Час сіяти (збірка)

Радій Радутний

Час сіяти

(збірка оповідань)

Зміст

І жили вони довго...

Цілком безпечно

Лізе!

Здоровий скептицизм

Забагато клієнтів

Містер та місіс Орф

Планета на трьох

Навздогін

Багато, багато, багато попелу

Спільними зусиллями

Відпустити не можна стратити

Маленький сірий негідник

Відпустка

Час сіяти

Відлуння

І ЖИЛИ ВОНИ ДОВГО…

— Були колись такі люди — сильні й могутні. Майже до наших часів дожили, зовсім недавно скінчилися. Ще мій дід, бувало, піднімав воза, якщо коняці тяжко було, а прадід, кажуть, міг з гармати пальнути, як із рушниці. Брав одразу дві попід пахви, й киває джурі — підпалюй, мовляв! Той і радий старатися. Бубух! — з лівої, прадід хитнеться, на місці крутнеться, та й киває знову — підпалюй! Бубух — з правої! Й десяток турків за кожним пострілом! Оце був чоловік, а зараз таких вже нема...

Дідусь і справді був "не такий". Старенький, немічний, ходив з палицею, та ще й зупиняючись через кожен десяток кроків. Але хлопчик бачив колись, як дід зустрів на сінокосі гадюку. Чи то налякана, а чи зроду скажена, вона не тікала, а скрутилася у тарілку, готуючись до стрибка. Не до діда — бо він стояв трохи далі, а саме до нього. Два кроки попереду. Й один — до гадюки. Одна мить, один порух чорно-сірого тіла. Одне коротке шипіння.

Але свиснула палиця, й шипіння згасло, наче свічку задули. Гадюка лежала на колючій стерні, наче ганчірка. Зовсім не страшна — хоч у руки бери, якби не було трохи гидко.

А дідусь взяв за руку й повів онука далі. Дуже повільно, зупиняючись через кожен десяток кроків й відсапуючись. Вже за хвилину така хода онукові набридла, й він знову гасав поміж довгими валками, ловив під ними полівок й ловив коників.

А ще було страшенно цікаво забігти аж на самий вершечок сінокісного пагорба, та ще з двома-трьома хлопцями побігти з нього наввипередки. Втім, який там "побігти"! Біглося кроків десять, ну, може двадцять, а потім небо теж згадувало дитинство й починало гратися із землею в квача. Все навколо крутилося й досить боляче калатало по ребрах, а насамкінець пагорб мав невеличкий горбок — достоту як ніс у Вєрки-кацапки, й взимку той горбок підкидав санчата на висоту зросту дорослого дядька. Влітку, звісно, не так високо, але ж і приземлятися требу було на власні сідниці, а воно, знаєте, боляче!

Втім, бувало, що по тих самих місцях гуляла й лозина — і за гору, де можна стернею очі виколоти, і за гусей, що у шкоду залізли, і за молодшу сестричку, що мало з печі не впала, і ще багато за що. Тож хіба звикати їм, тим сідницям! Батькові, мабуть, теж діставалося, коли він малим був й теж з цієї гори котився, й теж, мабуть, гусей в шкоду пускав. А з тіткою Одаркою вони й досі сміються, як щось згадують. Хоча яка з них молодша сестричка, вона ж он яка велика й товста!

— ...то це прадід, а його прадід, кажуть, був великий чаклун та характерник. Подивиться, бувало, ворогу в очі — і той сам собі шаблю в черево зажене. Або махне рукою, й усе — не бачить його супротивник. Махає собі ятаганом, а він стоїть та регоче, те ще й підказує — осьдечки я, лівіше трохи візьми!

Хлопчик слухав й уявляв себе то прадідом-силачем, то прапрапрадідом-характерником. От би йому так! Як піймає його сусідський Петро, буде знову щиглів давати, а ти йому рраз! — і кулацюгою межи очі, щоб аж чоло тріснуло! Або подивишся — а він і штани з переляку загубить! Ото дівчата сміятимуться!

