І навіть моя, з двохметровим держаком, підсака ледве дістає до води.
Тепер нечасто побачиш тут рибалок, давно вже Рокочівщина не приваблює їх так, як у ті далекі роки, коли на цьому лузі стояла наша пасіка і я з батьковою допомогою освоював деснянську рибальську абетку. Немає вже в цій ямі тієї кількості риби, що раніше: браконьєри, хто вибухівкою, хто електровудкою, вибили та розігнали косяки лящів та в'язів, судаків та сомів, полишили їх здатності до розмноження, тому по кручі не побачиш вже жодної гатки, хіба що ранньої весни ген, там, внизу, аж перед плесом, на якому колись давно, певно, одразу ж по війні, задля поглиблення русла, позводили перегати.
...Все було як завжди, все йшло своїм звичним усталеним порядком: десь через півгодини мій поплавець піш-о-о-в углиб і згори мені добре було видно його рух. Права рука одразу ж зробила свою звичну справу, коротко рвонувши вудку догори і вудлище зігнулось у дугу, стримуючи різкі пориви підводного суперника. В'язь. І гарний – відчувається, що більше кілограма.
Він ходив спочатку при самому дні, намагаючись за будь-яку ціну дістатись потужного воя, але коли ти сидиш над водою так високо, як оце нині, то вправлятись із здобиччю чи не вдвічі легше, ніж сидячи біля урізу води. Потихеньку, без поспіху, я піднімав його все вище та вище і коли він пройшов, опираючись мені, усю чотирьохметрову глибину, то на поверхню піднявся вже зовсім стомленим.
Інколи на Десні доводиться ловити в таких місцях, що витягти велику рибину часом буває дуже нелегко, а інколи здається, що і зовсім неможливо. Від мене і до поверхні води тут понад два метри – навіть моя довга підсака виявилася безсилою, тож мені довелося, взявши її у ліву руку, спочатку обережно, пригинаючись, пробратись по кручі вимитим навесні високою водою, ледь помітним, у півступні завширшки, припічком вліво, до того місця, де до води було значно ближче і де можна було зручніше взяти рибину у підсаку, потім перехопити вудлище ближче до його середини, щоб, знаходячись досить високо над водою, підтягнути в'язя до самісінького берега і вже потім, завівши здобич на підсаку, підняти її з води.
Добрий почин! Повернувшись на місце, я запроторив в'язя до торбини, почепив нову горошину, закинув вудку і знову почав чатувати. Ранок вже повністю вступав у свої права і я налаштувався вкотре побачити диво.
Велетенська куля розпеченого золота поволі піднімалась над лисогірським сосновим лісом. Її чіткі обриси добре проглядались крізь легеньке вранішнє марево, аж доки вся вона цілком не виглянула над деревами. Лиш тільки її нижній край минув верхівки сосен, як куля тут же спалахнула, втративши при цьому свої чіткі донедавна обриси, золото з неї променями вихлюпнулось на луг, залило собою непорушну скляну поверхню води, ген там, внизу, з розгону вдарилось об кручу і в одну мить перетворило її із простої глинистої на золоту. Хвилин десять тривало це захопливе видовище, аж поки сонячний диск не піднявся ще вище над землею і дзеркало води почало відбивати золоті промені вже вище кручі, прямо в небо, від чого воно враз посвітлішало і порожевіло по всьому горизонту. Диво скінчилось, але в душі кожного деснянського рибалки, котрий хоч раз у житті спостерігав таке, воно залишається назавжди, як ось уже понад сорок років живе у моїй.
Як давно це було! Перша моя ночівля на Десні, батько, що був тоді молодшим від мене, нинішнього, гурт рибалок, вечірня юшка, кілька розкиданих по квітучому лугу скирт торішнього ще сіна, більше десятка гаток по всій кручі – звідси, від Кози, і аж ген до того ліхтаря, що колись, коли я вперше побачив Десну, так здивував мене своїм незвичним виглядом...
Мінорна нота, яка від цього давнього спогаду солодким щемом озвалась у моїй рибальській душі, розчулила її, несучасну, часом і сентиментальну, та налаштувала на те особливе, кожному закоханому у Десну знайоме, сприйняття краси навколишнього світу, коли ти всім своїм єством, здається, що навіть всіма порами свого тіла всотуєш, вбираєш не тільки оці чарівні краєвиди, але навіть звуки та аромати і від цього стаєш по-справжньому щасливою людиною...
Вересневий ранок, тихий та чистий, пелюстками білої водяної лілеї розкривався назустріч прийдешньому дню. Було не по-вересневому тепло. Якось зсунулось все у нашій природі: весни стали пізніми, не дружними – затяжними, без повеней, зате, часом, із ранніми посухами, а літо поширилось аж на вересень. Було дивне відчуття міжсезоння: і літо – не літо, і осінь – не осінь. Не чулося багатоголосого пташиного співу, що так тішить слух влітку, проте, незважаючи на тепло, і павутини бабиного літа ще не побачив би вдень. Слабенька отава, бо дощів видалось не густо, не була обтяжена вересневою сріблястою росою – так лише, ледь-ледь вкрилася нею. Листя на верболозі хоча ще й не змінило свій колір, проте вже не виглядало таким густим та блискучим, як на початку червня.
А все ж чисте повітря було насичене звичними луговими запахами, вода ще не виглядала по-осінньому темною та важкою, під протилежним берегом по мілководдю ще бродила сіра чапля і риба скидалась посеред ріки – Десна виглядала так, як завжди наприкінці літа, у серпні.
