Тринадцятий

Анатолій Власюк

Сторінка 12 з 30

До того ж, – хапався за останню соломинку – я не схожий на Володимира Володимировича. Ні, щось є, бо і в школі казали, що якщо мене підгримувати, то можу виконувати роль Путіна в якомусь спектаклі. Слава Богу, що ніхто з драматургів так і не наважився написати п'єсу, де головним героєм був би Володимир Путін. Хоча в часи Сталіна подібні спектаклі та фільми були. Казали, що Сталін заохочував до цього авторів, хоча потім ретельно вивчав, чи не показали його смішним перед народом.

Я вже не пам'ятаю, чи казав це чоловікові в чорному, але отямився лише від його слів. Вони були жорсткими і безжальними. Звелося все до того, що коли я погодився бути в команді, то тепер мушу йти до кінця. Інакше… Він замовк і строго подивився на мене, мов на учня, який не вивчив уроку, хоча напередодні вже й так мав двійку. Це відбило у мене будь-яке бажання сперечатися з ним, хоча я й не пам'ятав, коли дав згоду бути в їхній команді. Остаточно чоловік у чорному припечатав мене, коли сказав, що мені зроблять пластичну операцію і я буду, мов дві краплі води, схожим на Володимира Володимировича.

8

Два дні мене знову не рухали, але порівняно з двома попередніми тижнями ситуація різко змінилася. Тепер їжу мені приносили брати-близнюки. Поки один накривав на стіл, другий залишався стояти в дверях, пильно спостерігаючи за мною, ніби я міг накоїти щось непередбачуване. Мабуть, вони вже знали чи принаймні здогадувалися про те, що я відмовлявся від свого щастя – бути двійником Володимира Володимировича. В їхніх поглядах я бачив космічну порожнечу й невисловлену словами ненависть, що в даній ситуації було одне й те ж. Якби могли, брати-близнюки хутко скрутили б мені карк, лише не було наказу від їхнього начальства, бо я мав залишатися живим. Прийом їжі для мене перетворювався на муку, але я змушував себе все швидко спожити, щоби більше не залишатись у товаристві цих чоловіків у чорному.

Тепер я думав день і ніч, і думки мої були, звісно, навколо пластичної операції, яку мали мені зробити, щоби я став схожим на Володимира Володимировича. Була змога жаліти себе за повною програмою. Чому я? Чому обрали саме мене? Що я їм поганого зробив?

Потім прийшло відчуття, що я уповні не усвідомлюю свого щастя, яке звалилося на мене. На думку чоловіків у чорному, кожна особа сильної статі в Росії мріє бути схожою на Володимира Володимировича у буквальному розумінні цього слова. Але, мабуть, існували винятки – і до одного із них належав я.

Мої думки перелітали до Василини. Коли мені змінять обличчя і я стану схожим на Путіна, вона не впізнає мене. І справді, чи схоче вона цілувати Путіна, навіть якщо знатиме, що це його двійник? На думку чоловіків у чорному, це було би за щастя для кожної жінки Росії, але ж я знав, що Василина такий же виняток із загального правила, як і я.

Інколи накочувалася злість на себе і Василину. Я розумів, що якби не зустрівся з нею, нічого б подібного зараз зі мною не було. Мабуть, чоловіки в чорному спочатку хотіли використати мене за повною програмою, щоби видобути із Василини хоч якісь відомості про її брата, який служив у Генеральному штабі Збройних Сил України, а потім їм упала в око моя схожість із Володимиром Володимировичем.

Чутки про двійників Путіна хоча й не були широко розповсюдженими, але я декілька разів стикався з цим. Як до цього ставився? А ніяк! Мабуть, хтось вірив у це, хтось сумнівався. Мені ж було байдуже, чи є двійники у Володимира Володимировича, чи нема. Куди більш категоричним я був до того, коли одного разу почув, що, мовляв, Путіна давно нема на світі, а Росією керують олігархи за допомогою одного із двійників. Я в це не вірив. Не та ми держава, щоби так легко можна було позбутися президента.

І раптом мене пронизала жахлива думка. Я потрапив не до спецслужб, а до ворогів Росії. Вони хочуть зробити з мене двійника Путіна, щоби використати у своїх злочинних намірах. Далі фантазії бракувало, бо я не уявляв, як саме це можна було зробити. Коли роздумував про це, то розумів, що вороги не могли б мати такі шикарні приміщення, стільки чоловіків у чорному. Це все-таки наші рідні спецслужби, а мене дійсно готують у двійники Володимира Володимировича. А що я не хочу усвідомити свого щастя – так це через дурість. Ось зроблять мені пластичну операцію, стану я схожим на Путіна – тоді й зрозумію, що значить бути щасливою людиною. Мабуть, приблизно такою була логіка чоловіків у чорному, але я не хотів іти за нею, бо щастя для мене все-таки було в іншому.

Коли думки закипали в голові, я повертався до своєї випробуваної зброї – віршів. Ніби божевільний, замикався в своєму будиночку, і ніхто вже не міг порушити мій спокій.

Быть хорошим другом обещался,

звезды мне дарил и города.

И уехал,

и не попрощался.

И не возвратится никогда.

Я о нем потосковала в меру,

в меру слез горючих пролила.

Прижилась обида,

присмирела,

люди обступили

и дела...

Снова поднимаюсь на рассвете,

пью с друзьями, к случаю, вино,

и никто не знает,

что на свете

нет меня уже давным-давно.

Вероніка Тушнова. Саме цей вірш надзвичайно подобався Василині. Ніби щось передбачала у наших стосунках. Чи не я той хороший друг, який заради Путіна кинув кохану жінку?

