Голосами віщої давнини

ГОЛОСАМИ

ВІЩОЇ ДАВНИНИ

полемічні нотатки на полях давнописів,

наукові розвідки та есе,

роздуми над історичними екскурсами

попередників і сучасників

ЧАСТИНА ПЕРША

НА ВОГНИЩАХ НЕПРАВЕДНИХ

СЕНСАЦІЙ…

Не існує у сумлінного науковця місії

більш невдячнішої, ніж розвінчування

неправедних міфів і сенсацій; і, водночас,

не існує у нього місії шляхетнішої,

ніж аргументоване, виважене протиставлення

цим, згубним для наукової істини, міфам і

сенсаціям — свого інтелекту, своїх знань

і своєї громадянської мужності.

Богдан Сушинський

РОЗДУМИ

НАД

"КАРПАТСЬКИМ ЛІТОПИСОМ"

1

У тому, що поява 2008 року першого в Незалежній Україні видання "Карпатського літопису" не викликала на-лежного інтересу ні в науковому середовищі, ні в самому українському суспільстві – проглядається щось із незбагнен-но фатального, що визначає історичне буття всього нашого східнослов'янського етносу.

Причому йдеться не лише про ступінь наукового та громадського визнання тих чи інших, документом даним за-свідчених, історичних реалій. Тут усе видається глибинні-шим і складнішим.

Мабуть, ніхто не стане заперечувати, що, з точки зору офіційної української історіографії, у цьому творі полемічне геть усе: його автентичність та історико-архівна, джерельна база кожної із чотирьох книг, із яких цей Літопис утворюєть-ся; історія його написання і пошук рукописних оригіналів твору; реальність авторства, та рівень фаховості творців окремих його книжок-розділів; правдивість викладених у ньому історичних та біографічних фактів; їх співставлення з аналогічними літописними стародруками, в яких ці ж таки події відтворюються на принципово іншій документальній базі; нарешті співвідношення в першоджерелах Літопису мі-фологічної та історико-документальної основ…

Тобто цінність цього, несподівано виринулого із не-буття, невідомого науковому світові та широкій громадсько-сті раніше, принаймні до 1944 року, літопису про українську таємну монархічну династію та про ( ні раніше, ні зараз май-же невідоме народові, чи хоча б широкому загалу науковців) українське королівство… залежить від того, наскільки істо-рично виваженим та національно вмотивованим постає перед нащадками творіння його авторів; наскільки їхні погляди на етнічне і політичне формування народу відповідають уже ві-домим цьому народові документам, дослідженням та духов-ним постулатам.

А головне, наскільки хронікально-легендарні канони та ідеологічна мотивація державотворення, викладені в новояв-леному Літописі, відповідають тим уявленням нації, які вже були сформовані в її колективній свідомості тисячолітніми постулатами і традиціями — міфології, історіографії та архео-логії; творами фольклорної, документальної та художньої лі-тератури.

Я невипадково з такою прискіпливістю окреслюю всі ці аналітичні підходи та застереження. Річ у тім, що не лише більшість хронікальних свідчень, але й сама відтворювана "Карпатським літописом" державотворчо-монархічна канва виводить нас на засади відверто "паралельної", принципово альтернативної історії України та українців, особливо їх за-хідного, галицько-руського етнічного масиву. Втім, до розви-тку цієї думки я ще повернуся…

Зрештою, нічого підступного в тій потенційно гострій полемічності із загальновизнаною, канонічною історією, якою просякнуті сторінки "Карпатського літопису", не існує. Принаймні світ нею не здивуєш, а тим паче – не вразиш, оскільки в світовій науково-літописній практиці – це приро-дна річ. Або ж, кажучи популярніше, і не таке зустрічалося. Згадаймо хоча б, які пристрасті спалахували свого часу з приводу факту самої появи в науковому обігові, а також пра-вдивості й автентичності "Слова о полку Ігоревім", "Повісті минулих літ", "Історії русів", "Манускрипту Войнича" або тієї ж таки "Велесової книги"…

