Забуті письмена

Богдан Сушинський

Богдан Сушинський

ЗАБУТІ ПИСЬМЕНА

Фантастико-пригодницька повість

Сонце зайшло за хмару над самою вершиною хребта, і якийсь час ми напружено стежили за нашим оператором Кирилом Хічкановим. Приготувавши кінокамеру, він метушився понад краєм урвища, між двома скелями, сподіваючись, що світло ще з'явиться. У нього лишався якийсь там метр плівки, і він із затятістю, на яку здатні тільки кінооператори, чекав появи сонця, щоб повезти звідси відбиток палаючої кулі, що скотилася на вершину хребта й освітлює це таємниче плато із заміською віллою доктора Мікейроса та загадковими кам'яними плитами, кожна з яких — своєрідне послання древньої цивілізації цивілізаціям прийдешнім.

— Не будемо заважати, — торкнувся мого плеча доктор Мікейрос, володар цього зібрання плит. — Може, йому ще й пощастить. Якщо це й справді так важливо.

— Завтра вранці ми вирушаємо до столиці, а звідти — на батьківщину, — пояснив я, хоч Мікейрос і сам знав, що іншої такої нагоди у нас не буде. Та й взагалі відвідання містечка Анданачі, за околицею якого височіє це плато з будиночком доктора Мікейроса, не входило до наших планів. Ми з оператором мали зняти кілька сюжетів із життя сучасних індіанців Південної Америки, нащадків древнього народу — інків. І ми це зробили. Але, вже завершуючи свою подорож, раптом почули від одного столичного журналіста про дивовижну колекцію доктора Мікейроса, який зібрав понад три тисячі кам'яних плит. На плитах стародавні майстри "закодували" у піктограмах найрізноманітніші знання, набуті невідомою нам древньою цивілізацією, наукова еліта якої, вважає доктор Мікейрос, залишила ці послання перед тим, як переселитися на іншу планету, стартувавши на своїх кораблях із космодрому на плато Наска.

Одначе все це — і невідома цивілізація, і космодром, і переселення на іншу планету — лишалося питанням полемічним. А плити — ось вони. І збирач їх — теж. І ми могли тільки пошкодувати, що дізналися про це так пізно і не зняли окремий великий фільм про той унікальний музей у гірському закутні та його господаря.

— Але ви ще повернетеся сюди, сеньйоре Ковач, — мовби прочитав мої думки доктор Мікейрос.

— Хотілося б. Не знаю, як Хічканов, але особисто я мучитимусь доти, доки не побуваю тут ще раз.

— Так, сюди неможливо не повернутися. Якби я не був тверезим аналітиком, то вважав би, що ці кам'яні плити мають магічну силу. Отож ви повернетеся сюди. Кожний серйозний журналіст, кожний фотограф, який береться пропагувати ці "послання з минувшини", для мене бажані гості. Не тому, що я прагну слави — вона мені вже ні до чого. Просто людство повинно знати про ці кам'яні "листи", зацікавитися ними. Адже теорія, якої я дотримуюся і яка вам добре відома, може слугувати об'єднанню людей, їхньому моральному очищенню і духовному згуртуванню.

— Я згоден з вами, докторе. Мікейрос.

— От бачите... Але поки що з цим згодні далеко не всі. Багато хто намагається ігнорувати сам факт існування цих "послань" або порівнювати їх із примітивними наскельними малюнками давніх індіанських мисливців. Це невігласи, які не хочуть бачити очевидного і прислухатися до голосу власного розуму. Скажіть, ви писатимете щось про цю колекцію?

— Так.

Ми вже ввійшли до будинку, який усі називали "гірським гніздом доктора Мікейроса", піднялися на другий поверх у його кабінет і зупинилися біля відчиненого вікна. Між двома вершинами хребта по той бік каньйону досі зависала велика темна хмара, але й через неї видно було, що сонце вже зайшло за вершину. Час втрачено, мій товариш не міг не розуміти цього, однак він усе ще стояв на тому ж місці, де ми залишали його, і, тримаючи кінокамеру на плечі, напоготові, справді чекав дива.

— Неодмінно напишіть, — докінчив свою думку доктор Мікейрос. — І зніміть фільм. Справжній, великий фільм. Ви можете не повірити, але, по суті, кожна з цих плит має таку історію (навіть не древню, не історію свого створення, якої ми вже не можемо взнати, а сучасну — як, хто, коли й за яких обставин знайшов її, і як вона потрапила сюди, і що на ній закодовано), що про неї можна писати книжку й знімати фільм. Вони цього заслуговують.

— Шкода, що в нас був тільки один день. До речі, докторе... Я все хотів запитати вас, проте не наважувався... Той же столичний журналіст, що повідомив про ваші плити, розповів нам про трагедію, яка сталася тут у вас рік тому, коли ви і ваш музей мало не загинули.

— Він розповів вам про це?! — відсахнувся від мене господар "гірського гнізда".

— Так, у загальних рисах. Пробачте, якщо вам боляче пригадувати ту пригоду.

— Ні-ні, річ не в цьому. Я був певен, що журналісти ніколи не дізнаються про цю історію, тим паче — столичні. Навіть у містечку про неї знає лише кілька чоловік, та й ті вважають за краще скоріше забути її.

— Шкодую, докторе Мікейрос, що приніс вам таку прикру новину. Але, якщо вже так склалося, якщо інформація проникла в редакції газет і ваше "гніздо" тепер уже напевне почнуть штурмувати столичні журналісти, то, може, ви розповіли б і мені? А колись, якщо я серйозно візьмуся за статтю про вас чи, може, й за книжку...

