Свiтло в кiнцi тунелю

Розум вперто змагався з власною свідомістю, мозок старався хоч на мить затримати блаженний стан безпам'ятства, тваринноі насолоди бездумним існуванням, але ego перемагало, наново підкоряло неслухняне тіло й врешті решт неймовірним зусиллям примусило неслухняні м'язи підняти повіки.

Світло!

Яскраве, сліпуче, жорстоке світло вдарило в очі, змело все на своему шляху, приголомшило свдомість й повернуло мозок до солодкого безпам'ятства.

— О, дивіться! — здивувалась молоденька медсестра. — Здаеться, очуняв.

І знову був блаженний морок, тиша, вологість і доторк чогось теплого, рідного й близького, і знову світло обірвало спокій напівсну-напівсмерті, обірвало й погнало кудись.

Куди?

Він ще раз підняв важкі повіки, обвів поглядо кімнату з сліпучо-білими фарбованими стінами, стелею, білими тумбочками біля чотирьох ліжок, білими халатами людей. Від раптовоі зненависті до білого кольору він застогнав, скреготнув зубами й знову поринув у тьму.

— Точно, очуняв! — досить здивовано констатував лікар. — А я вже думав — грець! Це ж треба — півтора тижні блукати буз світла, без іжі, буз нічого, а вже приходить до тями, стійкий хлорчина, молодець, Марійко, а як ти гадаеш, застосувати ментотал, чи не треба, бо це ж не хлопець, а знахідка, ми всі на ньому дисертації зробимо...

Голоси долинали крізь товстий шар вати, але все одно глушили й, наче молотом, били у скроні; він не одразу здогадався, що чуе власний пульс й нараз сповнився ненавистю до тих голосів й до власного серця й застогнав від безсилоі люті, бажаючи одного — заткнути ті роти й зупинити серце — що завгодно, аби лишень знову стало тихо.

І Тиша прийшла й поглинула його, й привели з собою Тьму, тиша й Тьма — рідні сестри, сестрички-благодіниці...

Але те тривало не довго, світло й гамір знову прорвались в свідомість, а за ним почали випливати з глибин мозку спогади — болючі і непотрібні, але невідворотні, а перший з них був взаналі дивним і незрозумілим: "Тільки здана сесія на цілий день дае відчуття досягнутоі мети..."

— Очуняв! — впевнено підтвердив другий лікар. — А з тебе, Володю, пляшка бо це для твоеі дисертації не те що знахідка, а цілий скарб, так що вмикай магнітофон й встигай міняти кассети, а слухати будем потім, мені теж цікаво, що ж цеі хлопчина верзти почне...

"Лише здана сесія на цілий день дае відчуття досягнутоі мети", подумав Юрій, виходячи з дверей гуртожитку. — "Й шкода, що день вже минае, але, з іншого боку, я прокинусь вже дома, там буде й робота, й річка ввечері, й ще дещо..." — він посміхнувся — "...але треба й в Киів зганяти... Тьху!"

— Ще чотири години про справи не думати! — пробурмотів він сам до себе.

І посміхнувся.

Сонце вже спустилось досить низко й почервоніло, віщуючи вітер, денна спека спала й трамваі гуркотіли тихіше, вечір є вечір, а все-таки дома ще тихіше, та й повітря чистіше, але треба ще встигнути заскочити до Ігоря й записати бодай одну дискету...

— Тьху!

Юрій знову посміхнувся.

"Як той араб, якому не можна було думати про білу мавпу — хоч пістолета в потилицю, а спарви все одно в голову лізуть..."

Він сів в тролейбус, не дуже ввічливо відіпхнувши сумкою нахабну молодичку, що ліктями пробивала собі дорогу й пробрався до вікна.

Іхати було недалеко, але нудно, Юрій за звичкою поглянув на почеплений на будинку гібрид термометра з годинником — "27_С — зблиск 19:31 — зблиск — 27_С — зиркнув на афішу кінотеатру — це якась порнуха... це я вже бачив... о, а це було б глянути, але не встигну... — провів поглядом особу в зеленій "міні" — хм, нічого, нічого! — й нарешті, разом із натовпом випорснув з тролейбуса й полегшено витер піт з чола.