Та в тім-то й річ, що потенційну полемічність осми-слюваного нами Літопису жодним чином досі не зреалізова-но. Ні поява першого варіанту літопису, зразка середини сорокових років минулого століття; ні публікація його нині-шнього видання у значно розширенішому вигляді – не ви-кликали в наукових і громадських колах ні реального бажан-ня дослідити цей твір, ні спроби винести його на широке громадське обговорення; не кажучи вже про утвердження йо-го в якості державно-національного літописання; ні хоча б цілком природного прагнення пізнати його.

Відтак суть не в самій проблемності викладених у лі-тописі українських горян фактів. Просто я не уявляю собі якогось іншого цивілізованого народу, в науковому і суспі-льному середовищі котрого поява літопису, що переглядає, та що там, буквально переорює, цілі пласти його офіційно визнаної національної історії – викликала б таку байдужість, як це продемонстровано було у випадку з появою на історич-них шпальтах сучасної України її "Карпатського літопису".

Перечитуючи, аналізуючи його, порівнюючи з інши-ми літописними зібраннями, я щоразу ловив себе на думці: "Це ж до якої стадії збайдужіння та національної самонепо-ваги слід було дійти нашій історичній та краєзнавчій громад-ськості, щоб, отримавши в своє розпорядження, таке, нехай і суперечливе, але ґрунтовне і всеосяжне історичне першодже-рело, як "Карпатський літопис"; таке вагоме свідчення етніч-ної самосвідомості, — впродовж кількох років вдавати, нібито нічого особливого на ниві історичного пізнання нашого на-роду не відбувається?!".

Та це погляд під одним кутом зору. А весь мій особи-стий досвід пізнання багатьох літописів і безлічі інших пи-семних джерел під час роботи над фундаментальним двотом-ним виданням "Козацькі вожді України", двома томами істо-ричних есе "Князі та полководці Стародавньої України", "Всесвітньою козацькою енциклопедією", "Всесвітньою іс-торією лицарства", працями "Слово про Скит Манявський" та "Велесова книга предків" тощо, вимагає й іншого підходу, теж критичного, але вже вмотивованого самим літописом і тими поясненнями, які надають нам, як його безпосередні ав-тори, так і впорядники книги, її редактори та видавці.

На мій погляд, тут існує чимало положень, які вима-гають певного уточнення, поглибленої аргументації чи хоча б якогось там прояснення.

2

Запитання і сумніви починають виникати вже під час ознайомлення з видавничою анотацією, передмовою редак-ційної колегії та "вступними словами" самих авторів тієї чи іншої книжки (частини) Літопису.

"Карпатський літопис", — читаємо в анотації, — збірник чотирьох книг хронікального історичного матеріалу, в якому йдеться про династію нащадків короля Данила Галицького, які у кожному поколінні, з допомогою своїх дворян, спадко-вих князів упродовж п'яти минулих віків, в умовах глибокого підпілля, ревно боролися за повернення предківського Київ-ського престолу і відродження держави – Київської Русі.

Кожна із чотирьох книг " Карпатського літопису" має свого автора-хронікера, який старанно та компетентно охоп-лює певний період того часу, в якому він жив та, як дворя-нин, був близькою особою до династичного роду нащадків короля Данила Галицького аж до 1944 року".

Здавалося б, усе виглядає ідеально: кожна книжка має свого "автора-хронікера" (доладніше було б ужити уста-лену форму цього терміну – "хроніста" — Б.С.), який старанно і компетентно охоплює період того часу, в якому він жив". Але ось у чому проблема… Задекларований даним виданням автор першої книги князь Олег Ігорович Тустанський у своїй, хочеться сподіватись, власноруч писаній передмові до книги повідомляє, що "писати і составляти отой "Карпатський лі-топис" він почав 1403 року, маючи п'ятдесят років від наро-дження.

