і приблизно таким діалогом:

– Ти знаєш, у мене щось страшенно поколює в животі, – скаржитесь ви своєму знайомому.

– Де? В якому саме місці? – насторожується він так, ніби не вас поколює, а його.

– Ось тут, – показуєте ви на правий нижній квадрант живота.

– А коли ось так пальцем торкнутися? Болить? – присідає турботливо він, набираючи вигляду швидше гінеколога-любителя ніж ескулапа-хірурга.

– Неймовірно, – ледь не вигукуєте ви після того, як приятель з усієї сили штрикає вас під ребро вказівним пальцем.

– Все ясно! – підводиться він з переможним виглядом полководця, який, тільки-но познайомившись із розташуванням військ на карті, уже вважає бій виграним. – Апендикс-с! – заявляє авторитетно товариш.

Потираючи від задоволення руки, як малодосвідчений хірург, якого більше цікавить діагноз тематичного хворого, ніж сама операція, збуджено починає ходити по кімнаті і, не поспішаючи, тягне з себе кожне слово.

– Треба негайно оперуватися! – нарешті робить він остаточний висновок і підкріплює його масою прикладів та випадків із життя його ближніх родичів, а то й із свого власного.

– Треба негайно оперуватися, – повторює він. – З цим не жартують!

– А ти звідки знаєш? – цікавитеся ви і б'єте його прямо в сонячне сплетіння, образно кажучи, такими словами. – Ти що, хірург?!

– То не має значення. Я тобі кажу як людина, яка перенесла апендикс. І не якийсь там, а гангренний! Ще б півгодини, і я б ніколи не зумів тобі поставити цей діагноз. Апендикс розірвався на моїх очах у руках хірурга. Тут жарти короткі. Апендикс – це атомна бомба. Гірше: міна уповільненої дії, про існування якої ти знаєш, але не знаєш, коли вона вибухне.

Далі, вже й так налякавши вас добре (він на цьому не зупиняється, бо, бачте, турбується про вас, як рідний брат), він починає на додачу наводити ще й статистичні дані, які показують, що смертність від апендициту вища, ніж від операцій на серці і трепанації черепа, разом узятих.

– Так показали останні дослідження, – закінчує він, не посилаючись на жодне джерело, куди при першій нагоді могли б зануритися й ви.

– Хворі на апендикс, – щоб у ваших очах зріс його авторитет, він говорить в усіх випадках "апендикс", як окремі люди, що полюбляють більше назву "гіпопотам", ніж "бегемот", особливо тоді, коли друге слово викликає у вашого співбесідника неприємні асоціації, – так от, хворі на апендикс гинуть, як мамонти під час льодовикового періоду. Часто хірурги безсилі. В одних цей атавістичний відросток розривається в поїздах, в інших – у каретах швидкої допомоги, в третіх... Я вже казав, як у мене. Це може завтра повторитися з тобою, якщо ти зараз негайно не викличеш таксі і не поїдеш до лікарні. Пам'ятай, завтра буде пізно, – починає закликати він вас. – Дев'яносто дев'ять і дев'ять десятих після цього не виживають.

Виріж негайно, якщо не хочеш залишити дружину молодою вдовою. Операція – укус комара. Я поїхав, жди мого дзвінка.

Він міцно тисне вам руку і з закликом "тримайся!" щезає за дверима.

Окрім згаданого, є ще декілька способів, як визначити апендицит. Один із них – звернутися до гарного спеціаліста, який, якщо вірити йому, давно на цьому ділі зуби з'їв.

Він заведе вас у кабінет чи ординаторську і, поклавши на тапчан, заголить вам живота й почне на ньому спочатку вишукувати якусь точку під загадковою і невідомою для вас назвою Мак-Бурнея [43] , якої ви особисто в своєму житті там ніколи не помічали і дуже сумніваєтесь, чи вона там є й тепер. Не знаходить її у вас і професор, але на цьому, як і ви, він не заспокоюється і починає вишукувати ще якісь симптоми типу Ситківського, Ровзинга, Щоткіна-Блюмберга або ж навпаки, – поклавши вас на лівий бік, – Блюмберга-Щоткіна.

Якщо й ці симптоми йому нічого не дадуть – примусить вас негайно здати кров, не забувши на клаптику паперу написати cito [44] .

Поки молоденька лаборантка з пальчиками ніжнішими, ніж у вас, братиме sanguis [45] , ви зіщулитесь так, ніби вона збирається не вколоти вас пером, а нанести удар ланцетом. Вдаючи, що вас це аніскільки не лякає, ви в душі міркуватимете, чи пішла б вона з вами в кіно, якщо у вас не виявиться апендициту, а в неї ніякого homo sapiens [46] чоловічої статі.

Після того, як лаборантка піде і ви помітите, що й ноги у неї теж не рівня вашим, професор засукає рукави і з новою силою візьметься за вас та за вашу точку Мак-Бурнея. Покладе вас на один бік, потім на другий, тоді примусить підняти й випрямити ногу і якийсь час потримати її вище вашої, а не його, голови, натисне з усієї сили вам на живіт і аж після цього дозволить різко опустити ногу.

Словом, коли з вас піт почне котити градом, а біль розпливеться з правого нижнього квадранта по всьому великому квадранту, ви закотите очі під лоба і скажете:

– Професоре, я більше не можу. Швидше або ріжте, або, або... я...

– А що ж тут різати?! – запитує він у вас, хоч ви прийшли про це запитати в нього. – Що ж тут різати, коли я нічого не знаходжу.