Під хвостом у бобра поряд зі струменем[430] є два жирових мішечки, кожен, як сорочаче яйце завбільшки. В тих мішечках густий маслянистий жир сірого або жовтого кольору. Людині той жир понюхати – з душі верне, зате для звіра нема нічого запашнішого від нього; до того ж, бобровий жир ще й запах ловця відбиває.
Ловами займатися – то великий клопіт. Ще кілька днів пішло у Сивера на те, щоб у лузі понад Десною та по берегах Виті й Коропа на лиса ловчі пащі поставити. Вже два тижні, як Плавучий міст з початком перших морозів, коли скот перестав пастися, відчепили від лугу та розвернули уздовж по течії під коропським берегом. Не так просто стало дістатися ловцям лугу, тому лиса завжди ловили більше на полі, на лузі – хіба що двоє чи троє зі всього Коропа. Сивера виручила куплена в Мовчана однодеревка. Доки протока не замерзла, переправлявся на той бік Коропа і весь луг від плесу до Виті та вгору по течії до самої Десни був його.
Поспішав, поки ще земля не мерзла. Хитрість ловча в тому, щоб змусити звіра зайти під колоду-давило, котре, зірвавшись, упаде і вб'є лиса. Важка колода-давило десь під вербою одним кінцем кладеться на низеньку, при самій землі, розсоху, інший кінець підвішується на товстій шворці, перекинутій через гілку дерева і опущеній вниз до землі, де вона утримується під давилом чутким сторожком. З обох боків колоди забиває ловець густі ряди кілків так, щоб звір міг дістатися принади тільки зайшовши поміж них. Варто йому взятися за принаду, як чуткий сторожок зривається і давило, падаючи, б'є звіра – ото й усе. Здавалося б, проста ловча хитрість, але щоб добути лиса, котрий втричі, а чорнобурий – уп'ятеро, або і вдесятеро дорожчий від куни, треба знати ще безліч інших, маленьких хитрощів.
Два десятки пащ – то ще не всі Сиверові пастки. На пружних гілках молодих верб розвісив свої уди – аршинів за два від землі. Аби вбити страшний для звіра людський запах, обкурив залізо палаючою сосновою гілкою, вимазавши руки бобровим жиром, почепив на гачки уд пташине м'ясо, також тією принадою помащене. Лис, зачувши м'ясо, схоче його дістати: підстрибнувши, схопить його, але гачок увіп'ється в лисячу пащу і звір повисне на ньому, поступово конаючи від холоду. Страшна смерть, як помислити, та хіба ловець про те думає?
Сивер днями пропадав на ловах, готуючи пастки: як не на лузі, так в лісі, бо для кун робляться плахти – пастки куди менші, ніж паща, але багато в чому на неї схожі. Замість давила куну б'є плахта – розколота навпіл колода в півтора аршини завдовжки і піваршина завширшки. Таку пастку і на землі можна залишити, але в лісі завжди знайдеться охочий з'їсти здобич ще до того, як ловець прийде: ні рись, ні вовк не погребують, бо для них то зайва можливість не вмерти з голоду. Тому ловці намагаються ставити плахти на рівні свого зросту, адже висота для куни не перепона, а от вовкові – зась!
Пастки наготовлені – то добре, проте в них принаду треба класти – м'ясо чиєсь: пташине, біляче чи куняче. На стільки пасток з лука не настріляєшся, треба на птаха – рябця, тетерю – ступи робити. Знову ловцеві робота: нарізати кількадесят довгих, у сажень, прутів, увіткнути їх одним кінцем у землю, щоб коло утворилося, менше аршина в поперечнику, а вгорі ще й обв'язати, аби купи трималися – вийде справжня ступа. Всередині кола ще один прут втикається – на чверть вищий од усіх. На самому його вершечку на хиткій перекладинці пташина принада кріпиться. Сяде рябець чи тетеря – перекладинка перекинеться і птах впаде в ступу. Щоб злетіти, йому простір потрібен, а в ступі тісно. Перекладинка ж з принадою знову назад повернеться, мов нічого й не сталося – наступного птаха чекати. Коли повезе ловцеві – до нього в ступу тих тетер більше десятка наб'ється: вистачить і на принаду для пасток, і собі на прокорм. Та хіба однією ступою обійдешся? Сьогодні густо, завтра пусто. От і ставить їх ловець і там, і там, і там... На все потрібна робота, на все потрібна година, а дні вже такі короткі, а вітер на лузі пронизливий, сирий – до кісток часом пробирає.
Це ж хто сказав, що у ловця хліб легкий? Що ловці лежні та трутні? Отой пришлець Жилята?! Та хай би він, замість у теплі сидіти та срібло від жита свого рахувати, походив щоденно і в лютий мороз, і в завірюху по лісу, по лугу, гадаючи, встигне чи ні повернутися до смерку, до вовчої години в город, побачив би тоді, чи дурно дістається ловцеві, або рибалці гривня срібла...
Сивер ішов рано, повертався під вечір: змерзлий, голодний, а його в житлі, у власному! – варто прочинити двері з сіней у кліть, стрічало сухе тепло від печі, навіть дим, що чорною хмарою висів під стелею, нині вже не дратував, та головне, стрічала лада – Вишня і ставила на стіл вечерю, після якої, чи від тепла, чи від ситості, в нього починали злипатися очі, але треба було білувати здобич, готувати на завтра приманку. Мусив, бо хотів, бо тільки ловець чи рибалка знають, як людину затягує в свої тенета ловитва. Чим? А хтозна... Ніхто нікому те не розповість, слів таких нема.
