Бозна коли поставлений. Ет! – і рукою знічев'я махнув.
Все ближче й ближче були ті стіни – непохитні та нездоланні одним лиш виглядом своїм і Величко широко розплющеними очима пожирав небачене ним досі видовище, жадібно вбирав у себе, всотував до дрібниць, немов нічого важливішого в житті його не було, нема й не буде, немов уся суть життя полягала в тім, аби назавжди запам'ятати вигляд царгородських мурів і того золотого блиску над ними.
Були вже поряд зі стінами, ошую йшли уздовж них; навколо снували ромейські лодії – швидкі бойові й велетенські торгові, прості рибальські й очей не відвести від краси! – вельможні, та Величко мало звертав на них уваги. Він бачив раніше муровані стіни Родня, складені зі звичайних уламків каменю – те також було йому навдивовижу, але ці... Брили каменю в стіні були гладко оброблені, одного розміру і покладені так неймовірно рівно, що Величковим очам, звиклим до опуклості колод у зрубі житла чи частоколу в городській стіні, ця рівність царгородських мурів здавалася не від світу сього, твореною чарами нелюдських якихось сил. Височезні вежі, що одна за одною поставали, нанизані, мов намистини, на стіну Царгорода, вражали Величка ще більше, ніж оці довжелезні, велетами якимись зведені сірі мури.
На стіні він бачив ромейську сторожу в лискучих обладунках, що згори дивилась на дві руські лодії й не одразу навіть почув, як Угомон гукнув:
– Хведосів лиман! Прийшли, дякувати Богам.
З останніми словами махнув з полегкістю десницею й велів спускати вітрило та братись за весла; в останню мить перед тим, як розвернутися на лаві спиною до носа лодії, Величко помітив попереду велетенські ґратчасті ворота, що прямо по морю перекривали лодіям вхід у Царгород, а тепер невідомою силою повільно відкривалися в прорізі стіни між двох могутніх кам'яних веж.
Коли лодіїї пройшли крізь прочинені вже ворота, виявилося, що за ними ховається стіною відгороджена від моря здоровенна затока – ну, от точнісінько, як у Воїні на Сулі, тільки затока Воїня супроти царгородського "лиману" здавалась недолугою дитячою забавкою: немов ото діти, граючись, зліпили з піску піч, або склали з хмизу щось на житло схоже – та й то лише в їхній, дитячій, уяві. Лиман той був усередині велетенського кола зі стін: аби втрапити в Царгород, слід було з пристані пройти ще одні ворота, вже на суходолі. Чи не сотня різних лодій кинула в лимані кітви, а біля причалу стояли дві руські, з круто вигнутими високими носами, схожі на пару лебедів – тих великокняжих гостей, котрі готові були рушити назад, до Месемврії.
Руське сольство поспішало: й ті, що прибули, й ті, що повертались, та все ж княжі гості перекинулись кількома словами:
– Що тут нового, Крутояре? – цікавився Глоба в височезного рудого киянина – Доброславового гостя .
– Скора падає в ціні – чехи з ляхами навезли своєї. Дівки добре йдуть, бо ізмаїльтян багато наїхало. Дивись, не греби зайвих паволок: усе, що над встановлену міру, епарх[556] велів забирати безоплатно – вулоти[557] їхні з наказу парафаласита[558] прямо тобі лютують, кривду нам чинять!
Глоба з Угомоном пройшли за ворота, через якийсь час стерновий повернувся, почали розвантажувати товар, нести в Царгород. За ворітьми їх чекала ціла юрба нетерплячих греків: одні пропонували своїх ослів, щоб перевезти товар до монастиря святого Маманта[559], де завжди спинялися руські купці, інші вимагали тут же продати їм рабів, треті видивлялися собі ліпших дівок чи сильніших молодиків, аби знати, чи варто потім іти на торг.
Мішки зі скорою в'ючили на маленьких віслюків, мед в діжах та віск вкладали на двоколісні возики, закутих у залізо рабів в'язали одним довгим ужищем: з криком, гамором та скрипом довга валка, оточена п'ятьма десятками безоружного руського сольства, нарешті рушила до монастиря. Величко, забувши про все на світі, про те, що мусив наглядати за греками, крутив-вертів на всі боки головою – очі його від здивування на лоба лізли.
Город з каменю. Один суцільний камінь – скрізь: під ногами, спереду, обабіч тісної кривої вулички, навіть над головою, бо житла ромейські часом такі височезні, що громадяться вище дерев! Деякі житла сяк-так зліплені з пласких уламків сірувато-білого або піщанистого каменю, інші... інші, тут же, поряд, – неймовірної краси і точно вже не людськими руками зроблені, бо хіба можуть люди так стесати камінь?! А ці – такі височезні, що затуляють собою сонце і схоже, що тут його ніколи й не буває: он, мохом узялася призьба й видно, як потемнів від сирості той камінь. А згори, з прямо-таки великих вікон, немов птахи з дупел, визирають якісь люде-греки, дивляться з цікавістю на руську валку; один ще й плюнув зневажливо униз! – Величко ж бачив на власні очі – ну, як можна! Від обурення скипів усередині, а що вдієш: чужа земля, чужі звичаї – на душі так бридко стало чомусь, так...