Х-ху! Ну й жарко!

Не поспішаючи, він вийшов до метро, секунду повагався й проійшов далі — поглянути, що робиться на майдані.

А там все було, як завжди — як завжди, юрмився народ на "брехалівці", як завжди, товклися пари навпроти, біля ресторану, і як завжди, посеред майдану стояв двометровий паркан, закриваючи люк досі не добудованоі лінії метро.

Юрій зітхнув, повернувся й рушив до ескалаторів.

— Ну, а далі, хлопче, далі, — почуув він крізь глуху стіну вати лагідний голос. Юрій обережно розплющив очі, примружився, витримав світлову атаку й поглянув вбік. Гарненька медичка сиділа на сусідньому ліжку, на тумбочці крутився магнітофон, а в скронях, хоч і гупало, але вже не так сильно.

Медсeстра посміхнулась, світло неприемно зблиснуло на її білих зубах і Юрія занудило.

Він помилився — не все було "як завжди".

Лейтенант присвиснув й обережно доторкнувся до холдного металу.

— Це ж треба! — пробурмотів він — Прямо в центрі. А ну дайте ще світло!

Поки солдати розмотували дроти, перетягаючи ще дві авіаційних лампи-фари, лейтенант обійшов штабелі іржавого заліза кругом й крізь пролом у стіні вийшов в тунель.

— Ну що там? — запитав його шановного виду товариш з портфелем й в білій будівельній касці. У вузькому, вогкому та брудному тунелі вигляд він мав дещо недоречний.

— Лежать... — здвигнув плечима лейтенант.

— А що саме?

— Бомби, — так само байдуже уточнив офіцер.

— А які? — потроху почав скипати шановний товариш.

— А біс його зна... На вушках — марка експериментальних, на боках чисто, на хвостах — щось незрозуміле, а запали начебто звичайні, механічні.

— Тобто...

— Це може означати якісь нові, експериментальні корпуси, а вибухівку звичайну.

— А...

— А може й хімічні...

— І що?

— А нічого, — лейтенант знову здвигнув плечима. — Будемо витягати, що поробиш...

— А як будем з евакуацією?

— Ну... — офіцер замислився. — Якщо це звичайні — то в разі чого півміста злетить. Тобто в данному випадку краще, щоб вони були все-таки хімічні — якщо вибух і буде, то слабкий, все під землею й залишиться. Звідси висновок — треба зупинити метро... а краще зачекати до ночі, потім... треба ще вивести людей в радіусі... е-е-е... кілометри зо два-три, ну, і транспорт...

Чоловік в касці брутально вилаявся, зітхнув й стиха пробурмотів:

— Чортові метражники... тобто метровики... тобто... Тьху! І заманулося ж ім рити цю штольню саме перед виборами!

Він ще раз плюнув й рушив до виходу.

Але не дійшов.

Ніхто й ніколи не взнае, що саме стало причиною першого вибуху.

— Світло... — досить голосно пробурмотів Юрій. — Вимкніть це світло!

— Тихо, тихо, — притримала його медсестра. — Заспокойся! Світло вимкнене.

— А звідки ж... звідки... воно?

— То тобі лише здаеться, заспокойся, лампи всі вимкнені, вікно завішене, просто в тебе зараз аномальна чутливість до світла й звуку, це скоро минеться, не бійся, чуеш, не бійся, а краще згадуй далі, це й тобі на користь, чуеш, згадуй, згадуй, розповідай, що ти побачив, коли все це почалося...

Першоі миті Юрій не побачив нічого. Він відчув. Відчув легенький, слабенький такий собі поштовх, підлога трохи здригнулась й низький приглушений гуркіт прокотився підземеллям.

Й ніхто не звернув на те ані найменшоі уваги. Й люди не кинулись до рятівного ескалатору й не здійняли паніки.

