Містер та місіс Орф

Змія була невеличкою. Зовсім маленькою була зміючка, й тераріум їй нашвидкуруч зробили із пластикового ящика, у якому дітки молодшого шкільного віку тримають білих мишей. Маленьких, гарненьких, кумедних. Хлопчаки віком років до восьми-дев'яти від таких у повному захваті. А потім... найчастіше ящик закидають кудись у комору, віддають молодшому братику, або й виносять геть на смітник.

Мишкам добре — вони недовго живуть.

Аж бач, згодився ящичок. Втім, у них тут, в інституті, такі ящики не пропадають.

А діточки виростають, й починають вимагати з батьків комп'ютер або мотоцикл. Раныше просили також собаку, але де його зараз, в чорта, візьмеш, того собаку?

Гарна була зміючка — тоненька, гнучка, кожен рух — як наче хвиля прокочувалась від голови до хвоста. Й вигляд у неї був зовсім не хижий, а цілком мирний. Повзає собі по землі така стрічечка, обережно ковзає поміж галузок, нікого не чіпає. Хоче, аби її теж ніхто не чіпав.

Так ніхто ж навмисне і не чіпав! На біса, на біса одразу кусатися?

— Ніхто у цьому не винен, містере Орф, — поважно сказав професор. — Ми були певні, що на Землі вже зовсім не лишилося плазунів! Ну, може, в Африці десь, або на якомусь із віддалених островів. А тут, у сучасній, цивілізованій Греції! Ніхто й думки такої не міг припустити! Це знахідка, це справжня знахідка, й ми повинні її зберегти для нау...

Професор вдавився словом, штучно закашлявся й по тривалій паузі глухо промимрив:

— Вибачте. Але змія справді не винна. Це нерозумна істота, це... знаєте, як програма у вашій кухні — знає, де що лежить, знає де замовити, якщо чогось нема, знає, що вам приготувати на сніданок, може прочитати вголос новини, якщо ви забажаєте — але не більше. Навіть до найпростіших дій поза програмою вона не здатна. Отак і змія. Ви ж не будете трощити кухню, якщо вона раптом подасть неїстівну вечерю?

— Я? — Орф, нарешті, перевів погляд у бік науковця. Дивно якось поглянув — начебо йому в вічі, а начебто й поза. Ніби дивився — й не бачив. Або професор був прозорим, начі вітрина, й гість хотів роздивитися щось за ним.

— Я знаю, хто ви такий, — поспіхом додав науковець. — Я з щирою повагою ставлюсь до ваших досягнень, й так само щиро вам співчуваю. Але, зрозумійте...

Орф витримав паузу, й очі його сфокусувалися. Не на професорі. На пластиковому ящику із гадюкою. Й відповів.

— Я — буду. Я не лише кухню розтрощу, а й будинок рознесу вщент, якщо раптом після тої вечері хтось із моїх близьких помре. Прощавайте.

На слові "прощавайте" у вухах професора щось тоненько-тоненько чи то свиснуло, чи то задзвеніло. Раніше це явище пояснювали перепадами атмосферного тиску, потім з деяким подивом виявили, що високочастотне електромагнітне поле теж призводить до жартівливого питання: "У якому вусі дзвенить?"

Кажуть, якщо хтось вгадає — то збудеться його невеличке бажання.

У професора було одне побажання — щоб містер Орф звідси пішов. Якнайшвидше.

І він пішов.

Але змія у тераріумі з жвавої плямистої стрічки перетворилася на безживний уривок шлангу. Через секунду з безсило розкритою пащі її викотилась крапланка темної крові вперемішок з отрутою, а розтин показав, що внутрішні органи перетворилися на відбивні. Тільки отруйні, бо ядучі залози теж постраждали.

Змійка була дуже отруйною. І, мабуть, справді, останньої у Європі, а може й на всій Землі.

Однією з останніх тварин, що не навчилися жити у зоопарках.

