Кармелюк: гнів і гордість України

Богдан Сушинський

ЧАСТИНА ПЕРША

У ВИРІ ІСТОРІЇ

Кармелюк – це одвічна легенда

про лицаря-заступника, але

витворена не фантазією народу,

а жорстокою дійсністю народного

буття; і все в цій легенді вічне

і віще, все возведено в абсолют

романтизованої святості.

Богдан Сушинський.

1

Кармелюк... Це ім'я назавжди залишиться в історії і в душі українського народу, як символ його бунтарського духу, як заклик до соціальної справедливості і національної гордості, як ореол незламності істинного борця за народне щастя. Ось чому на скрижалях історичної правди воно незмінно сприймалось і буде сприйматися в ряду імен таких народних героїв, як Северин Наливайко, Лук'ян Кобилиця, Олекса Довбуш, Максим Залізняк, Іван Сірко, Іван Гонта...

Але навіть серед цієї когорти важко виділити народного ватажка, який пройшов би таким немислимо тяжким, таким справді трагічним і, водночас, істинно лицарським шляхом до своєї повстанської правди, своєї всенародної слави, до тернового вінця вождя селянського повстання, яким пройшов Устим Кармелюк.

Спалахнувши в 1813 році на Поділлі, антикріпосницький народно-визвольний рух під проводом Кармелюка ( справжнє ім'я – Севастіан Карманюк) незабаром перекинувся на Київську, Волинську та інші губернії, охопивши таким чином територію, що дорівнює сучасній Великобританії.

Цей могутній кармелюківський рух, в якому взяли участь не тільки українська, але й російська, польська та єврейська біднота, і навіть так звана польська "загонова" шляхта, котра в такий спосіб боролася проти Російської імперії за незалежність Польщі, тривав майже двадцять три роки, заполонивши своїм виром близько двадцяти тисяч повстанців і залишившись в історії українського народу однією з найяскравіших сторінок його боротьби проти ненависного волелюбному козацькому духові, але силою нав'язаного Україні, кріпацтва; проти сваволі розбещеного панства.

Так вже склалася доля Кармелюка, що творенням його життєпису займалися не історики та фольклористи, а судові писарі. І хоча від слів моїх може повіяти творчим цинізмом, або й жорстокістю, проте один із парадоксів історії саме в тому й полягає, що дослідники, які займаються повстанням Кармелюка, — а їх, на жаль, не так вже й багато, — повинні бути вдячними і цим писарям, і поліцейським вивідникам: адже, саме завдяки їх старанням, маємо тепер багатющий документальний матеріал, над яким ще працювати й працювати.

У тепер уже далекому 1948 році наші архівісти зробили святу справу. Вони, під упорядкуванням Є. Черкаської та І. Єрофєєва, видали – без будь-якого аналізу чи історичних коментарів — збірник судових документів, які стосуються Кармелюка та його повстання, і зберігалися на той час у Центральному Державному Історичному архіві України (УРСР). Таким чином вони – в, усьому світі усталений тепер, спосіб — відкрили дослідникам життя і боротьби Кармелюка доступ до тих першоджерел, які дозволяють осмислювати і вчинки цього бунтаря, й обставини, котрі змусили його вдатися до збройного спротиву імперсько-кріпацькій системі, що панувала в ті часи в Україні.

Досить сказати, що в архівах республіки зберігається дев'ять солідних за обсягом томів судових документів, загальний обсяг яких сягає п'яти тисяч аркушів, і які безпосередньо стосуються Кармелюка та його сподвижників. Зокрема, це:

"Дело Литинского уездного суда. Об Устиме Карманюке (в багатьох документах Кармелюк записаний як Карманюк. — Б.С.), обвиняемом в трехкратном побеге из каторжной работы" — з фонду Літинського повітового суду;

"Дело о преступнике Устиме Карманюке, который участвовал в ограблении людей в Литинской повете". – з фонду Подільського головного суду, справа №17, за 1822-1829 роки;

"Дело о преступнике Карманюке с июня 1834 года" — з фонду Подільської карної палати;

"Дело об отыскании преступника Устима Карманюка" — з фонду канцелярії київського губернатора;

"Дело Литинского земского суда про Устима Карманюка" – з фонду Подільської карної палати;

" Дело о бежавшем с каторжной работы разбойнике Василии Михайловиче Гавриленко (он же и Карманюк), и прочих сотоварищах его, за чинимые грабительства" — з фонду Подільського головного суду;

" Дело по ограблению Поплинской" —з фонду Подільської карної палати; та інші.

Не вдалося архівістам відшукати лише "справу", яка стосувалася нападу групи Кармелюка на відставного гвардійського підполковника-гренадера, колишнього офіцера Литовського корпусу Гілярія Дембицького. А шкода, адже свого часу цей напад, про який ітиметься далі, виявився настільки резонансним, що після нього було створено спеціальну урядову Галузинецьку комісію, котра займалася проблемами "умиротворення" повсталого українського селянства. Так ось, ця "справа", яка налічувала близько 2500 аркушів, кудись зникла.