— ...а ще раніше й чаклуни страшніші були. З чортами зналися, з дикою звіриною. Самі могли на вовків перекидатися й пити ночами вражу кров. Бувало, увіткне в землю ножа. перестрибне його, у повітрі догори дригом перевернеться, геп на землю — вже вовк! Та не простий, а здоровенний, із залізною шерстю. Ані спис його не бере, ані шабля, а про стрілу то й казати нема чого. От лишень куль боялися, й мабуть, кулями їх і вибили.

Про вовкулаків малий вже кілька разів чув . То від мами — але в неї то була лайка на сусідських хлопчаків, що навесні обнесли черешню, то від бабусі — але то був прокльон якийсь. Щоб тебе вовкулаки взяли! — сказала вона на якусь тітку, й та аж здригнулася. А, здавалося б, що тут страшного — ну, взяли вовкулаки, на руки взяли та потримали, а потім відпустили. Подумаєш! Він би ще вихвалявся потім, якби з ним таке трапилось!

— А ще раніше вміли люди говорити з мерцями й навіть долати смерть. Бувало, призначав козак герць, і приходила смерть, і билися вони три дні та три ночі, аж поки не перемагав хтось. Якщо смерть — то ішов козак за нею до пекла, а якщо навпаки — то йшла смерть від нього на тридцять три роки, й так до наступного разу...

— Діду, діду, — того разу не витримав онук. — А як це — говорити із мертвими? Це так, як ти з бабусею говорив, коли вона вмерла? Але ж вона не відповідала, вона ж просто лежала собі, аж поки не закопали?

Дитинство жорстоке — й лише через кілька років онук зрозумів, що завдав тоді дідусеві сильного болю, й не тим, що смикав за руку. Зрозумів, чому в нього сльозинка скотилась з очей, й чому він так довго мовчав. А от що сказав далі — того разу так і не зрозумів до кінця, й чесно кажучи — досі не все було ясно.

— Вміли, онучку, вміли так говорити, що й мерці їм відповідали. Навіть ті, хто не хотів, й ті, хто давно вже були поховані. Хоч сто років тому, хоч тисячу.

— Діду, діду, а як вони говорили? В них же рота нема, самі лиш кістки! Он, пам'ятаєш, як недавно дядько Мартин погріб копав, та й викопав бусурманський шкілет, а хлопці череп украли, повісили на вербі й камінцями жбурляли! Так він нам нічого тоді не сказав!

— Ех, діти, діти, — старий зітхнув. — А якби твій череп колись викопали, повісили, й камінцями жбурляли? Тобі б сподобалося?

Хлопчик потер чоло, мабуть, уявивши, теж зітхнув й промимрив стандартне: "Я більше не буду..."

— Та знаю вже, що не будеш, — посміхнувся дідусь. — Ну й добре. Мертві — вони просто мертві, вони вже не українці, й не бусурмани, не ляхи й не москалі. Просто мертві. Лежать — то й нехай лежать. Вони нас не чіпають, а ми давай уже їх чіпати не будемо. Хоча...

Дід посміхнувся й таємниче прошепотів:

— Знаєш, як козаки ставили мерців закопані скарби стерегти?

Хлопчина аж рота відкрив, та й прикрити забув.

— Закопають, бувало, скарб, — очі діда мрійливо зблиснули. — Золота там, срібла, діамантів усяких. Зброї коштовної, горілки міцної, козацької. Брилу кам'яну зверху кинуть, а на неї — кількох полонених, горлянки їм переріжуть, відрубають мізинця й кажуть: лежи тут і скарб бережи, бо інакше кину я твій мізинець у вогонь, й горітимеш ти разом з ним довше, аніж у пеклі б горів! Й лежить мрець, лютує, їсти хоче, спати хоче, втекти хоче, але боїться й на мить скарб покинути, бо не хоче вічно у багатті горіти. А козак, буває, й загине, й пальця того підбере хтось. Як розуміє людина, що воно за кістка, то й зрадіє, й почне могилу шукати, а як дурна — то й викине, й лютувати мерцю на золоті вічно!..