— Ну звідки ж у нас сироватка, містере Орф, — головний лікар скрушно похитав головою. — Таких випадків не бувало вже з сотню років! Ми вже певні були, що змій не лишилося. Там, в інституті, так зраділи!.. кхе... гм...

Він зрозумів, що бовкнув дурницю, але з'їхав з теми не так імпозантно, як професор-серпентолог. Мабуть, тому, що був доктором, а не професором. А може й ні. Це було несуттєво.

— Так що вибачте... але ми не всемогутні. Повірте, ми зробили усе можливе... все в межах наших скромних можливостей.... до речі, я не маю жодного сумніву, що ви за будь-якого результату погодитесь сплатити рахунок...

Від такого нахабства Орф трохи підняв брови, але тут-таки опанував себе. Лікарня була потрібна. Поки що. А там подивимось.

— Я хотів би її побачити.

— Кого? — хтозна, який з нього був лікар, але на будь-якому ток-шоу його б освистали. — Змію? Наскільки я знаю, ви її вже...

— Мою дружину!

— Але...

Лікар трохи пристав з крісла, передумав. сів. Зняв окуляри — здається, там були прості скельця, й скоріш за все, дурень носив їх просто так, для солідності. Хоча зараз він мав не дуже солідний вигляд. Ні, не так. Дуже несолідний. Ніби хлопчак, якому зараз будуть пику, й він про це знає.

— Але ж... гм, кхе-кхе...

Орф терпляче очікував. Він гадав, що поспішати вже нема куди.

— Але ж, ви розумієте... Тіло вже...

Тепер гість трохи піднявся у кріслі, а лікар, навпаки, аж вдавився у нього спиною. Так, ніби це була надійна, могутня опора. Яка захистить й від судового переслідування, й від підступого удару якоїсь з паскудних іграшок містера Орфа, чорти б його мордували, як, напевне, вже мордують його кляту дружину, чорти її понесли в той ліс!

— Ви ж розумієте, що в сучасних умовах людське тіло, тим більше, тіло людини, що користувалася усіми досягненнями сучасної медицини... я маю на увазі, в першу чергу, імпланти... і стимулятори, так, і стимулятори! а вони за умовами оферти є власністю корпорації, ви ж підписували угоду!.. Й ми не знали, що це ваша дружина! Розумієте, ми просто не знали! Втім, якби й знали, то...

— Її вже забрали м'ясники?

— Так!

Лікар випалив це, як наче дівка, якій вперше дали рушницю — різко, рвучко, і з міцно заплющеними очима. Він і справді був не дуже розумним. Втім, хіба розумна людина буде працювати головним лікарем бідної сільської лікарні? Ні, не буде. Тепер, мабуть, і дурна теж не буде.

Орф уважно подивився на лікаря, й той аж зіщулився. Розкрив рота, хапнув повітря. І раптом вистрілив ще раз:

— Але у них зараз черга! Розумієте, нещодавній землетрус... багато... е-е-е... клієнтів, а виробничі потужності не встигають, та й робота з... е-е-е... демонтажу імплантів досить тонка. Ви ще можете... ви можете...

Лікар говорив швидко-швидко, й водночас прислухався. Слухав — і страшенно не хотів почути тоненького комариного писку. Дослухався, аж вуха боліли — й знав, що, скоріш за все, він і відчути нічого не встигне. не те, що почути!

Орф піднявся й вийшов. Нічого не сказавши, нічого не зробивши. Просто піднявся та вийшов.

Лікар ще кілька секунд міцно стискав підлокітники, потім встав. Підійшов до замкненої скляної шафи, з третього разу вставив ключа, повернув. Дістав спочатку бинт, витер спітніше чоло. Потім, озирнувшись на двері, витяг з дальнього кутка пляшку з написами — одним нерозбірливим, на латині; й другим — великими жирними літерами "Отрута!". Ще раз оглянувся на двері, хильнув одинк ковток, другий... видихнув.

Кабінетом розтікся запах непоганого коньяку.

