Забутий десант

Роман

Людина, якій спало на думку назвати цю станцію "Веселим Кутом", напевне, дуже полюбляла жарти. Нічого не скажеш — "Веселий"! Радомир Оснач зійшов на ній уранці, а тепер уже минала друга година дня, й увесь цей час на занедбану привокзальну площу і на потрісканий асфальт перону спадали холодні струмені зливи, а вуличка, що відкривалася по той бік майдану, здавалася давно забутим хутірцем, на якому не було і не могло бути жодної живої істоти.

У малесенькому, всього на чотири лавки, залі чекання — морочно і вільгло, і Радомирові навіть не хотілося відводити погляду від вікна, щоб не бачити подряпані спинки лавок, запльовану соняшниковим лушпинням підлогу і пожовклий, з позаклеюваними рядками розклад руху поїздів, у правдивість якого він просто відмовлявся вірити. Зараз Оснач взагалі волів би не бачити його, проте дівчина, з якою він познайомився в купе швидкого поїзда, сиділа саме так, що висока, незбагненна в своєму задумі зачіска сягала цього вицвілого аркуша.

Якщо тільки дівчина сказала правду — бо на будь-які запитання відповідала з такою холодною зневагою, ніби Радомир випрошував помилування — її звали Марією. Осначу вдалося дізнатись про Марію майже все, що тільки його цікавило, одначе на кожне запитання мусив зважуватись, ніколи не знаючи з певністю: відповість вона, чи вдасть, що не розчула, або просто вийде з купе. І все ж таки він зважувався. А дівчина відповідала. Чомусь відповідала, хоча могла б осікти аж занадто цікавого лейтенанта морської піхоти на будь-якому з них. От тільки, перш ніж відповісти, змірювала таким пронизливо-співчутливим поглядом, знову й знову мусив зарікатися: "Так, більше не мовлю до неї ні слова! Тюльки в мармеладі!"

Якби ж то хтось знав, скільки разів він зарікався отак за ті шість годин, які провів з нею в одному купе?! Скільки натерпівся ганьби.

Пригадавши це, Оснач заплющив очі і знервовано розсміявся. Напевне, цей сміх мав би хоч трішечки очистити його від приниження, якого Радомир зазнавав упродовж усієї поїздки. Але хіба ж то не він сам перед кожною станцією умовляв провідницю нікого не підсаджувати до них? А біля Веселого Кута, побачивши, що Марія пакує свою спортивну сумку, підхопився і, наче закохане хлопчисько, вибіг слідом за нею, за спідничкою. Вийшов-таки, ідіот! Цікаво, чи вона хоча б зрозуміла, що це не збіг обставин, а що поїзд він залишив ради неї? Можливо, й зрозуміла, та хіба по цьому обличчю можна щось вичитати? Класичний гонор провінційної красуні. Дивись на неї, милуйся, наче античною статуєю, всміхайся, плач, а чи на її очах вдавайся до харакірі... — все одно залишиться незворушною. Убивчо незворушною.

Звичайно, тепер Оснач уже розумів, що йому не слід було виходити тут. О цій порі він уже був би в Одесі і відпочивав у своїй квартирі. Та річ навіть не в часові, який він гайнує — часу в демобілізованого лейтенанта поки що вистачало. Просто йому справді здавалося, що ще ніколи в житті його не принижували так одверто і безпідставно, як, не образивши жодним словом, принижувала ця красуня. "Ну що ж, — мовив він собі, відходячи нарешті від вікна. — Це буде тобі наукою. На майбутнє".

Попід вікнами прогуркотів товарняк, уже, здається, п'ятий відтоді, як він стоїть тут (і жодного пасажирського!), і, задивившись на нього, Радомир навіть не почув, коли до залу увійшов літній чоловік у брезентовій куртці з великим гостроверхим каптуром. Помітив його тільки тоді, коли той чоловік зупинився біля нього і почав мовчки, безцеремонно оглядати форму.

— Щось не второпаю, з яких це ти, служба, гвардійців, — пояснив він, відкидаючи каптур, і відкриваючи худорляве обличчя зі слідами давніх опіків. — На "десант" ніби не схоже.

— Морська піхота, батьку, морська піхота... — відповів Оснач. їхня з Марією самотність, яку досі Радомир так ревно оберігав, уже ставала нестерпною — це так. Одначе вторгнення цього чоловіка теж було не з приємних.

— Чи ти ба?! — вражено проказав чоловік, ще раз прискіпливо оглядаючи його. — А колись морська піхота була у звичайному, флотському, як усі воєнні моряки. Я їх у Криму, у сорок першому, бачив. У ділі. Самому, правда, пробитися в десантний батальйон не вдалося, хоча й просився після госпіталю. Так "степовою піхтурою", як звали нас моряки, й залишився. А все одно: побачу форму — і ніби щось рідне пригадається.

Чоловік відійшов до дверей, увімкнув світло і зал одразу ж видався охайнішим і привітнішим.

Радомир непомітно перевів погляд на Марію. Дівчина граціозно підправила пасмо довгого антрацитового волосся і величаво звела очі на чоловіка в куртці. Тільки тепер Оснач уперше вловив на її обличчі щось схоже на відблиск звичайної людської цікавості. Щоправда, про його існування дівчина при цьому забула.

— А ти правда тутешній? — знову заговорив фронтовик, знімаючи куртку, і залишаючись у формі залізничника. — Щось я тебе, гвардійцю, не пригадую.

— Та ні, у ваших краях я опинився випадково, — говорячи це, Радомир краєм ока стежив за Марією, обличчя якої знову стало незворушним, але здавалося ще вродливішим, ніж досі. — Так, звичайна пересадка...