– Бах! Ба-бах! Бах! Бах! – залунали раптом постріли і луна рознесла їх над деснянською водою від Острова до Лисої гори. Мисливці... Це ж сьогодні відкриття полювання, яке цього року перенесли на два тижні пізніше!
Рибалки не дуже полюбляють мисливську братію, вважаючи її, і небезпідставно, занадто галасливою, безцеремонною та нестриманою. Їм би лиш одне – настрілятись на відкритті та чарку перехилити. А ще коли після чарки на подвиги потягне, а повний патронташ додому нести стає вже важко – тоді і взагалі за ціль слугує будь-що: від пляшки до картуза. І це ще в кращому разі.
Рибалки люблять тишу. Тому мисливське бахкання їх дратує. Як на мене особисто, то бажаючим власноруч добути дичину варто було б дозволити лише одну зброю – лук. Бо як подивишся по котромусь із мисливських телеканалів на сучасне полювання – стає зрозуміло, що через кілька десятиліть полювати буде ні на кого. Оптичні приціли, загонщики (хіба загонне чи облавне полювання відрізняється чимось від рибальських сіток?), слідопити, супровід, котрий у потрібний час перед таким "мисливцем" триногу завбачливо поставить, щоб у того рука не здригнулась, і, дивлячись у бінокль, підкаже коли на спусковий гачок натиснути. Це не полювання, це бізнес на інстинктах.
Ні, тільки з луком, по-чесному, один на один. Як рибалка зі звичайною вудкою: хто кого?
– Ба-бах! Ба-бах! – триває справжня канонада і ось вже півдесятка чирків, зі свистом, на несамовитій швидкості втікають за Десну, світ за очі, подалі від цієї війни. Куди ж оце свині поділись, цікаво мені? Ото якби вискочили на котрогось із його дробовиком – адреналіну було б повні штани, під зав'язку.
Коли це раптом десь від Забейківщини – ВИБУХ!!! – аж струсонулось повітря і луна лугом рознесла його на цілі кілометри... А ще за кілька секунд почувся шум і плескіт від опадання високого водяного стовпа, почувся так чітко, неначе це не за кілометр звідси відбулося, а десь майже поряд.
Що ж це діється на білому світі, коли якась наволоч, впевнена у своїй безкарності, отак запросто жбурляє у воду мало не кілограм тротилу?? Не вночі, а вранці, при сонячному світлі, коли на лузі повно не лише мовчазних, як риба рибалок, але й мисливців зі зброєю? Це навіть не браконьєри, це вже робійники, мародери, і без жодної там натяжки...
Скільки довелось мені їх бачити за своє життя!
І вперше, – років у тринадцять, – саме отут, нижче Кози, там, де закінчується її яма, якраз на виході з неї. Годин у вісім вже ранку прийшов раптом у кручу мордатий червонопикий дядько з триденною щетиною, у важкому, незважаючи на липневе тепло, зеленому брезентовому плащі-кобеняку, з кропив'яним мішком у руці і з дивною снастю на плечі: півкулею виплетена сітка, по краям якої часто, у ряд, по колу, були закріплені свинцеві грузильця і до цього ж краю прив'язаний був досить довгий мотузок. Спустившись до води, не зважаючи на присутніх рибалок, що мовчки сиділи по своїх гатках, дядько зняв свою снасть із плеча, розмахнувся нею, неначе ковбой ласо, і закинув її у Десну на кілька метрів від берега. Почекав, коли вона потоне, а потім почав підтягувати до себе. Сітка, що була в діаметрі чи не зо три метри, опустившись на дно, мала накрити рибу, яка там якраз гуляла і котра вже не могла з-під сітки втекти, бо грузила притискали краї тої снасті до дна.
Дійсно, дядько потім підтягнув свою сітку і скоро вже тримав у руках фунтового в'язика. Ще двічі жбурляв він своє знаряддя, але вже безуспішно. Потім зібрав свого "парашута", – так звалась та снасть, підхопив кропив'яного мішка зі своєю здобиччю та й пішов геть.
Безперечно, що тепер, на фоні тих, хто ставить кілометри сіток, б'є рибу електровудками та глушить отак, як оце сьогодні, вибухівкою, він видався б мені майже безневинним рибалкою-любителем, але тоді це здалось мені якимось святотатством, хоча, певно, я тоді ще й слова такого не знав. Я сидів пригнічений побаченим, особливо мене вразив той кропив'яний мішок із рибою, бо мішки для мене завжди чомусь асоціювались із крадіжками, а вигляд того дядька – мордатого, неголеного і в брезентовому плащі серед літа – на все життя став уособленням браконьєра. Я ніяк не міг второпати: у чому ж полягало задоволення від такого... здобування, чи що? – бо уявити собі що це також лов, рибальський азарт і радість від змагання з рибиною – ні, уявити таке у мене не виходило аж ніяк...
На віку – як на довгій ниві: потім бачив я і побиті сіткою водорості на биринському плесі – свідчення того, що вночі тут промишляли лихі люди, і молодиків зустрічав на лузі, котрі у вранішніх сутінках вже поверталися додому на мотоциклах, хоча і без вудок, зате з підсакою та рюкзаком, майже повним риби – електровудочники, щоб їм... Двічі бачив як отут на Козі і в Журавльовому двоє чи троє на човні кидали у воду заклепаного, радянської ще конструкції, вогнегасника, що слугував їм за вибухівку, а потім збирали з поверхні глушену рибу – лише велику, дрібну ж залишали напризволяще.