Нарешті вудки твої лежать, здається, так, як потрібно і час вже всерйоз зайнятись принаджуванням. Одне лише завдання і стоїть перед тобою: підманити велику рибу – лящів чи в'язів, змусити її, забувши про природну обережність, підійти до твоїх гачків, що лежать у трьох-чотирьох, а подеколи і в одному метрі від берега. Десь же ж вона та мандрує, час від час підходячи з глибини до берега, бо основна кількість харчу потрапляє в ріку саме з розмитого берега і навислих над водою дерев.
Певно, деснянські рибалки, принаймні коропські, не одну сотню літ ловлять білу рибу в основному на горох, і викидають його за літо у Десну якщо не тонни, то центнери, бо риба вже настільки до нього звикла, що віддає горохові беззаперечну перевагу перед всіма іншими насадками та наживками, навіть пшеницею та гнойовими черв'яками.
Принаджуючи горохом рибу, ти маєш триматися золотої серединки: не загодувати рибу і, в той же час, постійно утримувати її на одному місці в надії, що такий привабливий для неї корм, як варений горох, і надалі буде надходити за течією. Тому, вкинувши спочатку цілу жменю гороху, надалі підкидаєш часто, але потроху, по десятку-два горошин за раз. Лящ чи в'язь до того, як потрапити на твій гачок, часом встигають підібрати з дна півтора-два, або і всі три десятки горошин, проводячи, таким чином, щонайменше півгодини у безпосередній близькості від того місця, де ти чаклуєш над вудками.
Саме тому тобі і доводиться поводитися так, неначе сидиш у засідці – жодного різкого руху, жодного голосного звуку, тим більше – якогось стуку чи удару по кручі, бо звук миттєво шириться землею та водою. Гупне рибалка по необережності черевиком – і вже не дочекається обережного в'язя.
Далеко не кожен у змозі висидіти, отак причаївшись, цілий ранок. Але той, кому виявиться під силу подібне очікування, відкриє для себе новий світ – світ Ріки, світ предковічної Тиші, ту сторону свого буття, яка є справжньою, рідною, не привнесеною і відтоді зміниться назавжди його життя. Хоча часом це спочатку і не помічається людиною, але все ж одного разу зрозуміє, хто вона є насправді і що є беззаперечною цінністю тієї короткої миті, яка зветься людським життям.
Затим приходить спостережливість – та людська якість, котра дозволила нашим предкам не лише вижити, але й створити власний світ: медицину, ремесла, мистецтво. Жодні сторонні поради не дадуть тобі стільки, скільки власне уміння бачити, мислити і робити висновки з побаченого.
... Ось ти вже й дочекався першого кльову – як завжди, сміливого, необачного, і меткий в'язик, походивши трохи у товщі води, позмагавшись із тобою, опиняється у рибальській торбині. Можливо, лише один чи два наступні будуть ще такими ж відверто необережними, а потім червонопері голодні сміливці вступлять з тобою у змагання за право на їжу та життя, змагання, в котрому немає визначеного наперед переможця.
Поплавець коротшої твоєї вудки, тієї, гачок якої так вдало розмістився на схилі донного рівчачка, поки що мовчить, але його мовчання видається надто красномовним, щоб засмучуватися через це – якби і тут крутився дріб'язок, це було б куди гіршою прикметою. Не знаючи до ладу, яке саме там дно, чи добре видно на ньому твою горошину, ти вирішуєш перекинути вудку заново і ось вже течія, підхопивши снасть, зносить волосінь по короткій дузі до того моменту, коли грузило та гачок опустяться в заглибинку, потягнувши за собою під воду і поплавець. Тихенько, обережно підтягуєш вудку трохи до себе, поплавець виринає з води і залишається на поверхні, а волосінь тримається внатяжку, маючи можливість моментально передати поплавцеві найменший дотик до горошини.
Не поспішаючи переключити свою увагу на довшу вудку, ти ще якийсь час тримаєш праву руку над комелем щойно закинутої і вже за якусь хвилину бачиш, як повагом іде на дно твій поплавець, а за ним опускається в грудях клубок теплого, довгоочікуваного рибальського щастя.
– Р-раз! – Зап'ясток правої руки сам собою робить миттєвий, короткий та різкий ривок угору: – Є! І вже ходить у глибині, згинаючи твоє вудлище, чималенька рибина. Зрозуміло тобі майже одразу ж, що це ще не лящ, – підлящик, але щонайменше вдвічі більший від двохсотграмових в'язиків і коли він, стомлений, без жодного звуку опиняється у підсаці, у тебе є всі підстави і для задоволення, і для надії, що сьогодні рибальська удача не омине тебе і надалі.
Спостережливість – ось що потрібно тобі зараз найбільше. Часом твоя зосередженість на двох поплавцях досягає такого стану, що ти вже не чуєш і не бачиш нічого з того, що відбувається навколо. Дві пінопластові чи коркові кульки – то для тебе і зір, і дотик, бо ніщо не передасть тобі з підводного світу більше достовірного знання, ніж вони. Ось припинився кльов на твоїй лівій вудці, деснянський дріб'язок відійшов з якоїсь причини – чому? Щось притиснуло зовсім трішки, на кілька міліметрів, поплавець на цій вудці, притиснуло – і відпустило. Чому? Що не так? Десять секунд..., двадцять..., півхвилини... Треба подивитися, що там. Горошина на місці, але трішки кимось стягнена з гачка. Ким? Що було причиною цього: обережність чи млявий апетит?
