Відлуння

ВІДЛУННЯ

Те літо починалось зі спеки, а потім зненацька розродилось дощами. Такі дощі були того літа, що зраділа трава за два місяці піднялася до пояса, й лише потім замислилася, чи це не занадто. Бур'яни легко проскочили двометрову позначку й поглядали на людей звисока — ну що, мовляв, тепер скажете? Хто кого сапати буде? Пшениця, посічена могутніми потоками з неба, лягла на землю й покірно чекала, поки її підніматимуть. Навіть дерева, на початку літа поскручувавши листя у трубку, потім роздумали й починаючи з липня, рясніли плодами та ягодами.

Асфальтові дороги перетворились на блискучі річки, а грунтівки — або на річки чорної брудної води, або на пунктир з бездонних чорних баюр. Транспорт став, й лише окремі ентузіасти, любителі героїчно втопити свою машину в багні, а потім не менш героїчно її витягали — то лише вони з несамовитим виразом на обличчі носились лісовими дорогами.

Страшенно дощове трапилось літо, й бабусі хитали головами й казали, що це вже, мабуть, останнє, а потім буде Страшний Суд. Ну, якщо не у цьому році, то у наступному точно.

Дідусі погоджувались і казали, що з цього приводу треба хильнути.

Чоловіки помолодше не казали, але хиляли. Повернулась давня універсальна валюта — "півлітра" — й мало-помалу, але посунула усі інші. Чи від цього виграла економіка, а чи ні — важко сказати, а от ті, хто найняв дідуся — точно виграли.

Дід погоджувався або за півсотні, або за пляшку. Зайди перезирнулися, зробили вигляд, ніби трохи вагаються, а потім запропонували одразу дві — але тоді не лише докладно розповісти, але й показати дорогу.

Прогадали.

Старі люди рідко бувають мовчазними, й "докладно розповісти" дідусь і сам був би радий. Хоча при цьому йому один чорт варто було б налити, так що те на те й вийшло.

Дідусь почав надто здалеку — із самого дитинства, але слухачі мали час, терпець і натхнення, так що проблеми в цім не було.

— Онде, бачите, стара груша? — показав він чорним від землі пальцем. — Он там, на Іванову городі. Власне, то не зовсім його город, то його батько, коли помирав, лишив Одарці, сестрі його, але вона десь повіялась, приїжджала колись раз чи два, а потім й взагалі нас забула. То він й хазяйнує. Ех, одне слово, що хазяйнує — повен город бур'янів!

— То що там про грушу, дідусю? — делікатно нагадав ватажок зайд. Він був високий, кремезний, й коротко стрижений. За часім молодості дідуся так ходили бандюки, потім ті, хто хотів бути схожим на бандюків, а самі бандюки пересіли на мерседеси й стали носити модельні зачіски та золоті окуляри. Потім взагалі усе переплуталося, так що міг він бути ким завгодно — від бандита до вчителя. Вченого якогось або й письменника, хоча хто зараз читає їх, ті книжки!..

Звали його Микитою, коротко — Миком, а хлопці то й взагалі нешанобливо дражнили Смиком. А може й шанобливо, хто їх, тих зайд розбере.

Мода на імена теж кілька разів мінялася. Коли дідусь був маленьким, якраз трапилась хвиля, так би мовити, повернення до коріння, й село заполонили Насті та Ксюші. Потім була ще якась хвиля, й імена знову стали чужинські – але вже східні. Потім було ще кілька хвиль — як повернення до коріння, так і палкого відкидання усякої шароварщини, так що визначити його вік за іменем годі було.

Другий зайда був меншим і товщим, й відгукувався на прозаїчне "Олекса", а третій якось так хитро імені не назвав, й лише за пару годин хтось випадково назвав його Миколою. Він був найменшим та наймолодшим, й весь час копирсався в то в мобілі, то в фотоапараті, то в коробці ще з якимсь приладом.

Технар.

Ватажок, заступник й технар. Хоч партійну ячейку засновуй. Або жени наймолодшого за пляшкою.

Так і сталося, погнали Миколу за пляшкою й погнали — але недалеко, до багажника великого джипа. Дідусеві кортіло туди зазирнути, але машину поставили хитро, задком до паркану. Так щоб і доступитися було як до багажника, й так, щоб непоміченим будь-хто біля нього аж ніяк не лишився б.

— Так що там про грушу, дідусю, — знову нагадав ватажок.

— Га? Про яку грушу? — стрепенувся дідок. — А, про Іванову! Та що там про неї... Он бачте, посеред городу стоїть? Так от, коли ми були ще малі, то з неї стрибали в ставок, а де тепер той ставок?

Дідусь аж очі заплющив — згадав, мабуть, далеке, страшенно далеке дитинство. Ставок. Сусідського хлопця Іванка та його ще меншу сестричку Дарку, яка підросла й десь повіялася. Згадав, як стрибали, як поступово заріс-забруднився ставок, перетворився спочатку на велику брудну калюжу, потім на також брудну, але вже не велику, а потім і взагалі зник. Непомітно якось зник, наче ще й минулого або позаминулого року вода стояла, а зараз на тому ж місці капуста росте.

Ет, стільки всього було... хіба до ставка тут?

Дідусь зітхнув й перейшов все-таки до того, про що питали:

— І війну пам'ятаю, аякже. Хоч малий був, а пам'ятаю. Особливо як бомбили, ну як таке не запам'ятаєш. Сидимо, знацця, в погребі, а воно — бах! Бабах! Тарарах!

"Бах" і "бабах", мабуть, означали поодинокі бомби різного калібру, а "тарарах!" могло символізувати й касету. Якщо так, то пощастило дідусю, не так вже й багато людей чули той "тарарах!". Точніше, чули-то досить багато, а от розповісти про це вдалося б не кожному.