Як припускають упорядники збірника, "справу", з якихось причин, могли знищити під час Другої світової війни, оскільки матеріали її, як і чимало інших документів, виявилася на окупованій німцями території. Не виключено також, що, з волі когось із українських або польських емігрантів, згадані папери опинилися за кордонами України. Знати б тільки, де саме…

Втім, до збірника "Устим Кармалюк" усе ж таки потрапили окремі документи "справи Дембицького", котрі виявилися в інших "справах". Хоча й не дуже розлого, але, так чи інакше, вони розкривають суть цієї гучної акції селянських бунтівників.

Попри всі несподіванки, хитрощі і зумисні неточності, що природно таяться у свідченнях підсудного, який, кажучи мовою сучасної юриспруденції, жодного наміру співпрацювати зі слідством не мав; дані цієї та інших "справ" дозволяють більш-менш грунтовно вивчити суть і особливості досліджуваного нами повстанського руху; дарують чимало інформації для роздумів про постать Кармелюка, його місце в історії народу, вплив на формування національної самосвідомості українців.

Так от, за вироками різних судових інстанцій, Кармелюка тричі карали шпіцрутенами і тричі батогами; двічі таврували і тричі засилали до Сибіру на каторжні роботи. Проте він щоразу втікав звідти, повертаючись на рідне Поділля, щоб знову і знову продовжувати боротьбу.

У вступній аналітичній статті " Устим Кармалюк", якою відкривається згаданий збірник документів, стислий виклад юнацького життєпису майбутнього повстанського ватажка виглядає таким чином:

"Устим Кармалюк народився 27 лютого 1787 року в селі Головчинцях, Літинського повіту, Подільської губернії, в сім'ї селянина, що був кріпаком польського поміщика Пігловського. Його дитинство та юнацтво пройшло в злиднях, у кріпацькій праці на поміщика.

В 1806 році Кармалюк одружився з селянкою-кріпачкою з того самого села. Однак недовго йому довелося жити з молодою дружиною та дітьми. В 1812 році поміщик Пігловський, за якусь невідому провину, віддав його в солдати, і він був залічений у 4-й уланський полк в місті Кам'янці-Подільському. Тодішнє солдатське життя в деяких відношеннях було ще гіршим за життя кріпака… Надзвичайно палкий і енергійний з натури, Устим Кармалюк не міг миритися зі становищем, в якому опинився. Він став на шлях помсти поміщикам за себе і за знедолену селянську масу.

В 1812 році почалася епопея боротьби Кармелюка проти соціального гніту, проти кріпосництва, в якій взяли участь сотні і тисячі поневолених подільськими поміщиками та шляхтою селян. Одночасно з селянством, в русі, на всіх етапах його розвитку, брали участь втікачі з миколаївської армії, в минулому кріпаки".

2

Тут слід дещо уточнити. На жаль, за існуючими документами, неможливо з точністю датувати ні зарахування Кармелюка до особового складу полку, ані втечу з нього. Але зрозуміло, що прослужив він усього кілька місяців, і в тому ж таки "призовному" 1812 році дезертирував. Можливо, того ж року Кармелюк і здійснював напади на когось із поміщиків, одначе документально це не засвідчено, тому що сам він під час слідства і суду, який відбувся в липні 1814 року, у цих нападах та грабунках не зізнавався.

Тобто, можна погодитися, що сам Кармелюк як дезертир почав виявляти акти непокори ще в рік утечі з частини, проте підстав для того, щоб називати 1812-й — роком початку повстання, — нема. Тому офіційно визнається, що кармелюківський рух почав зароджуватися в 1813 році.

Цікаво, що, згадуючи про 1812 рік, як про рік рекрутування Кармелюка до війська та рік його дезертирства, а відтак — намагаючись збагнути причину його втечі, ніхто з дослідників чомусь не завважує, що Кармелюка було рекрутовано саме в той рік, коли на Російську імперію, до складу якої входила тоді значна частина України, напала 610-тисячна армія Наполеона Бонапарта.

В червні французи форсували кордонний Німан, а 7 серпня (за старим стилем) відбулася Бородинська битва, після якої бонапартистам дозволено було увійти до покинутої жителями, холодної і голодної, з усіх боків палаючої Москви. І чи варто нагадувати, що в жовтні французам довелося ганебно втікати з давньої столиці Росії, а в січні 1813 року вже розпочався відомий "Закордонний похід Російської армії", в ході якого російське військо виявилося під стінами Парижа.

Військові план Бонапарта складалися так чином, що українських земель похід його війська по суті не торкнувся, та це не дає підстави дослідникам кармелюківського руху замовчувати події, котрі російська історіографія традиційно іменує "Вітчизняною війною 1812 року". З одного боку, Устим Кармелюк, Данило Хрін та інші українці, які полишали ряди російської армії, могли, в такий спосіб, демонструвати небажання захищати Російську імперію, з її кріпосницьким та садистсько-поміщицьким ладом. А відомо, що саме для участі в боях з французами в цей час на фронт перекинули 6-й Полтавський козацький полк під командуванням полковника Миколи Свічка (чи Свічки), який брав участь у битві під Малоярославцем.

Крім того, відомо, що 3-й і 9-й Полтавські козацькі полки увійшли до так званого "летучого корпусу", тобто корпусу що рейдував тилами ворога, генерала Ожаровського; а 1-й Бузький козацький полк (сформований з козаків, набраних з-понад близького до Головчинець Південного Бугу), та ескадрон охтирських гусар — становили основу партизанського загону Дениса Давидова. Діяв також полк чернігівського ополчення.

1 2 3 4 5 6 7