Час сіяти

ЧАС СІЯТИ

Чорної глупої ночі серед чорних похмурих скель...

Ні. Не так. Не варто починати ані з чорнухи, ані навіть з суцільної непроникної чорноти. Зараз у світі й справді забагато чорного кольору. Але все-таки до суцільної чорноти ще не дійшло.

Чорні скелі, якщо й були вони колись чорні, зараз ховалися під суцільним покривалом зі снігу. Не можна сказати, що сніг був чистим і сяяв на сонці — бо не було сонця, й місяця теж не було, й цікаві зорі не роздивлялися, що ж воно робиться на мізерній тій порошинці Наче й маленька порошинка, геть непомітна, а скільки галасу, особливо у радіодіапазоні!

Втім, останнім часом галасу трохи поменшало.

Сірим було небо, й світанок був сірим, і сніг не виблискував тисячами маленьких алмазів, а вкривав землю товстою сірою ковдрою. Старою. Багаторічною. Збитою й зваляною, в деяких місцях затужавілою до каменючної твердоти — хоч танками їдь.

Або літаком сідай — не проломиш.

Не проломив.

Літак був хитрої форми й не менш хитрого кольору. Навряд чи у когось повернувся б язик назвати його гарним або хоча б зграбним. Хіба, може, у якогось з його ж конструкторів — але це таке діло, своя дитинка кожному здається найкращою, хай навіть це покруч із покручів.

Сірим був літак. Сірішім від торішнього снігу, якщо можна так висловитись. Ніби простояв він кілька років у місці, де було дуже багато пилюки й жодної прибиральниці. Ніби там регулярно проїжджали машини й бризкали грязюкою з-під коліс. Ніби бригада халтурників-малярів взялися пофарбувати його чорною фарбою, але половину вкрали, залишки розбавили тим, що під рукою було, та й наляпали, куди дотяглися, а куди не вистачило — то й покинули.

Брудно-сіро-плямистого кольору літак — і це лише у видимому діапазоні, а в радіо— та інфрачервоному — то й взагалі здавався чорною діркою у чорному небі. Дивилися на нього радари — й не бачили; цілилися інфрачервоні детектори — і облизня ловили охолодженими своїми очима; розставляли вуха-антени пасивні системи радіовиявлення — та перепитували одна в одної:

— Га? Що? Де?

Ніде. Ніщо. Нега.

Ніхто нікуди не летів, не планував, не збирався, й навіть з ангару не виїжджав!

У разі, якщо все-таки хтось щось помітив, літак міг негайно сісти на будь-якому майданчику розміром більше за басейн на задньому дворику, й придуритися чи то випадковою флуктуацією атмосфери, чи то глюком оператора.

А інших літаків у тутешньому небі давно не водилося. Та й цей був старенький.

І чоловік, що виліз з кабінки, теж був немолодий. Тьмяно-сірого кольору були його очі, ніби теж вкриті шаром маскувального покриття; й плямисто-сірим здавалось волосся — бо надто вже багато траплялося сивини. І навіть шкіра на обличчях та руках здавалася сірою, наче пилом притрушеною. Або наче дуже багато років не бачила сонця.

Ані справжнього, весняного, лагідно-пустотливого; ані літнього, пекучого та кусючого; ані осіннього, мудрого недокучливого; ані хоча б мертвотно-сліпучого холодного зимнього.

Втім, багато людей вже давно не бачили сонця.

Й працював чоловік старечими рухами — обережними та ощадливими. Не тими скупими порухами, якими щось роблять голодні або знесилені — ні, у жодному разі. Скупими були його рухи, але точними.

Витягти блок з гнізда. Встановити на сніг. Натиснути. Відійти.

Металева цеглина негайно заблимали вогниками-індикаторами, зіп'ялась на цибаті павучі лапки, вирівнялась-горизонтувалась й узялась до роботи. Скуштувала повітря навколо себе, занурила язика в сніг. Пробилася до споконвічного кам'яного підгрунтя. Поцокала сейсмовипромінювачами, прислухалася акустичними та вібраційними датчиками. Випустила антенку, спробувала почути якийсь із своїх супутників, не знайшла. Спіймала ворожий, придурилася ворогом, запитала номер та координати, той відповів. Подякувала.

Дала знати господарю — так, помилки немає. Це тут.

Чоловік і сам знав, що це тут. Багато років знав, а перед тим ще більше років здогадувався. Важко було б і порахувати ті роки, хіба що приблизно...

Він на якусь мить розтанув, перестав здаватися сталевим відростком свого літака, рухомим його датчиком, на кшталт язика металевої цеглини. Став людиною. Став хлопчиком чи то десяти, чи то дванадцяти років. Щасливим хлопчиськом, тому що батьки, нарешті, подарували його омріяну іграшку — касетний магнітофон. Більш того — у магнітофоні був і приймач! Щоправда, без короткохвильового діапазону, лише СХ-УКХ, щоб не було й спокуси послухати "Голос Америки", але хитрі американці одну годину на добу, на світанку, працювали і на середніх хвилях.

Може, відтоді чоловік й полюбив рано прокидатися.

А ще у тому касетнику був вбудований мікрофон й хлопчина почав записувати все підряд — від капіталістичної музики з приймача до розмов у кімнаті. Не приховано, ясна річ — де заховаєш скриньку розміром трохи меншу за "дипломат", яка ще й гуде та порипує китайською неякісною касетою? Відверто записував. Просто так. Для розваги. Всякі побутові розмови.

Або монологи діда.