— Одне слово, ви хотіли б мати інформацію з перших рук.

— Я поважаю своїх колег, хоч би де вони працювали. Проте ви розумієте, що в їхніх публікаціях можуть бути неточності.

— Неточності, дуже м'яко сказано... — кивнув доктор Мікейрос, набиваючи тютюном свою мініатюрну люльку з довжелезним прямим чубуком. — Я розумію. Досі я мовчав. Але якщо вже справді про цю трагедію дізналися газетярі, то краще, коли світ знатиме правду, аніж послуговуватиметься їхніми вигадками.

Він закурив свою люльку і кілька хвилин мовчав, дивлячись кудись у простір між двома вершинами, де, напевне, був перевал хребта. Розуміючи, що почати розповідь йому нелегко, я не квапив його.

— Гаразд, — зважився нарешті доктор Мікейрос. — Я розповім вам усе, що знаю сам. І навіть не забороняю описати цю трагічну історію. Тим паче, в мене є підстави підозрювати, що вона може мати якесь продовження. Яке саме—не знаю. А в таких випадках краще буде, якщо десь у пресі чи в книжці з'явиться правдива розповідь про те, що ж насправді сталося на цьому плато рік тому...

загрузка...

1

Злива вщухла так само несподівано, як і почалась. Останні хвилі її вдарили у вершину хребта, що підпирав небо по той бік ущелини, і, відшумувавши разом з вітром та блискавицями, розвіялися по червоно-блакитному піднебессі, на якому знову заграли бліді промінці холодного гірського сонця. А веселка, що ледь-ледь вималювалася між двома вершинами перевалу, наче закривавлена смужка бинта на зраненому тілі гори, враз стала блідо-червоною і почала навіювати якусь незбагненну тривогу.

Побачивши її, доктор Мікейрос відкинув каптур короткої спортивної куртки і підставив обличчя запізнілим останнім краплинам. Ось уже хвилин двадцять він стояв тут, на кам'яному узвишші, і дивився на вершини Анд, що півколом оточували плоскогір'я, на якому він спорудив своє "гірське гніздо" — заміську віллу, — та на будівлі Анданачі, містечка, що розкинулось у розлогій долині. Навіть зараз Мікейрос міг бачити зелений схил цієї долини, поцяткований жовтавими плямами будиночків, над якими клубочився легкий надвечірній туман. То було досить красиве видовище, але господар вілли не любив милуватися цим пейзажем. Його завжди причаровували тільки гори, і він використовував щонайменшу можливість, щоб іще раз побачити, осягнути, осмислити, які вони, гори на світанку, гори сонячного дня, гори опівночі, гори в грозу... У містечку він теж мав власний будинок. Але навідувався туди надзвичайно рідко і більшу частину життя проводив тут, у "гірському гнізді", на випаленому сонцем, збитому зливами і поруйнованому вітрами плато, де тільки дивом прийнялися три сосни — три тонких деревця серед кам'яної пустелі Анд.

Одразу за його обійстям плато круто обривалось, і десь там, у глибині ущелини, клекотала бурхлива гірська річка, що поволі підмивала цю рівнину, врізаючись усе далі в кам'яне тіло узвишшя й утворюючи шалений пінявий вир. А по той бік річки починався хребет, вершини якого звідси, з високогірного плато, здавалися не такими вже й високими, але все одно далекими й недосяжними. В цьому гірському закутні було чим милуватись. Одначе ні великий, вимурований із майже необробленого каменя двоповерховий будинок, ні ледь уторована дорога, що пробивалася сюди з долини і повзла понад річкою далі, в гори, ні міський краєвид, що відкривався з протилежного боку плато, не позбавляли його тієї похмурої суворості, з якою важко змиритися людині не звиклій до гір, стихії й самотини.

Сам Мікейрос не наважився б стверджувати, що небуденний, майже космічний пейзаж, який відкривався звідси, захоплював його своєю красою. Він народився в Амазонії і з дитинства призвичаївся до більш-менш рівнинних пейзажів. Його чарувала сельва, милувала душу граціозно повільна, майже застигла, лісова річечка, що десь далеко впадала в Амазонку, зваблювали ледь помітні стежки джунглів і тішили око мальовничі яскраво-зелені пагорби, між якими вигрівалися на сонці хатини невеличкого селища Ача. У цьому селищі, в якому народжувалися, жили й умирали всі його предки з часів Конкісти, він і провів своє раннє дитинство. Отож, вдивляючись у гори на світанку чи опівночі, він не так милувався природою, як намагався проникнути у таємницю Анд, у ту велику таємницю, що утворилася з безлічі дрібних катастроф, дивовижних пригод, стихійних і людських лих, яких поки що не могли й пояснити. А ще він намагався проникнути у таїну походження індіанських племен, що віддавна жили на схилах цих гір — історія їх, якби її ґрунтовно дослідити, могла б пов'язати древню, нині загиблу цивілізацію, що колись існувала тут, із життям сучасним, а може, й прийдешнім. Так, він, кого вже давно вважають диваком, гірським схимником чи просто божевільним, — кожен по-своєму, виходячи із власного розуміння способу життя і захоплень доктора Мікейроса і розуміння теорій, які він висував, поширював та всіляко відстоював, — шукав цієї розгадки. Та незалежно від того, хто і як ставився до господаря "гірського гнізда", кожен усвідомлював, що все своє життя Мікейрос присвятив захопленню, яке не тепер, то колись, згодом вважатимуть неоціненною послугою людству.

1 2 3 4 5 6 7