Нарешті настав день, коли мені мали робити пластичну операцію. На диво, я сприйняв усе спокійно. І справді, не міг же я протидіяти Системі – то чому намарно витрачати силу, ще більше дратуючи чоловіків у чорному? Якщо вони задумали зробити мене щасливим, то зроблять, незважаючи на мій спротив. Мабуть, дивляться на мене, як на дитину, яка не розуміє, що їй хочуть зробити краще.

Втім, я помилився. Власне до пластичної операції справа того дня ще не дійшла. Зранку брати-близнюки вийняли мене із кімнати. До грубощів не вдавались, але з їхньої поведінки відчувалося, що якщо з моєї вини піде щось не так, церемонитися зі мною не будуть. Коли ми йшли коридором, я знову відчув у братах-близнюках своїх конвоїрів: один був спереду, другий – позаду. Крок вліво, крок вправо, стрибок на місці…

Мене заштовхали до якоїсь кімнати. Двоє чоловіків у чорному, схожих на моїх братів-близнюків, пришнурували мене ременями до крісла. Колись я бачив якийсь детективний серіал, в якому героя катували саме на такому кріслі. Подумав, що зараз мені втовкмачуватимуть у голову просту істину: я повинен відчувати себе щасливим, коли стану схожим на Путіна. Чоловіки в чорному за допомогою своїх хитромудрих приладів зможуть встановити, чи щиро я прагну до щастя, чи все-таки чиню цьому спротив, натягнувши на обличчя маску байдужості. Отримавши необхідні дані, тоді й вирішать, що далі зі мною робити: вдатися до пластичної операції чи стерти в порошок, аби навіть ніхто не здогадувався про моє існування на білому світі.

Втім, я задалеко забіг у своїх фантазіях, як це бувало зі мною, особливо останнім часом. До кімнатки прибився веселий дідуган з крутою фотоапаратурою, якої мені не доводилося бачити. Він постійно усміхався, ніби цей вираз у результаті якихось маніпуляцій назавжди застиг на його обличчі. Веселий дідуган цикав моє обличчя з мислимих і немислимих позицій, отримуючи від цього явне задоволення, а я просив Бога чимшвидше закінчити цю екзекуцію.

Уже значно пізніше я згадав, коли саме звернувся до Бога. Ось у цій кімнатці з двома чоловіками у чорному, де веселий дідуган фотографував моє обличчя. Бог для мене завжди був чимось мертвим, нежиттєвим, давно минулим. Настільки давно, що тепер нема навіть сенсу про це згадувати. Не згадую ж я про дівчинку, яка подобалась мені в четвертому класі. Подобалась – і розподобалась. Забув про неї. Тим паче, що потім у мене було багато дівчат і жінок, які мені подобались і яких я кохав, так що згадувати якусь там дівчинку в четвертому класі вже не доводилось. Я й не пам'ятав своїх тодішніх відчуттів до неї, хоча вони, мабуть, були, раз ця дівчинка виринула в моїй пам'яті.

Німці кажуть, що будь-яке порівняння кульгає. Моє кульгало на обидві ноги, але я не міг нічого з собою вдіяти. Бог прийшов до мене, як та дівчинка, про яку я згадав, перебуваючи саме в тій кімнатці з двома чоловіками у чорному та веселим дідуганом, який фотографував моє обличчя. Здавалося, Бог жив у глибинах моєї пам'яті, а тепер виринув із невідомості, коли відчув, як стало важко мені жити. І ця важкість, мабуть, була не стільки фізичною, скільки на душевному рівні. Я ще ні про що не просив у Бога, просто відчув, що Він є в мені. Цього було достатньо, аби мужньо сприймати подальші удари долі.

Брати-близнюки відтарабанили мене до моєї кімнатки. Веселий дідуган, здавалося, просив поглядом вибачення у мене.

Вночі мені наснилося щось дивне. Такої краси природи я ніколи в своєму житті не бачив. Здається, тут було не лише сім фарб веселки, а набагато більше кольорів, причому кожний із них я відчував на фізичному рівні. Це було щось неймовірне. Небо, яке раніше здавалося мені голубим чи білим від хмар, тепер, розбите на клаптики, блищало різними кольорами, а вкраплення якогось одного кольору розсіювалися всюди. Це була ніби мозаїка, а коли кліпнув очима, вона моментально змінилась, – і ти бачив зовсім інше небо, ніж за мить перед цим. Дерева теж були дивовижними. Я не зміг би зараз дати їхніх назв. Людина асфальту, розрізняв лише березу і дуб. Але не це було головне. В моєму сні вже не мало значення, що це за дерева. Кожне з них відрізнялося від іншого своїм кольором. Ніби я наживо бачив аури людей, і ці дерева були душами померлих. Повітря теж було живим, і я бачив, як його різнокольорові потоки змішуються між собою. Від цього кольори теж були ніби живими, видозмінювалися на очах. Навколишня атмосфера була радісною – і я відчував себе щасливим.

Уже коли наступного ранку брати-близнюки вели мене на пластичну операцію, я подумав, що це віщий сон. Бог дозволив мені побачити рай. Я був обраним, бо не кожного ще за життя допускають до нього. Єдине, що гнітило: в раю не було людей. Ніби це був рай лише для мене одного.

9

Лікар, побачивши мене, навіть не усміхнувся. Він був злий. Здається, зараз я став для нього ворогом номер один. Так і було в дійсності. Проте про це я дізнався набагато пізніше.

Цей чоловік ненавидів Путіна і не приховував цього. Він брав участь в якихось акціях, маршах, протестах.

9 10 11 12 13 14 15