Лікар запхав пляшку назад у куток, підійшов до крісла, сів. Підсунувся ближче до столу, поклав на блискучу поверхню лікті... і раптом стіл розвалився. Просто взяв — і розпався на дві половини, наче іграшка-трансформер. Ліворуч полетіли якісь папери, праворуч — гарна рамка з фотографією. На світлині була чорнява усміхнена жінка та двоє дітей. В пам'яты рамки було ще багато фото, але ця лікареві подобалась якнайбільше.

Десять років тому його дружина та діти загинули в авіакатастрофі й навіть корпорації нічого не дісталося. Втім, у них і було лише по кілька імплантів, й, звісно, жоден з них не здатен був розрізати навпіл міцний письмовий стіл, та ще й так, щоб не зачепити старого дурня за ним.

Лікар встав і знову пішов до шафи. Цього разу ключ потрапив у шпарину разу із шостого.

— Я знаю, хто ви, містере Орф, — промовила секретарка, й гість трохи здивовано підняв брови. Жінки не часто згадували його ім'я, й зовсім вже рідко хто міг впізнати його в обличчя. Вони більше цікавилися модними акторами, модельєрами, стриптизерами й особами королівської крові — саме в такому порядку. Жінки, що з них взяти.

Його ультразвукові імпланти більше цікавили чоловіків. Від гангстерів до генералів... втім, чи велика між ними різниця?

Та майже ніякої.

— Я негайно доповім місіс Парсі, — секретарка процокотіла кігтиками по віртуальній клавіатурі й скосила погляд — мабуть, читаючи відповідь на такому ж віртуальному екранчику, імплантованому просто в зіницю.

Пауза тривала не більше п'яти секунд.

— Місіс Парсі готова прийняти вас негайно.

— Дякую.

Орф і справді вдячно кивнув, й рушив до кабінету. Розумна секретарка... втім, їй, мабуть, просто було імплантовано не лише екранчик, але й розпізнавалку... але так чи сяк, але секретарка заощадила йому кілька секунд. А може навіть й хвилин. Бач, розумниця яка, до себе її переманити, чи що...

Вже коли відчинялися двері до кабінету, у голові раптом сяйнув здогад. На біса дівки йдуть у секретарки? Щоб вийти заміж за боса. Якщо з технічних причин не можна за боса — то за солідного відвідувача. А для цього дуже бажано, щоб він був або нежонатим, або розлученим, або...

Або вдівцем.

Заходячи, Орф трохи скосив назад очі — секретарка й справді дивилася йому вслід, і в очах її була суміш — співчуття-зловтіха-радість-надія-мисливськиій азарт.

Ех, дурна дівка. Дурна, хоча й розумна. Ну хіба ж можна отак, одразу... Ще не вистачало, якщо директриса скаже: "Рада вас бачити!".

— Не скажу, що рада вас бачити, — директор піднявся з-за столу, з-за солідного, великого, хоч машинки пускай, консервативного столу. — Тому що здогадуюсь про мету вашого візиту. Прийміть мої щирі співчуття.

Орф кивнув. Що ж, розумна секретарка часто означає розумного шефа. Не обов'язково, звичайно, але зазвичай. Його особиста секретарка була... ну то й що? Вона мала інші переваги, четвертого розміру, а постачання зброї надто серйозна річ, щоб довіряти гостей секретарці. Візитиреми займався начальник охорони, і от він якраз був розумним.

А Орф був дурний. Був би розумними — нізащо, нізащо, нізащо не відпустив би дружину у паскудну країну з паскудним кліматом, паскудною природою, паскудними старожитностями, паскудними руїнами, паскудними лікарнями...

І паскудними зміями. Однією паскудною змією. Цілком можливо, що останньою у паскудній Європі.

— Чай? Кава? Можливо, по чарочці коньяку? Повірте, містере Орф, місцевий коньяк вміє проганяти важкі думки з голови.

— Я волів би одразу перейти до справи.

— Так, — директриса невловимо змінилася.