Паніки не було й пізніше, коли хмарка легкого, ледь помітного диму чи туману випливла одночасно з двох тонелів й швидко зникла, розвіялась попід стелею.

Можливо, хтось відчув ледь вловиме занепокоення.

Паніка почалась через хвилину, коли замість потягу з темного тунелю вирвалась товстелезна різнокольорова змія з членистим, наче в гусениці, тулубом, ревнула несамовитим голосом й, на ходу роззявляючи бічні пащі, сипонула товстими білими глистяками, кожен з людину завбільшки.

Юрій бачив все це так само ясно, як розумів неможливість того.

— Хе-хе, "глистяки"! Он як? — лікар переможно посміхнувся й поглянув на свого колегу. — Що я казав?

Той скривився.

— Так, Фрейд, Фрейд і ще раз Фрейд, — сказав він по паузі. — Але тут крім підсвідомого могла ще проявитись елементарна фізична відраза до безладноі метушні, або... або до безладу взагалі.

— Е-е-е, ні, шановний!.. — почав був перший, але Юрій перебив його запитанням.

— Де вона?

— Хто — "вона"? — одночасно здивувались медики.

— Та дівчина...

Та дівчина, потрапивши разом з усіма в море паніки, вереску й безглуздоі штовханини, мало не збила Юрія з ніг, штовхнула — й тим сами порятувала від цілого потоку блідо-жовтавих огидних черв'яків. Не просто огидних — Юрій бачив, як люди, ледь доторкнувшимсь до вкритого слизом тіла, починали тіпатись, наче в пропасниці, качалися по підлозі й врешті-решт нерухомо завмирали. І це ще було не все. Кошмар продовжувався — перші з дивних істот вже почали стягуватись у тугі кулі, розмірами з половину пивноі бочки, з тріском репались й з напівпрозорого слизу виповзало щось схоже на величезного скорпіона з фосфорецюючим панцирем, численими сяжками, мацаками й клешнями. Ті скорпіони не сиділи на місці, вони нападалим, шматували людей, не щадили й черв'яків, рвали іх на частини й запихали до невеликого, але неймовірно зубатого отвору в панцирі; потім, нажершись, на хвилину завмирали на місці, й, залишивши купку блідих яець, відповзали вбік швидко здихали, а тільки-но знесених яець виповзала нова хвиля черв'яків, й всю цю неімвовірно швидку еволюцію супроводжували невпинний лемент, жіночий вереск, стогін, гуркіт, хрипіння й плямкання. І постріли.

Так, були й постріли. За кілька кроків від Юрія сержант-омонівець зірвав з плеча куцостволий автомат й встиг дати коротку чергу в найближчого "скорпіона", перш ніж той ударом хвоста розрізав його навпіл.

Автомат жалібно дзенькнув об підлогу поруч. Юрій цілком автоматично підхопив зброю й так само, не замислюючись, розрізав чергою двох глистяків. Автомат тремтів і здригався в його руках, зраділо виплюовуючи смертоносний метал, ейфорія руйнування передалася й Юрію, він стріляв на всі боки й лаявся, коли кулі шматували вороже життя, і зовсім ніколи було думати, оттоді-то він і отримав рятівний поштовх у бік й разом з дівчиною полетів з платформи просто на рейки.

На місці, яке він так несподівано залишив, за секунду виросла жива гора черв'яків, а за мить ціла хвиля іх ринула вниз, до тунелю. Юрій смикнув за собою дівчину, відбіг кілька кроків й, розвернушись, довгою чергою зупинив першу навалу. Але за секунду над пошматованими тілами завис новий вал чудовиськ, і Юрій, вилаявшись, смикнув за руку дівчину й щодуху рвонув вперед, до темного провалля тунелю.

Гамору поменшало, світла теж — в тунелі лише де-не-де горіли слабенькі лампочки, поруч важко сопіла, задихаючись від швидкого бігу дівчина, а позаду приглушено цокотіли по бетону хітинові сяжки.