Аж ось валка сольства вийшла раптом на якусь широчезну царгородську площу й повернула ошую – перед Величковими очима відкрилося взагалі приголомшливе видовище, приголомшливе настільки, що він, горека, аж спинився й очнувся лише від Угомонового стусана в спину, котрий слідом ідучи, наштовхнувся на велетня:
– Пощо став, роззява?! За скорою дивись!
Велетенська бичача голова – з міді чи бронзи, бо вся зелена від часу, знизу навіть чорна, закіпчена, а місцями навпаки, витерта, вочевидь людськими руками, аж до блиску – не менша, аніж бик живий! – височіла посеред площі, а де ж тулуб її?! Уся площа встелена рівними, мов туго натягнене платно, каменями. У вуличці, що тягнулася від лиману, вони були покладені сяк-так, абияк: одні провалилися, інші витнулись нагору, всі вичовгані безліччю ніг, навіть, як не дивно, прорізані двома вузенькими коліями від самого її початку й до кінця. Тут же, на площі, камінь лежав рівнесенько, наче вода в озері, коли вітру немає, безліч люду сновигало навколо, хтось поспішав, котрісь, зібравшись купками й розмахуючи руками, голосно про щось сперечались, інші взагалі сиділи прямо на камені, заглиблені у свої, відомі тільки їм одним думки. А навкруг стояли житла – такі величні, такі красиві, такі неймовірні, неуявні нітрохи, доки не побачиш наживо: височезні кам'яні стовпи підпирали їхні покрівлі, а стіни жител з прямо-таки велетенськими вікнами, що мінилися всіма кольорами, були з каменю і білого, й червонястого, й зеленого – вони продовжувалися незрозумілим чином навіть вище тих покрівель. В одних житлах стовпи були гладенькими, як яєчко, інші помережані дивним візерунком, а їхні верхи хтось (невже ж люди?!) так порізьбив, що вони були схожі на кам'яні квіти. Величкові таке не те що уявитись не могло, а навіть і наснитися в жодному, хай навіть найчарівнішому сні!
Руська валка, пройшовши площею, рухалась далі широкою, сажнів у дванадесять, не менше, вулицею і скрізь, скрізь обабіч неї були тісно, мало не впритул, наставлені ті житла – одне одного ліпше, одне одного дивніше та прекрасніше. Скрізь поміж стовпами жител стояли продавці, кожен з якимось своїм товаром, вулицею сновигали покупці – дивно вдягнені, вони белькотіли щось кожен по-своєму, анітрохи не зрозуміло для Величка, проте не для продавців: торг, вочевидь, був у розпалі. Аж ось валка вперлася в кам'яну стіну з ворітьми, котрі сторожа відчинила і руське сольство, пройшовши через них, опинилося на чималому просторі. Тут хоча й були житла, але куди менші й не такі красиві, а за ними проглядалися засаджені чимось ниви, проте явно не житом чи пшеницею... Овочі! – здивувався Величко, бо уздрів здалеку щось схоже на капусту: він її не лише бачив по дорозі в Царгород, але й куштував ще в Києві, на княжім пиру.
Попереду, за полями, знову виднілась якась стіна. "Ти ба! – подумалось молодикові: – навіть поля свої стінами обнесли! Отсе би в нас так..."
Звернули ще раз ошую, пройшли трохи польовою дорогою і за густими деревами вперлися в білого каменя стіну з вежами на кутах.
– Ну ось! – виголосив Угомон. – Мамонтіїв монастир. Гридні, за княжим добром дивись мені в два ока!
Доки перелічили й занесли міхи зі скорою, доки познімали з двоколісних підвод мед з воском та прибрали у сховок, доки рабів зачинили – вже й полудень настав. Звідкілясь повернувся Глоба і все сольство одразу всілося за столи; служки-ромеї, всі мужі, усі в бурому платні, носили гостям їжу, ставили перед ними, припрошували, кланяючись – перший обід у Царгороді!
Величків світ перевернувся догори дриґом і ніяк не хотів ставати на звичне місце. Княжий гридень вже третій день стовбичив на царгородському торговищі рабами, прозваному "Долиною сліз" – у вуличці неподалік того самого стовпа з золотим ромейським царем на вершечку, про котрий ще в морі розповів йому й показав Глоба і мозок сувира, надміру переповнений враженнями останніх днів, відмовлявся хоч щось пояснити своєму власникові в тому, що відбувалося перед Величковими очима. Ще не призвичаївшись до світу каменю, в котрий він потрапив зі світу дерева, до надміру його краси й суворості, холодної зверхності й пишної величавості, що тисне на людину й робить її навіть у власних очах маленькою, нікчемною комашкою, Величко ще більше розгубився, коли потрапив у людську круговерть ромейських торговищ.
До Царгорода він бачив, як йому здавалося, багато чужоземців – і в Сніпороді, ще з Курилом, і в Києві, на Бабинім торжку або на подільському торговищі. Та все побачене раніше не варте геть нічого в порівнянні з Царгородом. Пихатий ромейський город являв собою одне суцільне торговище: від головної їхньої, з золотим хрестом під хмарами, кам'яної хоромини, що горою нависала над найближчими вуличками й мало не до тієї площі, на котрій лютим оком дивиться на тебе бронзова голова велетенського вола, ніде не було хоча б найменшого вільного місця: ані на тій широкій вулиці, ані в прилеглих до неї вуличках.
І на тім всесвітнім торгу люд: такий, що угледівши його один раз лише, снитиметься потім він тобі до скону віку.