Величка він з собою не брав. Бачив, що тому нема охоти з пастками морочитись – краще ведмедя дубцем забити! Ото звитяга! Молоде, нетерпляче, силою своєю впивається – нехай. Не розуміє, що з пастками хитрість потрібна, розмисел, уміння подивитися очима звіра, помислити його головою – і верх взяти. Бо людина!
Підморожувало чимраз дужче. На озерах льодостав почався, але Десна з протоками ще гуляла. З першими морозами щезли хмари, та старий Дажбог-Лад вже не міг забратися по Сварзі так високо, як літом, все коротшим ставав його денний шлях, все довше доводилося чекати виїзду старого сонця з його брами на сході. Ще торохтіли по мерзлих гостинцях возами, але і сани вже стояли на соломі з задертими голоблями у кожного, хто коня мав: у Зюзі, Бога зими, що їздить світом на рябій кобилі, про запас усе готове.
Якось набурмосилося під вечір, низька сіра пелена знову затягла Сваргу, холодно було, сиро і незатишно. Без Хорса та зір морок ночі видавався ще темнішим, холод ще дошкульнішим. Та коли вранці Короп прокинувся – занімів у подиві.
Біле все. Біле-біле. Таке біле, аж в синяву, що здавалося – нема нічого, окрім білого світла. Таке чисте та біле, як Права. Не хотілося й кроку ступити, щоб слідом своїм не осквернити праведність нового світу. Та, як завжди, життя змушувало: йшли, гребли заступами перший сніг, різали, рвали на шматки чистоту зими, вичищали у скота, трусили сіном, товкли кінськими копитами... Золоте світло променів старого Дажбога, що піднявся з-за лісу, на короткий час ті чари повернуло, заіскривши сніг самоцвітами, та вже до полудня чари спали, мов би їх зовсім не було удосвіта і тоді вже все у світі стало на свої місця: перший сніг випав. Для когось, для немовляти, – перший, для когось – може й семидесятий: теж мені, дива, сніг випав.
... Коли Сивер вийшов з двору, луг відкрився йому весь, як на долоні: за Коропом з темною-претемною водою, що попід берегами вже бралася шугою[431], а на середині злегка парувала, лежала біла, біліша від лебединого пуху пустеля, на котрій годі було вгадати знайомі аж із самого дитинства місця. Тільки Лиса гора з її темно-зеленим, але теж білим зверху смухом і виділялася на тій пустелі, а густа імла по всій полунощній стороні з обох боків Лисої гори вказувала, що там, за дві версти звідси, лежить Десна – ще вільна, ще не скута Чорнобогом. За імлою в сизому мареві на високих білих пагорбах синіли темною смугою задесенські ліси. Зліва, трохи позаду, за вербами, що ними поріс високий берег Коропа, ледь вгадувалися сірі стіни города. І кущі, і дерева, і сухий бур'ян – усе тримало на собі товсті білі шапки снігу. Жодного подиху вітру. Та й звідки йому взятися у цій білій, непорушній німоті? Тиша була така, що аж дзвеніло у вухах. Він навіть забув, з якої причини вийшов з двору і стояв, силуючись вгадати: де ж саме на цьому білому платні голі береги Виті? Оте розмите щось, неясне на тлі Лисої гори – то Вить чи Обижань парує рештками свого тепла? Окомір нашіптував: отам Вить... Невже? – сумнівався розсудок: – Має бути далі...
Чого він стоїть? Вийшов же на однодеревку глянути. Теж мені господар: дочекався зими, що і в лід вмерзне – шуга вже пішла... А як можна було? Без неї пасток на лузі не поставив би і тих трьох лисів, одного чорнобурого, не мав би.
Гукнув Величка і разом, із жалем порушуючи незайманість білого дива, пішли вниз до води, витягли з води повну снігу однодеревку, перевернули, сяк-так зчистивши з дерева шугу, завдали собі на плечі та й попленталися, заплітаючись у снігу, по власних слідах назад.
"Оце тобі, – думалося Сиверові, – немов учора з Вишнею Птаха тут купали, а, дивись, уже й зима... Дякувати Господу нашому за його ласку, вгніздився я... І тобі, Подателю, хвала. І Макоші, матері нашій. І Велесу. Бережете ви мене, Боги! Не гнівайтеся на мене – миріться якось..."
Доки не стали протоки і притоки, Сивер тинявся лісом, понад Ужеттю: трусив поставлені тепер із зумисно повалених у річку сосен свої верші, додавав пастки, переставляв їх з одного місця на інше. Верші справно давали прокорм, а пастки... Марно, можна сказати: за весь час лише кілька кун та з десяток вевериць приніс. Надто близько було до людського житла, надто неспокійно для звіра, хоча боброва принада, треба сказати, користь давала неабияку. З нетерплячкою чекав льоду – такого, щоб можна було перейти не лише Ужеть, але і всі протоки, аж до Десни. Не лише заради ловитви – сіна залишилося обмаль. Обидва його стоги стоять біля Обижані, звідти два вози тільки й привіз – для худоби – доки ще плавучий міст не відв'язали від правого берега: надто далеко було об'їжджати, верстов чотири, коли не п'ять, а навпрошки – хіба трохи більше версти.
Усьому настає свій час, усе приходить, варто лише навчитися чекати. Як не опиралася Десна, та Чорнобог мав більшу силу: вкрив сіверську красуню льодом, наклав на її дітей холодні прозорі узи – до весни не розгулятися деснянській воді. Сивер не знав куди йому бігти: треба було сіно перевозити, доки не замело, а тут же лови – хотілося в ліс, потрібно було на луг – там півтора тижні простояли його пастки.