На мій подив, і видавці з редакторами, і всі ті науковці, через руки яких пройшли відтоді два видання "Карпатського літопису", мовчазно і, сказати б, сумирно проковтнули цю "мильну історико-інформаційну бульбашку". І тільки в мене, дивака, виникло одразу кілька простих, як стільниця мого письмового столу, публічно виголошених зауважень та запи-тань.

Гаразд, Олег Тустанський почав "писати і составляти" отой "Карпатський літопис" 1403 року. Але ж у книзі події докладно хронізуються, починаючи з 24 квітня 1308 року, тобто майже за сто років від того дня, як автор хроніки взяв-ся за перо, і за п'ятдесят років до його народження! В такому разі Тустанського точніше було б іменувати не "хроніке-ром"-хроністом, бо хроністами завжди були сучасники від-творюваних у хроніках постатей та подій; а "літописцем", який, посилаючись на давні джерела, творить свою літописну історію. Причому одразу остуджую бажаючих посперечатися з цього приводу, що йдеться не про оті "Хроніки короля…", чи якогось там іншого діяча, писані істориками-публіцистами та літераторами, оскільки в даному випадку термін "хроніка" несе у собі всього лиш ознаки відповідного історико-літературного жанру.

Та, як ви розумієте, в даному випадку річ не в термінах. Можливо, я звагалі не порушував би цієї теми, якби ж то не ще одне принципове зауваження. Якщо автор Літопису з та-кою точністю, із зазначенням конкретних дат, відтворює в своєму збірничку невідомі офіційній історичній науці події державної ваги, то виникає природне запитання: "А з яких таких утаємничених для всіх нас, "непосвячених", джерел запозичував він ці вражаюче точно датовані події?!".

Ні-ні, це питання — принципове, величезної історико-наукової ваги: хто насправді з такою точністю – день, місяць, рік — датував та докладно описував буття української еліти при секретних дворах таємничих нащадків усіма нам відомо-го короля Данила Галицького? Якими людьми була створена, ким упорядкована та опублікована, і де, по яких таких схо-вищах, архівах чи бібліотеках, зберігалася та першохроніка (чи першохроніки!), яка насправді лягла в основу даної книги (даної частини) Літопису?

Тому дуже дивно, що упорядники та видавці Літопису взагалі не звернули уваги на цей аспект оприлюднення тако-го, в усіх відношеннях сенсаційного, твору; що вони, навіть риторично, не захопилися цими питаннями.

А тим часом, аналогічні запитання виникають і з при-воду авторства та методів творення трьох інших книжок. Скажімо, князь Володимир Жбировський народився – звер-ніть увагу — 1559 року; перший запис його другої, за літопис-ним ліком, книги датується першим січням 1450 року, а до-кладне датування подій починається… з червня 1481 року! Тобто про яку таку хроніку його як сучасника описуваних подій може в даному випадку йтися?! Невже не зрозуміло, що з приводу його авторства, як і з приводу методів форму-вання хроніки, неминуче виникають такі ж запитання, як і з приводу авторства Тустанського?

Відповідно, князь Андрій Вірсонський, 1681 року на-родження, якимось дивним чином вів хроніку з грудня 1622 –го, а його послідовник, автор четвертої книги Микола Палій-Вільшанський (члени редколегії, тобто сучасні видавці Літо-пису, називають його Білінським-Вільшанським), він же в миру Микола Палій, побачивши світ 1913 року, примудрився хронікувати буття королівської династії Данила Галицького з червня 1738 року!

Від імені всіх вдячних нащадків, кажу: " І на тому дя-куємо", але все ж таки поясніть мені, на які джерела ви, ша-новний предку Палій-Вільшанський, спиралися?

Звичайно, можна послатися на твердження Тустансько-го щодо того, що попередники "залишили багато письмен, які знаходяться у теперішній королівській столиці – Карпа-ти".