— Пересадка? — здивувався залізничник, видобуваючи цигарки. — Та яка ж тут може бути пересадка, у цьому закутні? — Він весело зиркнув на дівчину, шукаючи в неї підтримки, й одразу осікся. Бо тільки тепер здогадався, що то за "пересадка" трапилася тут у морського піхотинця. — Хоча... Все може бути, — хитрувато всміхнувся він. — А головне: ніколи не вгадаєш, на якій станції випаде отак "пересаджуватись". Ну що ж, тоді закурюй, вгощайся. У відпустку, чи вже списали?

— Списали, — буркнув Оснач, відмовляючись від цигарки. — А пересісти тут можна на кишинівський.

— Ну хіба що... — примирливо визнав залізничник, і без будь— якого зв'язку з тим, про що вони говорили досі, додав: — Нічого, зараз випогодиться. Ще з годинку..

Почувши це, Марія глянула на годинник. Радомир — теж. До прибуття поїзда залишилося півгодини. Цікаво, як би Марія поставилася до того, що й він теж опинився б у кишинівському? А як вона може поставитися? З поїзда не вискочить. Вдаватиме, що нічого особливого не відбувається.

Смагляве обличчя, прямий римський ніс, густе, ледь-ледь зкуче— рявлене волосся, виразисті, обрамлені природною темнокоричневою лінією губи (які вона не фарбувала), і великі темно-сині, по-дитячому невинні очі... Що-що, а дивитися на неї Осначеві дозволялося скільки завгодно: ніякого враження на дівчину це не справляло.

"Дивно: як це їй вдалося виробити в собі таку несприятливість до всього?" — подумав лейтенант, знову переводячи погляд на залізничника. Зрештою, він теж іноді бував занадто стриманим та підкреслено ввічливим саме в тих ситуаціях, коли від нього чекали дружньої усмішки, безпосередності чи поблажливості. Але тільки зустрівшись з Марією, Оснач зрозумів, як незатишно почувалися хлопці поруч із ним десь там, на учбовому полі бригади морської піхоти, на полігоні, на маневрах...

Тим часом до вокзалу увійшло подружжя літніх селян з двома хлопчаками, мабуть, онуками, а ще за хвильку заскочив парубійко в старезних залатаних джинсах і новесенькому форменому кашкеті залізничника — і зал чекання зажив своїм звичним суєтним життям. "Відставний" залізничник одразу завів балачку з подружжям, і Радомир, полегшено зітхнувши, знову наважився підійти до Марії.

— Я міг би поїхати і через Кишинів. Якщо, звичайно, ще не настільки набрид вам... Часу в мене вистачає.

— Якби я заборонила вам сісти в один вагон зі мною, ви так і залишилися б на цій станції на все життя, правда... лейтенанте морської піхоти? — насмішкувато проказала Марія, не відриваючи очей від журналу.

"На чому-на чому, а на військових званнях вона знається", — за— шарівся Оснач, твердо вирішивши, що далі вони поїдуть порізно. Він раптом уявив собі, в якому становищі опинився б, подавшись за нею в вагон кишинівського. Ще три години ганьби і ницого плазування! І все це тільки тому, що вона, бачте, красуня.

Щойно Радомир устиг подумати це, Марія вкинула журнал до спортивної сумки, уважно глянула на нього, і, як йому здалося, ледь помітно посміхнулася. "Ось так би й давно!", — вичитав він у цій в'їдливій посміппті.

— Незабаром ваш поїзд. Пильнуйте, бо не встигнете, кивнула вона в бік каси. — Квитків обмаль, а стоятиме він тут хвилинку — не більше.

— Нічого, якось прорвемося. До речі, до свого Буджака ви могли б добуватися і через Одесу. Так навіть зручніше, ніж через Кишинів.

— Це вам так зручніше, — насмішкувато уточнила Марія. Здається, вона вловила зміну настрою Оснача, і тепер мстила йому за відступництво. — А мені ще треба навідатися до Тирасполя. Ну а звідти — прямим рейсом. Хоча... повертатися туди зовсім не хочеться, — раптом вирвалося в неї. Одначе проказала вона це зовсім тихо, ніби про себе.

Радомир уже знав, що за освітою вона — інженер-технолог. Але де саме працює і на якій посаді — вивідати не зумів. Як опинилася в селі — теж. Адже з усього видно: міська.

— Ви сказали, що живете неподалік Буджака? Як називається ваше село?

— Ну, припустимо, Рибань. Для вас це має якесь значення?

— Що-що?

— Яке це має значення, питаю?..

— Та ні, ви, здається,сказали, що село називається Рибанню?

— Воно могло б називатися й Петрівкою, або Сичавкою. Тепер ви, звичайно, доводитимете, що вже не раз бували в ньому і мрієте навідатись іще раз?

— Дивовижна агресивність. Це у вас що, природне? Не бував я в цій вашій Рибані. А щодо мрії побувати... Тут ви вгадали. Але то вже інша розмова. Це ж треба: Рибань! — похитав головою, забуваючи на якусь хвильку про існування Марії. — Саме так воно й звалося. Рідкісна назва — не переплутаєш.

— О, боже! — глузливо розсміялася дівчина. — Звичайно, все збіглося: ви вже сто років мрієте навідатися до нашої глухомані. Аж раптом і нагода. Тільки не треба, — різким помахом руки зупинила вона Радомира. — Жодних фантазувань, жодних історій! Кому потрібні ці ваші сповіді на вузлових станціях?

— Сповіді — нікому, — занадто рішуче, як на цю ситуацію підтримав Оснач. — І взагалі, ганьба кожному, хто наважується висповідува— тись, не придбавши квитка на поїзд... Але все ж таки... Не пригадаєте: від вашої Рибані до озера далеченько?

— Вона й стоїть над озером.