Спробуємо почепити трішки переварену зернину. Ось оцю – шкуринка на ній злегка надтріснута, проте форми горошина ще не втратила, а вміст зернятка м'якесенький, ніжний – нехай спробує відмовитись від таких ласощів. Ти перекидаєш вудку і ледь тільки гачок лягає на дно, як поплавець іде в глибину услід за ним. Підсічка! – пусто...
Еге-е, ти бачиш, які справи?! Це вже не дріб'язок! Швидше нову горошину, але тепер спробуємо знову цілу; проте, аби була вона м'якшою для привереди, вже на гачку акуратно стиснемо зернятко між пучками трьох пальців, так, щоб не пошкодивши оболонки, розм'якшити вміст. Ну ж бо, подивимося, хто кого?!
І хвилини не полежала горошина на дні. А поплавець знову ледь-ледь притопило, ти весь завмер, розслабивши кожен м'яз, лише внутрішня зібраність звично наростає, щоб вибухнути у потрібний час; жовта кулька піднялась до звичного свого рівня..., пустила неспішно по поверхні два кола... і пі-і-ш-ш-ла-а, розчиняючись у темній воді – Р-раз!
Є! – враз зависла на протилежному кінці волосіні велика вага, що не дає вудлищу піднятись вище від води, гне його в дугу, ворочаючись неспішно при самому дні – лящ.
Кожного разу така боротьба балансує на межі можливого: витримка твоя має бути бездоганною – тут поспіх неможливий у жодному разі. Які там "викачування" за допомогою котушки? Інколи гачок тримається за самісінький краєчок губи: тільки потягнеш сильніше – одразу ж зійде, навряд чи діждешся ще одного кльову. Якщо і не зійде, але наробиш шуму – теж успіху не чекай, бо зграя лише за кілька метрів від тебе. І ти ведеш із лящем цю боротьбу, і у цій боротьбі є свій, особливий сенс – сенс злиття з природою, бо наразі ти в ній розчинився, став своїм, невід'ємною її часточкою, нехай і не на такий уже тривалий час, проте став; ти повернувся до власних витоків, немов до батьківського порога з тим, аби саме тут (бо де ж іще?) набратися сил і снаги для подальшого життя.
... А навколо буяє червень. Під сонячними променями розтанув туман, від дерев та кущів пролягли густі ранкові тіні, але вже потроху світлішає небо, поступово втрачаючи свою вранішню глибоку синяву; поволі, поволі стихає пташиний спів: тепер лише вибрані, найвизнаніші співаки будуть давати щоденний концерт, решта ж, проспівавши власний гімн життєдайному Сонцю, склавши у вранішній своїй молитві подяку Творцеві, взялися до повсякденних своїх турбот. Зелена жаба, висунувшись із води, пробує голос і десятки її товаришок вже підхопили цю тему. Поменшало комарів – перші подихи південного вітерцю змушують кровопивць ховатися серед верболозу. Водомірки ковзають поміж поплавців і лучне коромисло сіло для перепочинку прямо на гінчик вудки.
Розмаїтий деснянський світ, різнобарвний, різноголосий, світ, у якому панує одвічний, невмирущий Дух Десни, живе своїм життям. Я пізнав його настільки, наскільки вистачило мені моїх відчуттів і сталося це лише завдяки звичайній деснянській поплавцевій вудці – снасті простій та нехитрій, але безмірно красивій, як і все у природі.
Оце, власне кажучи, і є мій вибір.
Коза: "...і на круг свій вертається вітер".
Зупинивши автомобіль в кількох метрах від кручі, я вийшов із кабіни. Над Десною ще панували густі вранішні сутінки і братися за вудки було трохи зарано – навіть горошину на гачок не почепиш до пуття. Намагаючись тихенько причинити дверцята, я просто коротко і різко натиснув на них, але собачка замка все одно клацнула в ранковій тиші і цей неприродний металевий звук як завжди різко дисонував з тим шепотом, яким у вересні повниться вранішній луг.
Раптом від маленького, порослого густими кущами лози видолинка, що проліг у двох десятках метрів переді мною, долинув якийсь незрозумілий шум, а згодом і тупіт. Три чорні здоровенні опецькуваті звірині постаті рвонули звідти і прямуючи від Десни, перебігли вузенький лужок Рокочівщини та й зникли у верболозі лівіше Коржового.
Дикі свині... Звідки це вони сюди завіялись? На виїждженому автомобілями вздовж і впоперек коропському лузі вони тепер – дивина. Це коли у липні я ловив за Сохачами, на Сінопункті, то весь ранок слухав, як у верболозі на протилежному березі паслось стадо свиней: рохкали дорослі; отримавши стусана рилом від старшого родича, кувікала з образою в голосі малеча, і тоді мені навіть здалося на мить, що з Десною все гаразд, коли отак запросто, нехай і вдосвіта, але ж при денному вже світлі, за сотню-півтори метрів від мене вовтузяться два чи три десятки свиней, демонструючи тим самим повноту деснянського світу. Але Сохачі є Сохачі: дикі кози та свині там ще нікому не в диковинку. Інша річ – наш луг. Як вони могли тут опинитись? Хіба що випадково, шукаючи кращого місця.
Постоявши ще трохи, дочекавшись, доки добре вже розвиднілось, я дістав вудки і присів у кручі на Козі. Давно вже тут зрізала Десна такий зручний колись припічок і тепер над ямою Кози просто вишить майже прямовисна круча, а над самою водою – один-єдиний кущик верболозу. Сидіти тут незручно: дуже високо виходить над водою, і суводь, що мандрує вздовж берегового урвища, кладе гачки вважай під самим берегом, надто близько до кущика, і не так, як того хотілось би, по відношенню до красивого та сильного воя.