— І літака того бачив, аякже, — дід замовк й наче замислився. Актор з нього був ніякий — ну які актори по глухих селах? Самодіяльність хіба, та й то лише там, де завклубом активний. Точніше, активна, бо не чоловіча воно робота. Та й скільки лишилося їх по війні, тих чоловіків... й навіть через стільки років баланс все ще не виправився.

Й це при тому, що під час війни хлопчиків більше народжується.

Страшна була війна, й кожен раз після страшної війни люди починають думати, що гірше вже бути не може, але проходить десять-двадцять, ну, може, тридцять або півсотні років, дивляться люди й бачать — ні, дурню вони думали. Може бути страшніше, ще й як може бути.

На морді кремезного був досить помітний шрам, й рухався він, ледь припадаючи на ліву ногу, так що, мабуть, і його десь зачепило. Хоча після тої війни — хіба то війни були? Не війни, а тьху.

От раніше...

— То розкажіть про літак, дідусю, — Микита правив своє хоч і делікатно, та впевнено, й оповідач сам зрозумів, що трохи перегнув палицю з тою паузою.

— Так я ж і кажу, — дідусь зробив вигляд, наче й сам якраз-якраз зібрався перейти до найголовнішого. — Хоч і малі були ми тоді, але очі мали й вуха мали. Але знаєте що? Той літак і сліпий би побачив, й глухий почув...

Дід здригнувся, й міцніше стиснув у руці ціпка. Видно було, що й розказати він хоче, але слова не підбере. Мабуть, і справді, страшна була та війна, й страшним було те падіння. Ну як, як описати небо? Розірване, пошматоване вогненим хвостом небо, й хвіст той починається з одного кінця небокраю, й тягнеться мало не до іншого, а може й до іншого дотягнувся б, якби не обірвався у Горілому лісі.

Як описати звук, з яким те небо було розірвано? Як рветься Матерія, не та матерія, що з неї баби спідниці та штани шиють, а саме Небо, де, хоч і кажуть, що Бога нема, але щось все-таки сидить, бо як же без Бога? Яка сила має таку могуть, що рве небо в клоччя, і як можна спинити ту силу, й хто її спинить, окрім хіба Землі-матінки?

От вона і спинила.

— ...отам він і впав, — стиха закінчив дід. — Ох і впав. Ох же ж і впав. Пам'ятаєте, що я про бомби казав? То все дурня. Іграшки. Дитячі хлопавки, як ми, бувало, із сірників робили. А вот коли літак впав — отоді було! Хати стрибали, печі тріскалися, з колодязів водою хлюпнуло, коти у будки поховалися, а собаки на дерева залізли. Того літа у корів молока не стало, але якраз це може й на краще, бо, кажуть, отрути багато здійнялося в повітря, й телята двоголові народжувалися, й цуценята шестилапі, а про курей покручених я взагалі мовчу.

Зайди перезирнулись, а Микола знову поліз у сумку з хитрим своїм приладдям.

— ...ходили. Аякже. Щоб хлопчаки — та не збігали подивитись? Бути такого не могло, й хто на ті заборони зважав! Я — точно ні. Я, сусідський Іванко, що ото його грушу я вам показував, та й Павлуша з дальнього кутка. Ото він нас туди навідатись і підбив. Хуліганистий був хлопчина, а як в роки вбився — то й зовсім бандитом став, а де потім дівся — я й не скажу, бо не пам'ятаю. Як туди пробивалися — мало не потонули. Де сухо було, там згоріло все, а де болото — то захарастило його стовбурами посіченими, так, що гадюці провозти зась, а не те що людині. Так і йшли — зранку як вибралися. то ледь до обіду дійшли, а скільки тут йти? Тьху! Раніше, бувало, за день тричі туди-сюди збігаєш.

Дідусь замріяно приплющив очі. Помовчав. Чекав, мабуть, на "що там далі?" або хоча б на "кхе-кхе", але не дочекався. Розплющив ліве оке, зирнув на Миколу, й продовжив:

— Яма. Замість пагорба — яма, й земля пообіч. Такий собі пагорб кільцем навколо тієї ями, і якби не той пагорб. то не знайшли б. Бо дуже вже захаращено. Дерева — як гребінець типу "подушечка з дротом", знаєте, були такі за часів, коли мені гребінець ще потрібен був...

Старий захихотів, й пригладив долонею лисину.

— Отак і лежать. Як наче йшла бригада й валила дерева — усі підряд, та в одному напрямку. Тільки не одну бригаду треба, щоб стільки лісу занапастити, а цілу дивізію. А воно — отако-во, одним ударом. Страшна сила, чорна сила!

Навіть головою похитав, хоча й так сказане на всіх справило враження.

— Й сморід. Сморід страшенний, і всього у ньому було — й багнюка гнила, й дерево мокре, й хімія якась, аж у носі свербіло. Там і раніше не конваліями пахло, але опісля вибуху — наче помийницю вилили. Страшенно у носі крутило, як біля старого телевізора, якщо впритул морду до екрану приставити.

Гості знову перезирнулися.

— І гаддя дохле. Навіть не думав, що стільки гадюк було в нашому болоті. Раніше, бувало, за день одну може побачиш, а може й ні. А тут — висять смужечками на деревах, наче хтось ялинку обвішав прикрасами. Не вибухом їх убило — а вже опісля вибуху повидиралися на дерева, наче земля їм пекла, та й повиздихали. Ідеш — а з гілки звисає, одна біля одної. Спочатку ми їх лякалися, а потім, бувало, відсунеш рукою, наче гілку, що пройти заважає, та й по тому.

Зітхнув дідусь, і поглянув на чарку. Налили, а що вдієш.