Хлопчик так і сидів із роззявленим ротом, й дивися начебто поперед себе, а світу й не бачив. От якби був спосіб зазирнути в очі, то видно там було б не стару комору з лелекою на стрісі, й не кота на тину, і навіть не дідуся у брилі, а пропливали там нелічені скарби — золото, срібло, шаблюки з дорогоцінним камінням в руків'ях. Охороняли їх кістяки з іржавими мечам в руках — але хіба то якась перепона! Він би їх — рраз!...

— ...та не всі вони злі до людей. Бувало, закопають когось, а він на людей не злий. Пожив добре, помер славно, в могилу йому люльку поклали, шаблю, кобзу, а як багатий чоловік був, або славний дуже — то ще коня бойового, й дівок кілька — щоб не нудився.

Як на думку онука, то дівки були зайві — бо з ними якраз нудніше, але, мабуть, у старі часи чи то дівки інакші були, чи то знали козаки якийсь спосіб зробити так, аби ті не рюмсали, коли їх за кіску посмикаєш.

— ...і лежить він тоді десять років, і двадцять, і сто лежить, а як вилізеш вночі на могилу, прикладеш вухо до землі, прислухаєшся — а там музика грає, вино булькотить, склянки дзвенять, дівки верещать! Як у корчмі, ех... тільки краще. То чого йому бути злим? Відкриє, буває, земляні двері, вийде нагору, подивиться — ух, як змінилося все! Річка висохла, натомість лісок підріс, село он якесь поставили... ну та гаразд, тут добре, але внизу краще — і лізе собі назад. А як зустріне когось, та не злякається чоловік, то погомонять аж до ранку. Їм там, внизу, цікаво буває, що у нас робиться, а вони нам за це теж якийсь секрет можуть виказати. Чи то про скарб давній, чи про те, як краще ворога бити, а майбутнє сказати, краще за всяку ворожку. Їм там, знизу, видніше...

Могил у степу чимало було, й на деяких навіть стояли кам'яні баби — з руками на пупі та грудьми аж до пуза. Старі люди казали, що колись ті баби живі були, й самі на могили приходили, сідали навпочіпки — так й завмирали навіки.

Наче щоб могилу стерегти, але навіть себе встерегти не могли.

Не опиналися навіть, коли їх з насидженого місця скидали, везли кудись. Приїжджали, бувало, вчені люди, забирали бабів до міста, й хтозна, що там з ними робили, бо назад не ставили.

Завбачивши таки, й деякі з сельчан бралися за ті баби, та й ставили на них хати, бо камінь був дорогий. Кажуть, стояли ті хати довго, а от люди жили в них не дуже.

Мабуть, і справді раніше люди більші були, а чи може величніші, бо могили теж подрібнішали, й дідусеві викопали зовсім маленьку — якраз під зріст, не поклали ані пляшки з горілкою, ані шаблюки, й лише онук крадькома, щоб не бачив ніхто, кинув у могилу люльку й кисет з тютюном, та й той батько потім шукав й дуже лаявся.

Наука про старі часи не пішла до бука, але й користі з неї багато вже не було. Ну, побавилися хлопці ще трохи, один одного вночі на пасовищі лякаючи, а потім й забулося. Може, згадається колись, як у самих онуки будуть, й згадає хтось діда, що вже півстоліття в могилі, і якщо справді нудно їм там лежати, то, може, стане хоч на якусь мить приємніше.

Та й то навряд чи. Мертві — на те вони й мертві.

Хоча, бувало, згадував онук діда й просто так. Пройшло ще кілька років — й зрозумів він, нащо клали у могилу кілька дівок, й чим там з ними займалися, що верещали так, аж на землі чути було. Згадав онук, й посміхнувся, й трохи тепліше стало на серці, бо згадалися й сінокоси, й до річки походи, й гадюка згадалася, й свіжий мед з вулика.

Все старшим потроху ставав онук, й дужчим, а батько все більше й більше ставав схожим на дідуся, й вже, звичайно, не брався ані за лозину, ані за ремінець, а синок все ще тої лозини побоювався.