Старенького дідуся, який вже не міг водити онука "он до тієї гори!" й не катав більше на дерев'яній тачці. Не вбивав сапою гадюк на городі, та й взагалі на город все менше й менше виходив. І навіть говорив все повільніше та повільніше.

Хлопчик слухав про те, як дід літав на верткому, швидкісному, комизистому біплані-винищувачі й десь в глибині душі, мабуть, не зовсім вірив. Але слухав. Й записував на касетний магнітофон.

Давно вже не було того магнітофона, й бозна-де згинули ті касети — не живуть вони стільки років; а от голос діда з певного часу все частіше й частіше звучав у вусі. Спочатку — через навушник, підключений до програвача компакт-дисків. Потім — з mp3-плейера. Потім — з мобіли, й через деякий час навушник вже не тягнувся дротом до тої мобіли, а лише транслював те, що вона передавала йому по Bluetooth. Кінець-кінцем все, що лишилось від дідуся, помістилося у крихітку-намистинку, а та назавжди оселилася глибоко у вушному каналі — зовні й не видно.

Голос діда звучав з потріскуванням та порипуванням, хоча давно вже не було рухомих частин в аудіо-пристроях, не крутилась бобіна й не терлася об голівку стрічка. Чоловік навіть хотів-був прогнати записи через фільтр — але передумав. Кінець кінцем, це був не лише голос діда, але й голос часу. Відгомін тих часів, коли він був маленьким, а магнітофони великими. Коли мав геть мізерні можливості, але дуже великі сподівання та наміри. Коли все ще було попереду, а позаду були лише дитсадок та пів-школи.

Цікаві були часи. Не сказати, щоб дуже хороші, але цікаві.

"...вилетіли утрьох, — бурмотів у лівому вусі дід. — Ланкою. Дурнувата то була практика, дуже незграбною була ланка — і в бою, й просто так. І не зманевруєш як слід, й слідкуй весь час, щоб не зіткнутися. Парою набагато краще. Але це ми зараз такі розумні, а тоді... тоді, онучку, ми ще багато чого не знали. От за це нас і били."

Били добряче. Хтозна, чи то дідові оповіді "про війну" породили в хлопчика цікавість до історії, чи то бабусині історії про те, як було "до війни". Порівнявши перше й друге, хлопчина зробив несподіваний висновок, що за війни людям жилося краще. Посміявся сам над собою — бо ж явна дурниця. Й був сильно здивований, коли набагато пізніше висновок той... підтвердився!

Війна очистила землю від підлості та брехні, чорне знов стало чорним, а біле білим. Якби на цьому й зупинились — було б непогано, але не зупинилися. Чорне з білим знову переплелися й змішалися у сіру круговерть та безладдя, й навіть блакитне небо — саме небо! — не витримало й затягнулося сірим кошлатим безладдям.

А війна так і не зупинилась. Саме тому й не було місця у тому небі літакам без антирадарного покриття; не варто було дихати непрофільтрованим повітрям; саме тому треба було придурюватись ворогом лише для того, щоб взнати номер та координати супутника. Й саме тому безліч людей багато, багато, багато років не бачили сонця.

Навіть коли виходили на поверхню.

Аналізатор свою роботу закінчив, настала черга іншого приладдя. В корпусі літака відчинилася шахта, вистрелила літаючою тарілкою — такого ж брудно-сірого кольору. Негайно зачинилася — щоб жоден радар не мазнув своїм променем по відкритому місцю, щоб не блимнуло на екрані яскравим спалахом чистого, неприкритого металу, щоб не зреагував який-небудь автомат класу "Мочивсещоворушиться".

Випущений зонд теж на місці затримуватись не став — хитрим зигзагом відлетів метрів на сто, лише там наважився піднятися на висоту дерев й полинув над лісом. По спіралі полинув, й знову ж таки по хитрій. Такій, щоб навіть як і завважить хтось на радарі — то не зрозумів би, ані звідки він стартував, ані що шукає.

А якщо раптом таки помітять — то щоб негайно, негайно, негайно повести за собою ракету. Й, придурюючись великим літаком, сподіватися, що за нього помстяться.

Хитра була техніка, ніякого порівняння з дідівською.

"... молоді, і техніка була молодою. Ще не знали, як краще літати, й воювати не вміли. Спочатку взагалі думали, що аероплан годиться лише для розвідки — ну, й розвідували. Потім стало образливо — летиш, було, на півкілометрі, під тобою ворог, й він тобі нічого не зробить, хіба що обматюкає. Пробували з револьверів стріляти, гранати кидати. Ну, може когось і вбили. Потім з'явилися авіастріли..."

Змалку онук думав, що авіаційні стріли мало чим відрізняються від звичайних. На звичайних він розумівся — огого скільки навколишніх ліщин пожертвувало свого гілляччя для луків! А скільки очерету пішло на стріли — можна було б, мабуть, й хату вкрити.

А пізніше виявилось, що авіастріли й на стріли не схожі, а, скоріш, на маленькі залізні бомбочки.

Знаєте, як воно — коли розбивається одне з дитячих вражень? Знаєте. Всі бували шоковані, коли рано чи пізно довідувались, що Діда Мороза немає.

Зонд-тарілка покрутився над лісом, виявив джерело тепла, знизився, зробив кілька знімків. Під скелею, що каптуром звисала над крихітною галявинкою, розташувалась невеличка родина елоїв. Чоловік, двоє підлітків, три чи то дружини, чи то дочки... втім елої різниці між ними не бачать. Ще хтось — невизначеного віку та статі, бо нема голови й ноги.

Невеличке багаття, шматок м'яса на шпичці. А голову, мабуть, сирою з'їли.

Що ж, їхня справа.